Ментальна руїна і “чорні” правила Росії: бути ватником – це нормально
«Росія не боїться катастроф, бо ними не дуже переймається», – вважає російський експерт Вадим ДУБНОВ, оглядач російського журналу «Новое время», газети «Газета», Радіо Свобода
– Вадиме, як тобі ухвала Верховної Ради України визнати Росію країною – агресором? Чи матиме це вплив на розвиток подій?
– Думаю, що ні. Це швидше черговий ритуальний крок. Путін бовкнув, що на вашому боці воює іноземний легіон НАТО, а ви заявили, що ми агресори. Якщо серйозно, то проблема полягає в тім, що усі, хто міг грати «білими», погодились грати «чорними» за «чорними» правилами Росії.
– Наскільки я розумію, модератором ситуації став Путін?
– Як відомо, модератор виходить із якихось більш – менш осудних логічних категорій, стратегії. Тоді ж, коли Путін фіксує ситуацію в тій чи іншій точці, то він або йде в кеш, або намагається, щось перепродати, за якусь досить дивну валюту. Це давня біржова гра. Досить невміла і, думаю, проблема в тому, що він як майстер тактичних рішень, зазнає невдачі через неправильну стратегічну мету. У нього за визначенням ідіотська мета – зіпсувати життя Україні. У межах ції стратегії все робить правильно – псує життя Україні : цинічно і жорстоко. Але це не модерація. Це набір кроків, що не вимагають стратегічного аналізу і є, по –перше, можливістю реалізувати усі свої комплекси, а, по – друге, не дуже сильно платити за свою неспроможність.
– Яке морально-емоційне тло в стосунках поміж росіянами? Чи відповідає дійсності інформація про те, що обвал рубля, санкції, викреслення Путіна із списку руко стискальних вже зробили свою справу? Чи українські ЗМІ видають бажане за дійсне?
– З цього приводу у Довлатова є чудова фраза: гірше комуністів є лише антикомуністи. Все що відбувається в українському ефірі я розумію, оскільки добре знаю, що твориться в російському ефірі і як він влаштований та функціонує. Зважусь на «єресь» і скажу , що український ефір певним чином похідний від російського. Реакція у відповідь.
Об’єктивно Росія переживає новий етап. Кримнаш – це вже не тема номер один. Люди перестали псувати стосунки між собою через розбіжності у цьому питанні. Вони зіпсуті остаточно. Перший атомний вибух відбувся і тепер ми живемо в стані цієї радіації. Ударна хвиля вляглася, а от радіація залишилася. При цьому носії цієї радіації створюють ефект наведеної радіації і процес постійно відновлюється, хоча це вже не вибух.
З іншого боку, цей вибух зруйнував дуже багато традиційних установок. Російські соціологи відзначали, яку б гидоту росіянин не казав про Захід, як би він його ненавидів, все ж, коли Путін чи там до нього Єльцин, чи ще хтось обіймався із американським президентом або фотографувався на тлі G-8, це негайно додавало їм кілька рейтингових балів.
Тепер ця установка зуйнована. Перестала працювати. Досить важко сказати чи вона перестала працювати тимчасово, чи на довго, чи назавжди. І ще маса схожих установок не пацюють. У такому вимірі Росія виглядає як руїна. Ментальна руїна. Думаю, що зараз тут формується кардинально нова система уявлення про навколишній світ. Яка багато в чому відмінна від старої хоча б тому, що легалізує те, що, скажімо, ще три роки тому могло видаватися не комільфо.
Якби три роки тому комусь з росіян сказали, що він «ватник», то він би страшенно образився, десь в душі розуміючи, що так воно насправді й є. А тепер –ні. Тепер росіянам втокмачили: хлопці, не хвилюйтесь, бути ватником – це не ганебно. Навпаки – це, хлопці, наша позиція, наш вибір, нічого страшного. Взагалі – це нормально. Відтак система того, що вважалося не комільфо зруйнована, а система нового комільфо досі не створена.
– Цікавить чи це добре для Росії? І якщо так або навпаки, то чим це обернеться для України?
– Як на мене, це катастрофа для усіх. Звісно, що в першу чергу це катастрофа для росіян, бо російське суспільство й до цього не було здоровим. Якщо донедавна ще можна було фантазувати про лікування такого стану, то нині абсолютно очевидно, що лікування вже неможливе. Статистика еміграції з Росії, свідчить про те, що ідеалістів вже не залишилося. Ситуація така: або ти вважаєш, що Кримнаш, або ти розумієш, що Кримненаш, але навколо це вже нікого не цікавить і цю позицію неможливо змінити.
Це значним чином впливає на якість повітря яким тут дихають. Жити у такій атмосфері, дихати таким повітрям важко і неприємо. Масова готовність людей до від’їзду, свідчить про якесь абсолютне відчуття біди.
Скажімо, з художньої точки зору мені не подобається фільм «Левіафан», бо швидше має право на життя як публіцистика. Але попри все там є важлива річ: відсутність будь – якого натяку на хороший, щасливий кінець. Відчуття того, що більше в щасливий кінець вірити неможливо стало в Росії всеохоплюючим. Особливо серед тих статистичнх 16 – ти відсотків, які не схвалюють політику «дорогого, любимого і геніального». Це ті шістнадцять відсотків, які все – таки складають можливу закваску народу. І хоча й раніше вони не досить сильно впливали на стан російських умів, тим не менше, ця еліта все ж формувала установку того, що таке комільфо – не комільфо.
Тепер вона вже не впливає, а просто « сваливает»! І в цьому сенсі – це катастрофа для цієї території, особливо для тих, хто залишається, бо вони абсолютно нічого не розуміють.
Водночас, це недобре й для України. На жаль, й надалі діє правило, що все і вся, що обертається в орбіті Росії, вимушені погоджуватися на її умови гри.
Що, зрештою, вона успішно використовує від початку минулої весни, зухвало нав’язуючи правила і стиль гри в тому числі й Заходу. Захід вирішив, що він живе у 21 –му віці, а Росія зіграла за правилами 19 – го століття. І як виявилось, правила 21 – го віку не діють, а дев’ятнадцятого – спрацювали.
– Виходить, що Тютчев і його знаменита фраза в Росії знову актуальна?
– Завжди казав, що Тютчева в Росії потрібно забороняти. Людини, яка зіграла гіршу роль в історії Росії навіть уявити не можу. Тютчєв, насправді, феномен, який сильно випередив Гітлера, і Мусоліні, бо його визначення Росії в кількох словах акумульовало реальну теорію фашизму. На цьому будується все, що існує в Росії і ми реально відчуваємо це. Адже коли ти знімаєш із держави відповідальність за все, а зобов’язуєш підзвітне населення брати під козирок і лише вірити, то це і є рафінований принцип «гітлерюгенду»: вір і виконуй. Тютчев дуже багато зробив для створення нашої національної ідеї, яку ми зараз хлебчемо повними ложками.
– Апокаліпсис в російській господарці – це вже реальність, чи ситуативні негаразди?
– Можу говорити лише як споживач, як конденсатор різних думок. Таке відчуття, що живучість існуючої російської моделі – досить висока. Досить потужний коефіцієнт інерції. З економічної точки зору все не так страшно. Лячніше в соціальній сфері. Як виявилось, інфляційні очікування страшніші за саму інфляцію. Гарячкові дії влади і її помилки, істерика усіх зацікавлених сторін часто рвуть береги. Об’єктивно це ще не катастрофа і я б не стверджував як Обама, що все «в клочьях», хоча відчуття дуже кепське.
А от сказати, що попереду сказати не ризикну. Бо насправді існує декілька Росій: московська Росія – супер магазин – де у людей є гроші, Росія середньої полоси, де ще збереглися якісь фермери, що можуть самі себе прогодувати, але є й величезна частина території Росії – промислової – де цього всього катма. Зона де видобувають газ або збирають тролейбуси. На одміну від газу ці тролейбуси нікому не потрібні. Це зона містоутворюючих підприємств. І от що буде з цією найбільш конфліктною в соціальному плані зоною ніхто не знає.
– Чи реальний опозиційний протест проти нинішнього російського режиму, чи спостерігаються якісь пагони невдоволення, чи це все законсервувалося на рівні Нємцова і Каспарова?
– Нємцов і Каспаров, – це з області минулого, опозиція нині зріє під умовним слоганом «навальні». Своєрідний жанр нинішньої опозиційності. Зрештою, це та сама державність і апеляція до величі народу, але з ілюзією того, що все можна зробити чесно і навіть ефективно. Ці умовні «навальні» (я не кажу про конкретного Олексія Навального) є всюди. Якщо цим «навальним» якимось чином вдасться осідлати або очолити соціальні російські протести, які не за горами, то рух буде. Але не політичний, а абсолютно соціальний: бунти порожніх баняків, претензії вразливих соціальних груп. Звісно, на усю красу 1917-го не варто сподіватись, бо ця влада дуже жорстка задля того щоб контролювати ситуацію і достстатньо безжалісна, добре розуміючи, що їй робити, аби вціліти.
– Чи Путін й надалі намагатиметься нищити Україну як міжнародний суб’єкт, унеможливлюючи вступ Києва до НАТО, докладаючи максимум зусиль для його реінтеграції з Євросоюзу?
– Повністю згоден з третім твоїм висновком. З першим ні. Думаю, лише у страшних снах Путін бачить сміливий і несподіваний крок Порошенка, який просто скаже: « Все, Донецьк ваш. Забирайте!». Оце для Путіна справжній жах. Бо молдавани вже натякнули, хлопці ми ваше Придністров’я «в гробу бачили, забирайте!». І якщо українці так само поставлять питання, то буде весело. Кремль досі не знає, що йому з Абхазією і Південною Осетією робити, а тут ще «шматочок щастя» у вигляді зруйнованого Донбасу.
Звичайно, розмови про те, аби влаштувати кидок і пробити коридор до Придністров’я і таке інше – це все шалено «красиво», але на словах.
Проблема тут одна: ВВП може не думати, що з цим потім робити, як він не дуже думав, коли завойовував Крим.
Тому, це річ об’єктивна і вона заважає відмахнутися від перспективи придністровського коридору. Хоча це видається не логічним, бо логічно це світить катастрофою. Та як свідчить російський досвід ми не боїмося катастроф. Бо ми про них не дуже думаємо. Я чомусь переконаний, що стратегічного завдання розвалу України в Кремлі ніхто не ставить, бо ніхто не знає, а що після цього буде і що за буде.
У Кремлі й досі хибно трактують генезу Придністров’я, часто порівнюючи Донбас із Придністров’ям. Різниця тут величезна і абсолютно інший жанр. Але Кремлю подобається така ідея, вони там дискутують з приводу того, що було б непогано Донецьк перетворити на Тираспіль.
Саме в цих рамках піняться амбіції російських керівників. А ідея розвинути наступ аби вийти на кордони Донецької області, безумовно родом з Москви. Наступати аби чимось зайняти товариша Захарченка, бо цей Лугандон ввзагалі перетвориться в казна що. Розпочнеться абсолютна пугачовщина, що у нічиї плани не входить.
Цинічний обстріл Маріуполя, з того ж ряду , що і малазійський Боїнг. Це наслідок ексцесу виконавця. Дали загальне стратегічне добро, а «орки» вкотре натиснули на кнопку. Саме тому Захарченко негайно відіграв назад. Ще раз повторюю, помилкове уявлення про нове Придністровя – це і є межа творчих імпровізацій Кремля в даному питанні.
– Як з московського ракурсу виглядають дії української влади і еліти у відповідь на дії Путіна? У кого з її представників ти бачиш перспективу?
– Думаю, що проблеми можна розбити на об’єктивні і суб’єктивні. Якщо, скажімо, проблеми Путіна – російські проблеми – головно суб’єктивні, бо є витвором однієї людинини і її розуміння політики та історії, то українська ситуація видається більш об’єктивною.
Помітно, що Порошенко і Яценюк стали заручниками ситуації. В обох дуже вузьке поле для маневру, хоча це не так тісно пов’язане з їхньою особистою творчістю, як воно переплелося у Путіна. Дуже багато проблем у Тимошенко. Вона явно недооцінила і неправильно зрозуміла ту країну в яку повернулася із залізничної лікарні. І саме через це в її політичній долі багато, що пішло не зовсім так, як наслідок – багато чого не найкраще склалось в українській інтризі. Оскільки вона ще достатньо серйозна фігура в український політиці, природньо, що її прорахунки вплинули на загальний політичний розклад.
На жаль, кажу про це як романтик, думаю, що ми вже спостерігаємо захід яскравої кар’єри ЮВТ. Можливо, тривалий, можливо, навпаки, що в принципі вже не важливо Ми свідки завершення політичної епохи Тимошенко.
Стосовно пана Яценюка, то він був би прекрасним прем’єром, скажімо, Бельгії. Де не потрібно відігравати політичну роль, а досить спокійно верстати правильний бюджет. Цей його гарвардський образ чудово б прикрасив місцевий пейзаж. А в Києві він абсолютно не на своєму місці.
Зазначу, що це не його особиста проблема, чи провина. Це біда, бо хто б не опинився у прем’єрському кріслі, він також був би абсолютно недоречним. Винна існуюча українська владна конструкція, яка за визначенням хибна, бо не може бути збалансованою і зваженою. Можливо його тримають на місці прем’єра для перелому ситуації. Небагато шансів, що він має якісь яскраві перспективи.
Що ж стосується пана Порошенка, то видається, що ця політична фігура достатньо надовго. Він володіє однією важливою якістю, можливо, навіть для всієї України. У новітній українській історії йому вдається менше запам’ятовуватися своїми помилками, прорахунками, аніж його попередники. Бо ретельно і неупереджено копнувши його бекграунд, теж можна знайти достатньо такого, чим могли б «похвастати» і всі інші його менш успішні колеги.
Але Порошенко дотримується грамотної поведінки, грамотного образу, що дозволяє йому виглядати набагато краще і адекватніше. Вміє приваблювати своєю адекватністю. І це вміння дуже важливе, бо проблемою України, яка для українців особливо важлива – це проблема відтворення еліт.
