Листопад – місяць надій і тривог
«Перший в історії рівноправний…»
Хоча листопад – місяць Нестора-літописця, хай мені пробачать, та до самовидців, літописців і ветеранів, які все памʼятають, авторів різних мемуарів маю своє, можливо, дуже неправильне, але яке є, ставлення.
Тому не сподівався від себе, що почну зі спогадів про події, які відбулися 23 роки тому.
Мені випала честь, велика честь, бути безпосередньо причетним до організації першого візиту першого Президента Росії Бориса Єльцина в Україну. Сподіваюся, що Леонід Кравчук, Володимир Гриньов, Богдан Горинь, Юрій Щербак, Борис Тарасюк чи ще хтось із причетних високодостойників не омине у спогадах цю історичну та, на жаль, мало згадувану подію. Тому я – лише про один епізод. Найемоційніший і найважливіший, як на мене.
Отже, темний листопадовий вечір 1990 року, Бориспільський аеропорт. Щойно приземлився маленький «Як» (іншого літака радянське керівництво Президентові РФ не надало). Зустріли Єльцина, розмістилися по авто, виїхали за ворота і… Стоп! Організований РУХом величезний натовп із синьо-жовтими прапорами зімкнувся перед кортежем. Хвилина розгубленості. А Єльцин уже перед натовпом, у руках – мегафон, «позичений» у когось із мітингувальників. І характерний, з «розгойдуванням», голос:
– Наша история знает Переяславский договор 1654 года… (Гнітюча тиша. – Авт.).
– Наша история знает договор 1922-го года об образовании СССР… (Гнітюча, зловісна тиша. – Авт.).
Єльцин тримає паузу. Стає моторошно, страшно.
– Мы прибыли из Москвы в Киев, чтобы подписать первый в истории равноправный договор между Украиной и Российской Федерацией. Первый равноправный договор СУВЕРЕННЫХ держав…
Далі Єльцин уже не зміг продовжувати. Натовп скандував: «Єльцин! Єльцин!»
Далекий київський листопад. Революція на граніті. Масові антиурядові виступи. Порожні прилавки магазинів. Перший міждержавний договір. До розпаду Радянського Союзу, до нових договорів та угод ще було, за тими мірками, досить багато часу.
Думаю, ніхто тоді не міг прогнозувати, що після Єльцина нові поселенці Кремля силкуватимуться реанімувати імперію, послідовно зраджуватимуть договори й угоди, викреслять зі своїх словників слово «рівноправний» і вдаватимуться до найогидніших прийомів брудної політики….
Тоді листопад був місяцем надій.
Харчування зі смітників може зашкодити вашому здоров’ю
Добірне товариство, відпочиваючи на Чорноморському узбережжі, могло спостерігати, як символ та окраса моря – білокрилі чайки не стільки стрімко падають із висот у морські хвилі, скільки колупаються в пошуках поживи у купах сміття на березі. Панство, яке відпочивало на Середземноморському узбережжі, де чомусь підтримують чистоту, могло цього не бачити, – повірте на слово.
Так само, як я вірю екологам, які у непоодиноких сюжетах із Арктики, зони господарських зацікавлень великої сусідки, бʼють на сполох: білі велети – білі ведмеді здобувають харч не у водах океану, а на запопадливо влаштованих «дослідниками Арктики» сміттєзвалищах.
Утім, пояснення нешляхетної поведінки вільних птахів і господарів льодових просторів є: людина нахабно (як там, у пісні – «человек проходит как хозяин») і безвідповідально увійшла до їхнього життєвого простору, не тільки зменшуючи його, а й несучи, як і кожен зайда, найгірше, що має, – бруд, відходи, а з ними – біду.
Скільки через це труїться та гине несвідомих чайок, скільки непоінформованих про отруйність сміття білих ведмедів?
Однак, хай пробачать екологи, перепрошую дуже, цього разу я – не про захист довкілля. Так, очевидно, картини ведмедів на сміттєзвалищах і чайок із непотребом у дзьобах не мають жодного (а точніше – прямого) відношення до події, яка відбулася нещодавно на російському телеканалі та участь у якій брали люди (теоретично, за визначенням латиною, «люди розумні»).
Хоча студійний антураж не нагадував картину класичного сміттєзвалища, україноненависників це не зупиняло. З ентузіазмом, гідним іншого застосування, вони пережовували пропагандистські помиї, силкувалися облити нечистотами та випаскудити непотребом нашу з Вами країну, бо вона насмілилася заявити про своє прагнення повернутися до європейської сімʼї народів.
Зрештою, у контексті широкомасштабної торгово-економічної, дипломатичної, інформаційно-пропагандистської і т. д, і т. п. війни, яку навʼязує нам сусідка, жодного подиву це не викликало. Хіба що – жаль. Адже рано чи пізно війни закінчуються, а нам історично судилося бути сусідами, жити поруч на одній Землі.
А ще жаль викликало те, що на великодержавно-шовіністичному сміттєзвалищі підхарчовувалася пташка з України. Не білокрила чайка, а такий собі червонокрилий голуб. Можливо, теж непоінформований про небезпеку харчування помиями. До того ж гроші, як відомо, не пахнуть…
Хоча виглядало так, що наша пташка знала, куди та навіщо прилетіла. Це був, так би мовити, її «Кремлівський вибір».
До речі, про цей псевдоукраїнський вибір. Настирлива реклама обабіч автошляхів, у метрополітені, ще десь, позичивши у Сірка очі, силкується переконати, що шлях до Європи – шлях до Содому і Гомори, що наша капуста та інші ласощі (всупереч героїчним зусиллям глави партії та уряду) подорожчають, щойно євроасоціюємося… І ще багато всіляких лих чекає на нас.
Мимоволі почнеш усвідомлювати: ченці дуже канонічного патріархату – проти одностатевих шлюбів; наші вітчизняні мільйонери – за дешеву моркву, капусту, горох; наш вибір – Азіопа!
Для чого нас мають за чайок, ведмедів і голубів, яких змушують обирати смітники, нагромаджені за активної участі сусідів? Чому поруч із агітплакатами цього вибору не розміщують застереження: харчування з пропагандистського сміттєзвалища шкодить здоровʼю, руйнує майбутнє, веде у глухий кут?
І хто має такі попередження робити, ну, на кшталт застережень щодо самолікування?
Чому у своїй державі я маю витримувати антиукраїнський, антидержавницький потік відвертої пропаганди на наших і вільно трансльованих чужинецьких телеканалах?
Ризикую викликати гостру критику колег-медійників, але дозволю собі контру стосовно виваженої, незаангажованої, обʼєктивної, рівновіддаленої та тому подібне журналістики. Не сусідської, хто їй лікар, нашої.
Особисто я сприймаю запрошення комуністів у різні ток-шоу українських телеканалів як публічний ляпас жертвам репресій, Голодомору, як виклик нашій історії – від Переяслава, Батурина, Крут до Биківні, Букринського плацдарму, могил Стуса та Чорновола.
Особисто я сприймаю стерильні коментарі у ЗМІ з приводу «бунту холодильників» під проводом Кінаха–Ландіка за заморожування на рік (назавжди?) євроінтеграції як солідарність із апологетами Митного союзу.
Особисто я сприймаю і вичікувальне мовчання, і подавання руки народним обранкам та обранцям, відомим своєю облудною сутністю, наполегливе просування їх у інформаційні, аналітичні програми чи на шпальта видань як зраду принципів чесної журналістики.
Або, скажімо толерантніше, як відсутність політичної культури.
Надії перед приморозками
У листопаді подібних згадуваному телевізійному антиукраїнських шабашів було – не злічити. І не тільки словесних. Давили «по-дорослому» і на митницях, і біля газогонів, навіть на гастрольних майданчиках і сценах, та, звичайно, у високих кабінетах перемовин найвищого рівня. Команду подавали: «До ноги! – Місце!» Не натякаючи, а прямо вказуючи на обране для нас місце імперської провінції.
Є у нещодавно відкритого багатьма з нас Ю. Шевельова такі рядки: «Від доби ми засвоїли елементи масовості виховання. Ми не засвоїли усвідомлення свого місця в світі… Не провінція, а світ…»
Сучасна масова політична пропаганда готує нас до того, що ми втратимо євроінтеграційний шанс. Відтак – швидко відкотимося назад, у пострадянську імперську пастку-безвихідь, у глибоку провінційність і ніколи не станемо вільною країною серед вільних європейських народів, не понесемо, як колись, світло європейської освіти, науки, культури, наше світло східному сусідові. Точніше, до цього нас готують політики. Хто – з розпачем, хто – з погано прихованою зловтіхою.
Така загроза насправді існує. Не по-європейському потаємні переговори опосередковано це підтверджують. Та, вірю, часи змов за спиною народу відійшли у минуле. Нас можуть поставити перед фактом, та не зможуть змусити змиритися.
Не зможуть безкінечно дурити, скажімо, «перевагами ринку Митного союзу», адже ми вміємо слухати, читати, рахувати. І відновлення переговорів США з Євросоюзом щодо зони вільної торгівлі показують, де будуть більші та вигідніші ринки, навіть якщо до Митного союзу приєднаються Киргизія та Сирія.
Не зможуть «Беркутом» прищеплювати любов до «демократії» двоголового мутанта пташиного світу.
І навіть усіма підручниками сьогоднішнього Міносвіти не зможуть зробити наших дітей неосвіченими манкуртами.
Будьмо оптимістами напередодні приморозків. Оскільки кожен із нас знає та памʼятає, що зима завжди поступалася весні.
І сьогодні листопад – знову місяць надій.
