Медичні «реформи» Богатирьової: «Реальна ситуація надзвичайно гнітюча», – повідомляють закордонні ЗМІ

Зрозуміло, що функціонування системи охорони здоров’я в основному залежить від рівня та способу її фінансування, а вже потім від того, яку модель кожна окрема держава обирає поміж інших.

На відміну від більшості країн колишнього СРСР, які впровадили модель страхової медицини, в Україні вирішили залишити принцип Національної служби охорони здоров’я. Чи стануть переломними нині здійснювана реформа охорони здоров’я, а також планове впровадження закону про обовʼязкове медичне страхування у 2015 році та чи «вилікують» вони українську систему охорони здоров’я?

За часів соціалізму повсюди в СРСР, як і в Україні, діяла модель Семашка, що була запроваджена Миколою Семашком – наркомом охорони здоров’я СРСР у 30-х роках ХХ століття. Вона базувалася на універсальному, цілковито безкоштовному доступі всіх мешканців Радянського Союзу до медичних обстежень і лікування за рахунок держави, а також забезпечувала оплату праці лікарів державою. Охорона здоров’я мала централізоване управління, а держава несла повну відповідальність за здоровʼя населення. До речі, до країн, які й досі ще не повністю реформували модель Семашка, належать Польща, Литва, Латвія та Естонія.

Після оголошення незалежності України в 1991 році перед Міністерством охорони здоров’я постало складне завдання організації державної охорони здоров’я в умовах критичної економічної ситуації у країні. Перші засади, що стосуються цього процесу, були відображені в Конституції України 1996 року, 49 стаття якої гарантувала кожному громадянину право на охорону здоров’я та безкоштовне медичне обслуговування у державних медичних закладах.

Реформа 2012

Реформа охорони здоров’я розпочалася 1 січня 2012 року на підставі Закону України № 3612 від 7 липня 2011 року «Про порядок реформування системи охорони здоровʼя у Вінницькій, Дніпропетровській, Донецькій областях і в місті Києві», який Президент Віктор Янукович підписав у рамках програми «Україна для людей. Здорові люди – впевнене майбутнє».

Новий напрям розвитку медицини має привести до покращення якості медичних послуг, створення інституту сімейного лікаря, а також до державного контролю діяльності сфери охорони здоров’я. (…)

Задекларовано, що найважливішими цілями реформи будуть: поліпшення стану здоров’я суспільства, підвищення показника тривалості життя українців на 1,5 року в 2012–2014 роках, забезпечення рівного та справедливого доступу громадян до пільг і покращення якості медичних послуг. Але, якщо відверто, реальна ситуація надзвичайно гнітюча та далека від декларацій.

Міністр охорони здоров’я Раїса Богатирьова переконана, що сьогодні виникла нагальна потреба провести кадровий аудит, а також перевірити матеріальні та технічні засоби медичних закладів, які могли б конкурувати між собою у боротьбі за пацієнта. Також обов’язковим вона бачить створення національної бази хворих і опрацювання нормативних документів, що стосуються кожного виду надання медичної допомоги. Але поки що це красиві декларації, бо стан розвитку української економіки та специфіка так званої «безкоштовної» медицини свідчать про пробуксовування, якщо не крах реформи.

«Нині Міністерство охорони здоров’я України опрацьовує новий проект закону, який має детально окреслити засади взаємодії всіх учасників системи забезпечення медичного страхування – держави, страхувальників, постачальників медичних послуг, застрахованих і засади здійснення оплати, використання фінансових закладів, контроль системи охорони здоров’я та якість наданих медичних послуг», – заявила міністр. (…)

Реально ж неофіційні кошти, пов’язані з послугами лікарів в Україні, настільки «захмарні», що багато людей «не можуть дозволити собі безкоштовну медичну допомогу»…

Незважаючи на те що Конституція України гарантує кожному громадянину право на охорону здоров’я (з огляду на серйозні бюджетні проблеми), на практиці низка медичних послуг виключно платна. Велика частина суспільства втратила довіру до переваг державної медицини. Згідно з результатами соціологічних досліджень Київського міжнародного інституту соціології, система охорони здоров’я у 2006 році не відповідала суспільним потребам – аж 40 % опитаних у випадку захворювання намагалися не звертатися за допомогою до платних медзакладів, в основному через високі ціни та низьку якість лікування. Така ситуація стала джерелом інших негативних явищ – високої смертності (16,3 на 1 тисячу), низького природного приросту (˗5,7 на 1 тисячу), низької тривалості житя (1/3 українців передчасно помирає перед 65-м роком життя). Для порівняння: в Польщі показник смертності у згаданому віці становив 9,7 на 1 тисячу осіб, природний приріст – 0,1 на 1 тисячу, а середня тривалість життя становить 70,9 року для чоловіків і 79,6 року для жінок.

Дослідження, здійснене у 2010 році Інститутом Горшеніна, засвідчило, що 30,3 % громадян України воліли б не оплачувати медичні послуги, 25,4 % обрали можливість оплати послуг готівкою, 15,7 % – через касу, а 9,1 % вибрали безготівкову форму. Відповідь «Мені все одно» належала 6,5 % респондентів, а 13 % взагалі не мають жодної думки з цього приводу.

36,3 % громадян України вважають, що впровадження обовʼязкового медичного страхування приведе до зниження рівня корупції у сфері медичних послуг, на думку 31,4 % – рівень корупції не зміниться, 10,8 % вважають, що рівень корупції зросте, а 21,5 % респондентів не знали, що відповісти.

Результати соціологічного опитування свідчать про те, що 45,2 % респондентів підтримують введення в Україні обовʼязкового медичного страхування, 32,7 % – проти. Кожен п’ятий опитаний не визначився.

Оцінка – нагальне реформування!

Нинішню систему охорони здоровʼя в Україні можна оцінити, як неефективну та недофінансовану. Чи вона «вилікується» після впровадження реформ, а також нового закону про обовʼязкове медичне страхування?

На це болюче запитання нині немає відповіді, однак очевидно, що необхідним є реальне і послідовне здійснення реформ у галузі охорони здоровʼя в Україні, а не декларації та наміри.

Публікацію Еastbook.eu (зі скороченнями) переклав Володимир Олійник.