Малооплачувані та непрестижні: професія вчителя та доля інтелекту нації

Роздуми освітянина про те, як правильно (чи правильніше) готувати вчителя

Я понад 35 років працюю у вищій школі. Останні 20 із них – завідувачем кафедри у НПУ імені М. П. Драгоманова і вже досить давно дійшов висновку про те, що з ряду причин ми готуємо слабких учителів, а вони, у свою чергу, погано вчать наших дітей і т. д. При цьому хочу вслід за товаришем Сааховим з «Кавказької полонянки», з метою убезпечення від гніву університетського і факультетського керівництва сказати, що все це відбувається «… не в нашем районе».

Однак очевидно, що справи з підготовкою учителів та викладачів вищої школи, як прийнято нині говорити, «Ідуть у неправильному напрямку». Визначальні засади цього явища лежать у відчутному падінні соціальної престижності професії вихователя дитячого садочку, учителя та викладача ВНЗ (далі – вчителя). Учитель, навіть у нашій бідній країні, відноситься до малооплачуваних професій. Наведемо деякі розрахунки, що хоч і не відрізняються скрупульозною точністю, але вказують на провідний тренд щодо оплати праці вчителя. Так, наприклад, відомо, що зарплата шкільного вчителя в Германії XVI ст. становила 500 флоринтів на рік. Відповідно до курсу ціни на золото це складає приблизно 179 тис. гривень або 500 тис. російських рублів. Середня заробітня плата шкільного учителя в Україні нині складає 8 тис. грн, а в Росії – відповідно 40 тис. рублів. Неважко бачити, що в цінах Германії XVI ст. учитель в Україні мав би отримувати у середньому 15 тис. грн, а в Росії – трохи більше як 40 тис. рублів.

Відкинувши усі умовності і натяжки наведеного історико-арифметичного екскурсу ми бачимо, що Росія ХХІ ст. в оплаті праці вчителя майже дорівнює Германії XVI ст., а от Україна суттєво відстає від них. Значно більше за вчителя у нас отримують представники багатьох масових професій, скажімо, продавчині, бухгалтери чи водії. Не кращим чином ця ситуація виглядає  і у системі дошкілля та у вищій школі. Це знищує соціальний престиж професії, а відтак і упосліджує її в усіх інших сенсах. Як наслідок контингент студентів педагогічних ВНЗ формується за залишковим принципом, а вже усередині педуніверситету слабкий і немотивований студент зустрічається із немотивованим і байдужим викладачем (доцентом, професором), а через 4 чи 5 років до школи приходить слабенький учитель. Далі усе зрозуміло, як схема кругообігу води у природі.

Звичайно, я хочу вибачитись перед хорошими студентами, викладачами ВНЗ та вчителями. Я точно знаю, що ви є, і вас багато, але тут ідеться не про вас, а про основну тенденцію у формуванні учительського корпусу та про симптоматичні зміни у цій справі. Саме вони визначили падіння загального рівня підготовки учителів та появу серед них таких, які ведучи онлайн-навчання для наших дітей в умовах карантину,  не можуть точно визначити на якому континенті їм «поселити» білих ведмедів. Саме вони дозволили обратися у народні депутати людям, які з цього приводу вбралися у білі футболки з написом «Маємо право на помилку!». Мені здається, що суспільство уже має право відповісти їм: «Ні, на такі помилки навіть ви права вже не маєте!».

Ми усі, разом з державою, не маємо права далі опускати планку якості підготовки учителів. Тому перше питання, це забезпечення учителів достойною зарплатою. І без цього – ніяк.

Питання це, звісно, непросте, адже у системі освіти працює від 700 до 750 тис. чоловік, а радикального зростання бюджету не передбачається. В першу чергу тому, що як виявилося, усі «мають право на помилку». Саме з цієї причини швидкого зростання бюджету ніхто і не очікує. Добре було б аби уже дані вчителям обіцянки щодо зростання зарплати були виконані, а то як говорить один із популярних експертів у області вірусології «наша влада застосовує для доставки ліків для боротьби з коронавірусом такі літаки, які вже звідкись вилетіли, і вже летять, а от приземлитися у вітчизняних аеропортах поки-що не можуть. Все це відбувається з причин того, що летять вони лише в уяві можновладців. Боюсь, щоб так не сталося і з обіцяною заробітною платою наших учителів.

Однак, як кажуть, не хлібом єдиним… Державі слід було б зробити у цій царині хоча б те, що не вимагає грошей. Серед таких дій першочерговими є  збереження діючих педагогічних кадрів та зміна парадигми, що визначає нинішню модель набору студентів до педуніверситетів. По першому питанню бачимо пряму протидію елементарній логіці у нещодавно прийнятому Законі України «Про повну загальну середню освіту». Цей закон, серед усього іншого, демонструє надзвичайне бажання законодавця позбутися учителів, які уже отримують пенсію. Однак, гадаю що, збереження саме цієї категорії освітян для нас є дуже важливим, особливо для сільської місцевості. Школа в селі, як відомо, занепадає і туди молодий учитель їде працювати з особливою неохотою. В Україні ж, як відомо, сільські школи складають понад 60% від їх загальної кількості і хоч щороку ми змушені закривати близько 250 шкіл, у решті тих, які залишилися хтось повинен працювати, в т. ч. і пенсіонери які уже звиклися до всіх негараздів сільського життя, низької зарплати і готові нести «добре і вічне» сільським дітям ще довгі роки. Згодом, з допомогою «шкільного автобуса» та опорних шкіл все це можна буде певною мірою покращити. Зараз же головне у політичному, соціальному, інтелектуальному та інших сенсах дати цим учителям виконувати свою жертовну функцію в умираючих сільських школах.

Такі речі, як на мене, взагалі мав би регулювати не закон, а органи місцевого самоврядування, які краще бачать кого звільняти, а кого приймати на роботу у школи, засновниками яких вони є. Виходячи саме з цих міркувань владі слід було б відмінити перший та другий підпункти пункту третього «Прикінцевих та перехідних положень» згаданого закону. І хоч у ньому (в Законі) є ще чимало «шедевральних» новацій, ми не будемо зупинятися на них, а висловимо своє бачення щодо корекції самої філософії набору студентів до педуніверситетів.

З нашої точки зору, тут слід було б відштовхнутися від того, що вчитель, як уже зазначалося, на даний момент є малооплачуваною професією а відтак і непрестижною. В той же час від учителя вирішальною мірою залежить майбутнє країни та стан інтелекту нації. Виходячи з цього ми беремося стверджувати, що бенефіціаром хорошої підготовки вчителя є наша держава і українське суспільство. Саме вони, як і кожен з нас, найбільшою мірою зацікавлені у максимальній інтелектуалізації усіх сфер життя українців, з причини того, що саме інтелект має привести нас до швидкого суспільного прогресу, підвищення стандартів життя наших людей і т. ін.

Відповідно ми усі разом (держава, суспільство, громадяни, бізнес тощо) об’єктивно зацікавлені в тому, щоб наших дітей учили найрозумніші учителі. Оскільки низька заробітна плата робить цю професію непрестижною, то ми повинні знайти інші механізми, які б усе таки дозволяли відбирати кращих абітурієнтів серед бажаючих стати учителями.

І  найперше, що тут можна зробити, це набирати студентів на учительські спеціальності виключно за кошти державного бюджету, одночасно максимально підвищивши для них вступний бал.

Практика показує, що у більшості педуніверситетів, або учорашніх педуніверситетів, що еволюціонують у бік класичних університетів, на бюджет вступає відносно невелика кількість студентів, які мають високі бали ЗНО. Це як правило ті діти, які ідуть вчитися на учительські спеціальності за покликом душі. Решта вступників мають невисокі бали, а значна їх частина – відверто слабкі. Вони навчаються як на бюджеті, так і на контракті. У випадку, коли ж усі майбутні педагоги будуть зараховуватися виключно на бюджет, тоді з’явиться можливість відсіювати відверто слабких абітурієнтів. Такий підхід дасть можливість швидко виправити ситуацію шляхом часткового перерозподілу коштів бюджету із престижних спеціальностей на користь спеціальностей учительських. Це був би справді державний підхід, що доволі швидко дав би позитивні результат – розумного і добре підготовленого учителя для школи.

Тут неодмінно у читача може постати питання про слабке викладання в університетах з підготовки вчителів. Так, подекуди це є, особливо у філіях цих університетів та в провінційних педуніверситетах. Ця реальність постала не вчора, а формувалася роками і змінити її на краще – справа непроста. Однак, ми висловимо пропозицію, реалізація якої, як нам здається, здатна виправити ситуацію із якістю підготовки вчителів.

Як відомо, на вчителів із року в рік навчається приблизно стала кількість студентів, щороку до магістратури та докторантури з педагогічних спеціальностей, також набирається цілком певна і доволі стабільна кількість осіб. Міністерству освіти залишається тільки визначити провідні педуніверситети в регіонах, що об’єднують по 3-4 області та перерозподілити на їхню користь місця магістрантів та здобувачів ступеня доктора філософії з педагогічних спеціальностей. В слабкіших же педуніверситетах збільшити обсяги бакалаврату, при цьому загальна кількість бакалаврів, магістрів і докторантів з педагогічних спеціальностей буде залишатися стабільною, але дві останні категорії – магістри та докторанти будуть вчитися (довчатися) у кращих педуніверситетах. Єдиним недоліком буде те, що ці університети будуть розташовані дещо далі від «батьківського порогу» магістрантів та докторантів, але витрати на подолання цих зайвих кілометрів заради спільного блага на себе також могла б узяти держава. Лише у такий спосіб ми могли б у відносно короткі терміни підготувати як якісного шкільного учителя, так і викладача вищої школи в галузі педагогічних наук.

Я впевнений, що ті хто задумувався над цією проблемою мають своє бачення її вирішення і внесуть корективи у мої роздуми. Відтак, запрошую до дискусії, шановні колеги!

Віктор БОНДАРЕНКО