Чому Росія переграє Захід у боротьбі за Україну – думка дипломата

«Каждый мнит себя стратегом, видя бой со стороны!»

Цю загальновідому сентенцію, висловлену свого часу колективно створеним персонажем російських письменників, міг би, вочевидь, приміряти на себе. Відтак – ніяких мудрих, стратегічних та подібних зауважень не висловлював і не буду, бо ще, мені видається, маю совість.

До стратегів, які спостерігають здалеку, я б відніс деяких європейських високопосадовців. Схвалюючи їхню активність у «Твіттері», не можу зрозуміти фактичної бездіяльності…

Хоча чому не можу зрозуміти? Спробую.

Погодьтеся, не можемо ми уявити баронесу – верховного комісара на платформі у Фастові чи Тетереві, де вона, в очікуванні електрички, спостерігала б за діями вправних «наперсточників». Звідки ж у неї може взятися досвід спілкування з нашою теперішньою владою?

Порядний, чесний, послідовний міністр закордонних справ північної держави… Багато років тому в Москві я був добре знайомий із його помічником (тоді – помічником премʼєра). Ми знаходили спільну мову. Інколи сварилися. І тоді мій колега з Естонії, миротворець, зауважував: «Олег, на них не можна сердитися, вони не жили в СРСР, життя не знають…»

То, може, євростратегам варто уважніше прислухатися до литовців, поляків… – до тих, хто мав «щастя» жити при соціалізмі та розвиненому соціалізмі? І відкоригувати свою лінію поведінки: менше порад, більше – усвідомлення України, більше справ.

Прискіпливий критик може зауважити, що, скажімо, бундесканцлерка має і досвід життя у соцтаборі, і перебування у ендеерівському комсомолі – FDJ…

То так, але, як писав «ПіК», це – окрема тема.

 

А Сполучені Штати? Допоки, відверто кажучи, чую звідти лише поодинокі варті уваги та поваги голоси, серед яких – голос Збіґнєва Бжезинського.

А Обама? Самі продовжите?

Інша справа – стратеги російські.

Не можу позбутися враження, що стратегія наступу на Україну, підкорення України розроблялася не один рік. Розроблялася ретельно і на всіх рівнях: економічному, політичному, силовому. З послідовною дискредитацією (в Україні) та демонізацією (в Росії) української опозиції та її очільників. Із залученням «пʼятої колони», численної агентури, і не лише серед «обранців» чи партійних вождів, а навіть – бойовиків, журналістів і церковників.

Розроблена, віддамо належне, блискуче. Не враховано лише одне: Україна – не Росія. Треба було Л. Кучму читати.

Чи не тому виникли проблеми з колоніальною адміністрацією? Мабуть, чи не через надпотужний тиск сусідів, у нинішній владі зрозуміли, що їм місця в «Русском мире» не зарезервовано. Взагалі, а не лише у ВІП-зоні (перепрошую за двозначність!).

 

Чи не тому теза про розкол України на дві чи три частини, активно обговорювана після «вкидання» сусідською пропагандою, трансформувалася у суспільній свідомості у висновок: розкол України можливий лише внаслідок силового зовнішнього втручання – на кшталт полків Меншикова, банд Муравйова або каральних загонів сталінсько-беріївського вишколу?

Бо Україна, насправді, поділена не на Схід і Захід, а на народ і бандитів, незалежно від географії…

Стратегія влади.

Щоб не потрапити під дію законів, які (з її слів), не читаючи, захищає міністерка справедливості, наголошу – це я про абстрактну владу, марсіанську, далеку від України.

Кожна влада насамперед наголошує на своїй законності. Жодним чином не звертаючи уваги на так звану моральну легітимність.

Посилаючись на М. Л. Кінга, на С. Московічі та ще на багатьох, нагадаю, що Адольф Гітлер і Беніто Муссоліні прийшли до влади законним шляхом. Це так, між іншим.

Натомість Володимир Ульянов (Ленін), Мао, Гамаль Абдель Насер, Фідель Кастро…

Можна ще згадати, що незаконно, шляхом повалення існуючих режимів, стала республікою Франція, незалежними – Сполучені Штати, що першу декларацію про державний суверенітет (іще за животіючого СРСР, усупереч його законам!) ухвалено в Російській Федерації…

Кожна влада намагається задекларувати свої успіхи та перемоги. Покращення, інакше кажучи.

Кожна влада намагається дискредитувати опозицію. Якщо ту кляту опозицію не вдається повністю увʼязнити.

У суботу мали можливість спостерігати, як із телеекранів красуня та чудовисько, стримуючись, щоб не засміятися від самозадоволення, озвучили блискучий (без жартів!) політтехнологічний план дискредитації опозиції. План, який підхопили стрингери та дрібненькі політики, щоб замахнутися на більших. Запахло смаженим. На щастя, ненадовго. Кошенята не «розвелися».

Кожна влада має в запасі силовий варіант розвʼязання (?) внутрішніх конфліктів…

Свого часу генерал броні Войцех Ярузельський увів у Польщі військовий стан. Щоб випередити вторгнення радянських військ. Щоб навести у Польщі «соціалістичний порядок». Де тепер той «порядок» у європейській Польщі?

Свого часу, придушуючи «Празьку весну», війська «Варшавського договору» увійшли на вулиці міст тодішньої Чехословаччини. Не врахували військові: танки та солдати на вулицях – найкоротший шлях до деморалізації армії. Де тепер той Варшавський пакт?

Так званий ГКЧП рятував Радянський Союз танками на вулицях Москви. Де тепер той Радянський Союз?

І ще, важливе. Ті, хто чавив танками мирних демонстрантів у Вільнюсі в 1991 році, хто у різні часи застосовував зброю проти своїх – європейських – народів, постануть перед судом і через чверть століття, і більше.

 

Я вже не згадую про долю Адольфа Ейхмана.

 

Стратегія опозиції.

До січня включно майже у кожному своєму дописі я наголошував на відсутності в опозиції стратегічного мислення та планування, відсутності, як сказали б раніше, – ідеологічного забезпечення реалізації планів партії. Нині, коли гинуть люди, чесні патріоти, коли загони тонтон-макутів тероризують вулиці, а нелюди в одностроях катують людей, іще й «на камеру», не маючи можливості радити, – не маю права критикувати. Чого і колегам бажаю.