Маркер для еліт. Хто автор українського державного протоколу?

Війна перепрошиває всіх нас. Й в цій перепрошивці  постаті тих, хто створював справу свого життя особливо цінні. Сьогодні говоримо про  автора українського дипломатичного протоколу та церемоніалу, дипломата та Посла Георгія Чернявського.

Сьогодні вперше публікую уривки із своєї книги «Справжні секрети та  легенди головного українського протоколіста». Книга ще не завершена. Розмови записані мною влітку 2018. Тепер війна. А головному протоколісту України цього воєнного літа виповнилося 76 років.

 

 

 

 

Про автора: Лариса Мудрак – комунікаційниця вищого політичного рівня. Керівник прес-служби Президента Україні 2005-2010 років, заступник голови Національної Ради з питань телебачення та радіомовлення 2010-2014 років, представник України в  профільному комітеті Ради Європи 2012-2015, СЕО FBN Ukraine 2015 – нині. Заслужена журналістка України, публіцистка.

 

 

“ Протокол – це як стрижень культури політичного процесу. А культура або є, або її немає й найвища школа протоколу формує  політичне обличчя країни.  В ранні 90-ті роки мені було очевидно, що формувалися ми під впливом протоколу СРСР, але вириватися з нього й формувати свій протокол можна буде лише з елементами європейського (французького) протоколу й американського (справді  демократичного) церемоніалу. От як це все поєднати й залишитися українським стрижнем політики – я й пробував робити всі ці роки незалежності України.” (Г. Чернявський)

 

Майстер протоколу та церемоніалу України Георгій Чернявський сформував ціле покоління дипломатичних протоколістів країни. Легенди про нього й його дружину мають географію від Італії, Польщі, Казахстану до США, Канади та Аргентини.

В 1995 році на одній журналістській вечірці Радіо Свобода в Празі один із засновників корпорації BOSS запитав у мене чи я знайома з Георгієм Чернявським з України. Він спеціально підійшов познайомитися, оскільки дізнався, що я з Києва. Я відповіла, що ні, на жаль я не знаю хто це. Він вражений з хвилину помовчав й відповів:  “Та ви мабуть, не з Києва, якщо не знаєте пана Чернявського”. Тепер знаю. Тому й пишу книгу про нього. (Л. Мудрак)

Уривки книги, які вже зараз інакше сприймаються. Але стають ще більш важливими.

На зламі епох. Проголошення незалежності України. Біловезькі угоди

Л.М.: Георгію Володимировичу, пропоную поговорити про період – 1990-1991 роки, коли на і Україна  йшла до незалежності. Що Ви пригадуєте з цього періоду?

Г.Ч.: Головою Верховної Ради УРСР уже став Леонід Кравчук. Дивовижно, але познайомилися ми з ним в поїзді Москва-Київ, за кілька років до проголошення незалежності, в одному вагоні їхали. Так відбулося наше трохи ближче знайомство, пішла розмова…  Хоча ми бачилися й раніше, коли я працював ще в Товаристві дружби, а він у ЦК КПУ.

Л.М.: І яке враження на Вас справив Леонід Макарович?

Г.Ч.: Симпатичний чоловік – це загальне враження.

Л.М.: Ви відчули, що він є людиною, яка бачить майбутнє?

Г.Ч.: Принаймні тоді, в поїзді, такого відчуття у мене не виникло. Пізніше ми зустрілися вже у Верховній Раді, я працював завідувачем сектору міжнародних звʼязків. Леонід Кравчук на початку 1990 року був секретарем ЦК з ідеології і в цьому ж році став головою Верховної Ради. Того року у нас було кілька поїздок, зокрема, в Москву. Дуже добре запам’яталися напівсутінки у кремлі, Президент Горбачов тисне кожному руку і примовляє: «Дуже добре, що приїхали». Тоді йшлося про укладення нового союзного договору.  Переговори тривали приблизно годину. На переговорах був присутнім лише Леонід  Кравчук. Такі були умови Кремля.

Л.М.: Тобто Ваша функція була домовитися про місце зустрічі, допомогти підключити до організаційного процесу посольство? Утім посольства України на той час ще ж не було… А Ваша посада називалася не керівник протоколу, а референт з міжнародних питань?

Г.Ч.: Не було посольства, було постійне представництво Української РСР у Москві. Так, посада моя називалася саме так, але, як бачите, я виконував ширші функції. Я мав роль координатора, мав бути поруч з Кравчуком.

Л.М.: Із ким Ви координувалися в кремлі?

Г.Ч.: З Володею Шевченком – так звали керівника протоколу Генерального секретаря ЦК КПРС, він працював з Горбачовим.

Л.М.: Як правило, у ті часи на такі зустрічі літали чи їздили поїздом?

Г.Ч.: Літали. Був урядовий літачок ЯК-40, маленький такий, на 16 місць.

Л.М.: Охорона літала з Кравчуком?

Г.Ч.: Так. Ще були в поїздці двоє чоловіків з 9-го Управління КДБ УРСР. Я був присутнім тільки на самому початку переговорів, а потім ми – охорона і протокол – чекали у великій кімнаті.

Л.М.: Георгію Володимировичу, в ті роки існувала вже традиція, прибувши з переговорів, скликати пресу, щоб розповісти про результати поїздки?

Г.Ч.: Ні. Це ж ще був Радянський Союз. Обмежувалися дозованими повідомленнями через офіційні інформагенції.

Л.М.: У грудні-1991, вже після проголошення Україною незалежності, Ви супроводжували Леоніда Кравчука в поїздці до Білорусі, де були укладені Біловезькі домовленості – офіційний документ про припинення існування СРСР та створення СНД (Співдружності незалежних держав – Ред). Хто з посадових осіб України ще був у тій поїздці? Як це все відбувалося?

Г.Ч.: Крім Леоніда Кравчука, був ще Вітольд Фокін, тодішній голова Ради Міністрів. Від Росії – президент Борис Єльцин та голова уряду Геннадій Бурбуліс. Керівником протоколу Єльцин залишив Шевченка, який працював до того з Горбачовим. Білорусь представляв Станіслав Шушкевич. Ще начебто мусив бути Назарбаєв (лідер Казахстану – Ред.), але з якихось причин він не приєднався.У Мінську ми пробули два дні і ночували у Віскулях, у Біловезькій пущі.

Л.М.: Як відбувалося підписання Біловезьких домовленостей? Було напруження, коли летіли в літаку, адже непересічний документ збиралися підписувати?

Г.Ч.: Не було тривоги. Були суперечки навколо формулювань уже в самому тексті. І я свої «п’ять копійок» вставив, коли Бурбуліс вписав, що Горбачов не справився з координацією союзних республік. Це вже коли текст відпрацьовували.

Л.М.: А як, до слова, текст відпрацьовували? Усі учасники делегацій зібралися за круглим столом?..

Г.Ч.: Ні, керівники обговорювали принципові правки, а потім вони пішли, лишилися Бурбуліс, я і Мельник.

Л.М.: Віскулі – це закрита урядова база відпочинку, так?

Г.Ч.: Так. Пізніше мені довелося побувати там ще разів три, вже коли президентом Білорусі став Олександр Лукашенко. До речі, зараз у Віскулях – музей. А того вечора, 8 грудня 1991 року, після узгодження документів, усі подалися на полювання. Пригадую, в нашій машині, де їхали ми з Мельником (радник Кравчука) і хтось із хлопців з охорони, було страшенно холодно, обігрівач не працював. Кравчук з Фокіним пішли на «вишку». Паливода (представник КДБ – Ред.) подався за Кравчуком, а ми з Мельником лишилися в автівці. Поки керівники полювали – а це тривало години дві , – ми так намерзлися! Це ж грудень, морози тріщали. Коли повернулися до резиденції, я босоніж ходив по климу і горілкою ноги розтирав.

Л.М.: А Єльцин що ж, на полювання не поїхав?

Г.Ч.: Єльцин у Віскулі приїхав пізніше.

Л.М.: А як з точки зору протоколу ця мисливська розвага виглядала? Все-таки полювання – питання безпеки… Ви приїздили перед тим, оглядали зону? Чи хтось поставив до відома Леоніда Кравчука, що треба взяти відповідний одяг?

Г.Ч.: Та ні! Прилетіли в ту резиденцію, перевдягнулися – і поїхали на полювання. Очевидно, це було спонтанне рішення. Цілковита несподіванка.

Л.М.: Тобто формат візиту не обговорювався напередодні? З Кремля сказали – їхати в Мінськ, і ми поїхали? Так було?

Г.Ч.: Не зовсім. Це був візит на запрошення Шушкевича. Статуса візиту, здається, тоді не було – можливо, робочий. У будь-якому разі, він був цілком неплановий, за 2-3 дні зорганізувалися і поїхали. Але що побуваємо у Віскулях і будемо полювати – ми не знали. Це була ідея приймаючої сторони. Я сам був у тонких черевиках, тому й намерзся добряче.

Л.М.: А Шушкевич теж приїздив на базу відпочинку у Віскулях?

Г.Ч.: Так.

Л.М.: Напевно, були і нічні переговори? Єльцина Ви наступного дня бачили?

Г.Ч.: Ні. Бачив його напередодні ввечері, він уже був у «доброму настрої».

Л.М.: Уночі спали чи працювали?

Г.Ч.: Спали.

Л.М.: У Ваші функції також входило відправити спати Кравчука, подивитися, що за ним зачинилися двері?

Г.Ч.: Звичайно. Разом з охороною.

Л.М.: Це вже була глибока ніч?

Г.Ч.: Приблизно година дванадцята. Наступного дня о восьмій уже був сніданок, а відтак почалися переговори у розширеному складі, приблизно шестеро осіб були присутніми.  Потім сіли складати документ. У мене на роботі в сейфі залишилися копії Біловезького договору.

Л.М.: Ви маєте на увазі архів Адміністрації Президента?

Г.Ч.: Ні, копія документу зберігалася у мене в кабінеті.

Л.М.: Георгію Володимировичу, багато правок було внесено в Біловезькі угоди? Як взагалі тривала ця робота?

Г.Ч.: Я думаю, що Геннадій Бурбуліс приїхав з уже готовим текстом, але текст той був занадто радикальним. Тому вносили правки.

Л.М.: Хто писав остаточний текст? Цікаво, вручну писали чи на машинці набирали, був якийсь секретар для цього?

Г.Ч.: На машинці.

Л.М.:  А Ви вносили правки.

Г.Ч.: Я щось додав теж… От якби була чернетка, щоб пригадати, хто які правки вносив! Але вона не збереглася. А, може, й збереглася десь у Кремлі.

Л. М.: Станіслав Шушкевич вносив якісь правки? Чи тільки українська сторона?

Г.Ч.: Щодо Шушкевича, не пам’ятаю. Наші вносили правки. Потім перечитали кілька разів.

Л.М.: А як сам процес відбувався? Стояли і диктували, хто що хотів підкоригувати чи викинути?

Г.Ч.: Приблизно так. Тільки не стояли, а сиділи за круглим столом і по черзі говорили, хто що хотів змінити.

Л.М.: Нервова була атмосфера?

Г.Ч.: Та ні, робоча. Години за дві узгодили остаточний текст. Потім Шушкевич подзвонив Михайлові Горбачову в Москву.

Л.М.: Чому Шушкевич, а не Бурбуліс?

Г.Ч.: Тому що він Шушкевич був главою держави.

Л.М.: Як відбувалося офіційне підписання договору?

Г.Ч.: Стандартно. Я подавав Леоніду Кравчуку підготовлений текст. Папка в мене вже була готова.

Л.М.: Тобто було три оригінали договору для України, Росії, Білорусі, і всі мали підписати їх і  кожен зі своїм оригіналом поїхати?

Г.Ч.: Так.

Л.М.: А як підписи лідерів розташовувалися?

Г.Ч.: В алфавітному порядку: Білорусь, Росія, Україна.

Л.М.: Памʼятаєте, на скількох сторінках був документ? І чи було його публічне представлення відразу після підписання у Мінську?

Г.Ч.: Ні. В Мінськ ми не залітали. А документ мав дві сторінки.

Л.М.: А яка роль Вітольда Фокіна? Він відстоював якісь економічні інтереси, щось пропонував?

Г.Ч.: Все-таки він був головою Ради Міністрів. Документ цей не містив економічних питань, мав суто політичний зміст. Утім у цій ситуації Фокін мені не запам’ятався.

Л.М.: Георгію Володимировичу, щось почало змінюватися у Вашому житті у цей період, після цього історичного візиту?

Г.Ч.: Приблизно за два місяці, 18 чи 19 лютого, мене призначили керівником служби протоколу Адміністрації Президента.

Л.М.: Країні треба було створювати нові органи управління з новими функціями. Це усвідомлення прийшло ще в Біловезькій пущі?

Г.Ч.: Я висловив деякі свої думки. Коли почали набирати штат служби протоколу, в принципі, інших варіантів людини, яка б знала цю роботу, не було. Хтось прийшов до мене й сказав, що Кравчук вирішив, щоб я став шефом протоколу.

 

Перші візити. Державний протокол та церемоніал з «чистого аркуша»

Л.М.: Адміністрація першого Президента України уже розташовувалася на Банковій?

Г.Ч.: Так. У тій будівлі, де раніше був ЦК КПУ. Кабінет для служби протоколу дали на другому поверсі у правому крилі. Кабінет № 264. Матеріальна база нашого відділу булла, легко кажучи, скромною – один кабінет, в якому стояв мій стіл і ще один, приставний столик з друкарською машинкою, за яким сиділи діловоди. Спершу нікуди було навіть документацію складати. Коли у мене були якісь важливі розмови, дівчата виходили в коридор і чекали там.  Першими співробітниками стали Женя Кучер, референт, він бездоганно володів англійською мовою, Толя Щербак, старший референт (до цього працював у міжнародному відділі ЦК), Таміла Нагрузова, діловод.  Ще був Ігор Гавриленко, який раніше працював заступником начальника головного управління «Аерофлоту». Я розумів, що має бути людина, яка відповідає за президентські літаки, у цілому за транспорт. Я намагався підбирати перш за все людей з відповідним досвідом роботи.

Л.М.: У Вас була пріоритетна зона відповідальності – готувати візити, а також приймати зарубіжні делегації тут, у Києві. Президент якої країни прибув до Києва з першим офіційним візитом?

Г.Ч.: Президент Фінляндії Мауно Койвісто у 1992 році. Ми готували цей візит спільно з Олександром Тараненком – шефом протоколу МЗС України. Це був перший президент, який прибув з візитом в Україну. І перша церемонія вручення вірчих грамот – це вірчі грамоти від посла Фінляндії. Усі офіційні заходи відбувалися в Маріїнському палаці. В усьому нам доводилося починати з «чистого аркуша». Адже до того часу Україна була лише республікою СРСР і не приймала керівників іноземних держав. Нам належало створити свій державний протокол і церемоніал. Треба було взяти майданчик перед Маріїнським палацом і  побудувати цілковито нову конструкцію: визначити, в яких місцях слід встановити державні прапори, як під’їздить машина з гостем і де спиняється, де вишикується почесна варта тощо. Утім, під час найперших візитів, державні гімни не виконували, адже Україна ще не мала офіційно затвердженого Гімну. Вперше, здається, «Ще не вмерла…» як державний Гімн України пролунала в Канаді, під час візиту Леоніда Кравчука.

Л.М.: Президентський кортеж, я так уявляю, у 1992 році складався з автопарку колишнього ЦК? Це були радянські «Чайки»?

Г.Ч.: Так, у 1992-ому ми зустрічали гостей на «Чайках».

Л.М.: Хто вирішив, що Маріїнський палац стане майданчиком для прийнятть зарубіжних гостей?

Г.Ч.: А де ж іще? Іншого місця не було. Резиденція була на вулиці Липскій, у Липському особняку, навпроти готелю «Київ». Там мало місця, можна було розмістити всього дев’ять осіб. Саме в Липському особняку зупинявся президент Фінляндії, решта делегації ночували в готелі. А весь церемоніал проводили в Маріїнці. Через поганий стан палацу ми використовували лише третину його площ, решта стояла досить занедбаною, хоч у правому крилі споруди засідав Комітет захисту миру, ми це крило не використовуали, у лівому – друкарня Верховної Ради. І так тривало понад десятиліття – на Маріїнку завжди не вистачало коштів, аж до того часу, коли за президенства Віктора Ющенка палац поставили на капітальний ремонт.

Л.М.: Як Ви готувалися до цих, перших, візитів? За якою логікою вибудовувалася програма? Чи вносив у неї свої пропозиції Президент Кравчук?

Г.Ч.: Пропозиції повинен був подавати я. Невдовзі я напрацював певну схему: зустріч в аеропорту, потім офіційна церемонія зустрічі біля Маріїнського палацу – за участі почесної варти, з виконанням гімнів двох країн. Килимова доріжка… Відразу після урочистої зустрічі президенти піднімалися в залу переговорів, потому – переговори у розширеному складі у Зеленій залі. Опісля делегації займали місця у Білій залі, потім оголошувалося про вихід президентів і перелічувалися документи, які будуть підписані. Про це оголошував хтось із МЗС. Відтак – церемонія підписання, після неї – келих шампанського, потім – підхід до преси. На цьому закінчувалася офіційна частина візиту.

Л.М.: А неофіційна? Ви ж розробляли всю програму перебування?

Г.Ч.: Так. У пізніші роки після офіційної частини були обовʼязкові зустрічі з бізнесменами. Обов’язково –  екскурсія Києвом. Якщо влітку – то на катері Дніпром. Возили гостей у Києво-Печерську лавру, у Софійський собор. По закінченню візиту – церемонія проводів: два прапори піднімали біля входу в Маріїнський палац і два – в аеропорту.

Л.М.:  До речі, про державні атрибути – прапор, Гімн. Нова країна – новий прапор. Вочевидь, треба було мати державні прапори відповідного зразка і відповідної якості, а також мати прапори іноземних держав, в тому числі й нових, утворених на пострадянському просторі.

Г.Ч.: Прапорами опікувалося Управління справами. Нам треба було лише проконтролювати. Але коли відбувалися візити нашого Президента, то передова група обов’язково везла з собою партитуру Гімну та зразок українського прапора – щоб приймаюча сторона коректно уявляла колористику прапора. Українці ж звикле кажуть, що наш прапор жовто-блакитний, принаймні так казали в перші роки незалежності. А за протоколом у нас прапор  синьо-жовтий. Часто передова група, приїжджаючи в котрусь із країн СНД, бачила, що до візиту нашого Президента приготували блакитно-жовті прапори. Ми просили переробити.

Щодо Гімну, то в перші роки незалежності передова група возила запис на аудіокасетах. Але ж траплялися такі ситуації, коли президенти терміново домовилися про візит, тож доводилося надсилати текст Гімну факсом.

Л.М.: Пригадується, факсові апарати в ті роки були рідкістю у державних установах…

Г.Ч.: Атож! Нам перший факс подарував відомий меценат Богдан Гаврилишин. Це був величезний, не розрахований на українські мережі зв’язку апарат, він часто заїдав. Треба негайно надіслати текст в Баку, а факс не проходить. Наші дівчата скаржаться: Георгію Володимировичу, рулон факсового паперу витратили, а відповіді немає. За кілька хвилин –дзвінок з «першої» приймальні президента Азербайджану. «Слухайте, – кажуть, – ми знаємо, що не вмерла Україна. Ви текст Гімну надішліть!» Виявилося, що факс видав їм десятки порожніх сторінок, на кожній з яких відобразився тільки один, перший рядок – «Ще не вмерла України…»

З азербайджанською стороною була ще одна історія, тільки пов’язана з їхнім державним гімном. В Азербайджані затвердили новий гімн за кілька днів до візиту Гейдара Алієва до Києва. Текст надіслали, але як передати мелодію?… Телефонує мені по лінії спецзв’язку композитор та співак Полад Бюль-бюль Огли, він на той час очолював Міністерство культури, каже запально: «Давай я тобі наспіваю мелодію нашого нового гімну». «Ні, – кажу, – зараз знайду диригента оркестра Почесної варти – йому наспіваєш». Ось так і вийшли з ситуації.

Л.М.: В якому році це було?

Г.Ч.: Приблизно в 1993 –ому.  І потім, під час візиту, коли наш оркестр відіграв гімн Азербайджану, Полад підбіг до диригента і розцілував його – так йому сподобалося виконання.

Л.М.: Леонід Кравчук здійснив багато візитів за свою коротку каденцію?

Г.Ч.: Так. Україна знайомилася зі світом. Чи знайомила світ із собою. Була низка візитів – у Китай, Монголію, Канаду, США, Туніс, у країни СНД. У перші візити літали на невеликому ТУ-134.

Л.М.: Георгію Володимировичу, в ті роки персональна присутність у передових групах, які готують візит Президента, входила в обов’язки керівника протоколу?

Г.Ч.: У нас був дуже обмежений  штат і, крім того, я мав особисто все проконтролювати. Узгоджував програму візиту, повертався пізно увечері до готелю, телефонував до Києва і надиктовував програму телефоном. Бо факси не завжди працювали, це була залежна від негоди техніка.

Закон протоколу

Л.М.: Я пам’ятаю, коли ми приїздили передовою групою готувати візит Президента Ющенка на якусь міжнародну нараду, в ООН, наприклад, нас було всього чотири особи. А наші нинішні вороги – росіяни прилітали окремим літаком, 120 людей – передова група, своя техніка, включаючи факсові апарати. Це нагадувало експансію. А що можна було зробити в 1990-ті, не маючи ресурсу ні фінансового, ні технічного?

Г.Ч.: Робили все, що могли. Це був період, коли в України ще не існувало довговірно-правової бази з іншими державами,тому кожен візит був вкрай насиченим – підписувалися договори, угоди, ціла низка документів. І тому  в передові групи, окрім шефа протоколу, представника служби охорони Президента, входив представник територіального депаратмента територіального МЗС, представник МЗЕЗТоргу (Міністерства зовнішніх економічних зв’язків та торгівлі, існувало у 1993-1997 рр. – Ред.) і машиністка. Загалом п’ятеро осіб. Брали з собою із Києва друкарську машинку, для якої спеціально виготовили кований футляр – щоб не розсипалася при транспортуванні. Вона була такою важезною (та сам футляр важив, напевно, десяток кілограмів), що дівчата-машиністки ледь могли її підняти. Тому за цю ношу брався хтось із чоловіків з передової групи – то я, то міністр МЗЕЗТоргу. Першими машиністками були Іра Cотникова і Віта Ігнатьєва. Вони друкували зі швидкістю піаніста міжнародного класу. Ця скриня для машинки завжди викликала певну осторогу закордоном. На митниці у США цю скриню почала обнюхувати службова собака. Американські митники тривожно спитали, що там у нас.  Ніяково було зізнатися, що то банальна друкарська техніка вчорашнього покоління, і хтось жартома відповів: то супутниковий зв’язок. Американці подивилися на нас з повагою. Першій компʼютер зʼявився у службі протоколу приблизно наприкінці 1992 року чи на початку 1993 року. І ,звісно , це також була спонсорська допомога.

Л.М.: З огляду на це навіть страшно запитати: а коли Ви вперше скористалися мобільним телефоном, зокрема службовим?

Г.Ч.: О, приблизно в 1994-1995 році. Перший раз побачив у Британії, коли був там з візитом. А перший раз скористався мобільним, коли наш діаспорянин Леонід Заєць дав мені подзвонити додому.

Л.М.: Питанням харчування делегацій, які прибували до Києва, Ви також займалися?

Г.Ч.: Консультативно. Загалом цим опікувався ДУС (Державне управління справами – Ред.), але, звичайно, я мусив перевірити меню.

Л.М.: І чим частували високих зарубіжних гостей у 1990-ті роки? Напевно, якимись автентичними українськими стравами?

Г.Ч.: «Фірмовою» стравою ДУС, якою варто пишатися, у всі часи були варенички з вишнями чи з маком. Саме варенички, а не вареники – такі малюсінькі, щоб їх можна було з’їсти одномоментно.

Л.М.: І борщ, звичайно?

Г.Ч.: Так. Утім борщ може залишити сліди, і якщо гість необачно крапне на сорочку, то треба її міняти. Тому борщ зазвичай подавали не в обід, зважаючи на подальші зустрічі і протокольні заходи, а надвечір. У мене на роботі була книга «Старовинна українська кухня», в якій я час від часу вишуковував якісь цікаві страви, наприклад, рецепт супу з раків. Я порадив такий готувати. У цілому ж перед візитом з’ясовували гастрономічні вподобання глави держави, що він їсть, що не їсть чи, можливо, страждає від алергії на певні продукти. Залежно від цього і формувалося меню. Скажімо, коли приїздила делегація з Індії, ми з’ясовували, хто з членів делегації вегетаріанець. А щоб офіціант нічого не переплутав і не подав вегетаріанцеві м’ясо, я вигадав такий сигнал – мініатюрні квіткові композиції біля кожного гостя: якщо в ній є зелений листочок, значить, слід подавати рослинну страву.

Л.М.: Традиція подавати узвар виникла вже за президентства Віктора Ющенка чи й раніше існувала?

Г.Ч.: За Ющенка.

Л.М.: Що пили, крім узвару? Які спиртні напої пропонувалися?

Г.Ч.: Горілка. Переважно горілка, вітчизняна.

Л.М.: Виголошення тостів на обідах під час офіційних візитів – це теж тонка дипломатія.

Г.Ч.: Текст тосту готували заздалегідь, він включає багато нюансів  і є, власне, теж елементом політики. Тост перекладали і видрукуваним на красивому папері, перев’язаним стрічечкою, викладали перед гостями. Це для того, щоб уникнути «живого» перекладу, що заважало би сприйняттю тосту і відволікало би промовця.

Л.М.: Цікаво, хто в 1992 році був постачальником продуктів? Те саме елітне господарство «Чайка» під Києвом, яке постачало продукти до столу ЦК КПУ?

Г.Ч.: Так, «Чайка». Пізніше з’явилися й інші постачальники, і вибір продуктів. Утім це було поза зоною моєї відповідальності, тому достеменно не знаю. Цим опікувалася завідувачка харчоблоком Тамара Петрівна Козіянчук, вона років 15 пропрацювала на цій посаді.

Л.М.: Георгію Володимировичу, мені цікаво, як Україна відривалася від традицій радянського протоколу, що змінилося у 1992-ому порівняно з 1990 роком, наприклад? Червоні килимові доріжки, скажімо, у сьогоднішньому Кабінеті Міністрів мені досі навівають алюзії з «совком».

Г.Ч.: Бачте, існує загальноприйнятий у світі стандарт, зокрема і щодо церемоніальної доріжка – вона червона, лише в ісламських країнах – зелена, до прикладу, в Єгипті. Тож і за церемоніальна доріжка має бути  саме червоною. Так, звісно, за незалежності протокол зазнав певних змін, але основа його лишилася. При УРСР, наприклад,  не зустрічали гостей виконанням Гімну, бо візитів державного рівня не було. Треба було виконати цю місію. Отже, з’явився оркестр Почесної варти, та, власне, і сама Почесна варта.

Л.М.: Часи змінюються, правила стають більш демократичними. Здається, протокол також тяжіє до спрощення, чи я помиляюся? Уже давно не вітаються дорогі годинники і ручки у президентів. На наших очах змінювалися деякі  протокольні традиції. Наприклад, скоротилася кількість офіційних осіб, які мають зустрічати главу держави в аеропорту після його повернення з закордонного візиту. Довгий час в Україні слідували радянській традиції – зустрічати президента в аеропорту їдуть ледь не всі вищі чиновники:  міністри, голова спецслужби, мер міста, і, згідно зі штампами радянської преси – «та інші офіційні особи». Квіти – дружині Президента. Це нераціональне використання робочого часу державних чиновників. Ще при Президенті Ющенку  кількість зустрічаючих скоротися до мінімуму. А така «масовка» лишилася елементом протокола в авторитарних країнах, наприклад, у Туркменістані: там керівника країни мають зустрічати всі міністри і навіть глави посольств іноземних держав.

Г.Ч.: Згоден, це нераціональне використання робочого часу державних чиновників.

Л.М.: Скажіть, будь ласка, а досі не викорінена традиція вивішувати портерт Президента у кабінетах державних чиновників – це ж теж елемент протоколу? Чому виникла така традиція, котра, як на мене, має певні елементи ідолопоклонства?

Г.Ч.: Так було прийнято. Зараз теж портрети вивішують.

Л.М.: Георгію Володимировичу, звідки походить традиція готувати сувеніри для керівників держав, які приїздять в Україну? Це з радянських часів так повелося – обмінюватися подарунками?

Г.Ч.: Подарунок від Президента – це не тільки радянська практика .

Л.М.: Ви започаткували практику, за яку багато хто вдячний, – всі подарунки главі держави мають залишатися у власності держави. Ця ідея почала впроваджуватися при переході влади від Леоніда Кучми до Віктора Ющенка. Якщо досі Президент після закінчення каденції забирав ці подарунки у власне користування, то з 2004 року всі вони мали залишатися в Адміністрації, а в перспективі – стати основою для музею. Можете пригадати, як Ви лобіювали цю ідею?

Г.Ч.: Читав, вивчав закордонний досвід, та й на власні очі бачив, як ця ідея впроваджується. Мені дуже сподобався такий музей в Індонезії – всі предмети підписані, коли, хто і як дарував. Справді, ці речі належать не особистості, а посаді.  Книги – сувенірні видання, альбоми, пам’ятні монети Національного банку України… Це дуже залежало від особистості, якій дарували, та певною мірою і від самого дарувальника. Скажімо, коли Президентом був Віктор Ющенко, він полюбляв деяким гостям дарувати вишиванки. Так, на згадку про візит до Києва розшиту бісером вишиванку отримала Ангела Меркель. Пригадую, кільком президентам, яких зустрічали в Криму, дарували марочний портвейн «Массандра», датований роком народження гостя. Існує  складна процедура корректного підйому такої пляшки з массандрівських підвалів: щоб вино не втратило своїх якостей, пляшку піднімають дуже повільно, впродовж 2-3 днів. Такий сувенір від українського Президента отримав польський президент Александр Кваснєвський свого часу.

Л.М.: Георгію Володимировичу, скажіть, а які візити президентів інших держав в Україну запам’яталися Вам?

Г.Ч.: Візити папи Римського Білла Клінтона, Гельмута Коля, Жака Ширака, Сапармурата Ніязова, Нурсултана Назарбаєва.

Л.М.: Чим відрізняється державний візит від офіційного? Під час державного ми маємо всією атрибутикою продемонструвати, що це країна зустрічає країну, так?

Г.Ч.: Приблизно так. Державній візит передбачає прапори по всьому центру міста. Офіційний – лише у місцях проведення зустрічей та переговорів. Різниці насправді мало. На той час церемонію зустрічі під час державного візиту транслювало державне телебачення. Іноді могло бути попереднє та заключне інтерв’ю.

Якщо говорити про системність та деталізованість підготовки – то це звичайно, про американський протокол .Американці  ретельно деталізують усі заходи і нюанси, вони настільки ретельні, що, готуючись до візиту, можуть прилетіти і двічі (у них  так звана облітна група, а потім уже – передова). Спершу може приїхати техперсонал – просто подивитися готелі, майданчики для виступів тощо. Вони дуже чітко працюють.

Л.М.: Досить складно вибудовувати внутрішню культуру політичного істеблішменту, особливо коли це стосується чималого колективу. Люди ж різні бувають. Протокол завжди був «скелетом» політики, на який нанизується багато чого. Скажімо, із зовнішнього вигляду, з формули організації можна за кілька хвилин скласти перші враження. Ви замислювалися про це в ті роки? Про вас ходили в Європі легенди, що ви знаєте, що означає поворот запонки на манжеті рукава сорочки. Наскільки  важливий кодекс поведінки політичного лідера і його команди?

Г.Ч.: По-перше, ми завжди готували програму, розраховану на характер лідера. Тобто програма фактично задавала певні рамки, в ній було прописано все: скільки триває захід, яка машина, хто з ким їде, – це важливо. По-друге, ми вирішили формалізувати всі протокольні норми у відповідному документі. Йдеться про указ Президента «Про державний протокол та церемоніал в Україні». Над цим документом ми працювали разом з Олегом Синянським у 2002 році.

Указ “ Про Державний Протокол та Церемоніал України” ми зробили в 2002 році. Сіли й детально все розписали. Всі формати візитів, учасників візитів, хто проводжає, хто зустрічає, чому й що це означає. Ми тоді розіслали цей указ по всім міністерствам та відомствам. Й лише одного  разу я зустрів спротив чи радше непорозуміння. Один із заммінстра фінансів обурився й написав листа, що мовляв “ви тут командуєте”.

Я переконував керівників країни ще тоді прийняти Закон про протокол, щоб було легше всім працювати. У американців, до речі, це називалося “Інформаційний лист” про те, як що, чому необхідно робити й у яких випадках. Традиції й правила їхнього збереження  можна вважати вищою наукою для еліти. Інакше еліти не буде.

Особливо, якщо еліти змінюються знакові моменти необхідно зберігати. Все може змінюватися, як і сама політика, але корінь все одно має залишитися.

Це головний маркер «є сильна порода у політики чи її немає».