«ЛЕНІНСЬКА КУЗНЯ» – FOREVER? ЧИ – НІ?!
Хто про що, а я—знову про міжнародну журналістику України
– Про її місце в інформаційному полі держави.
– Про рівень професійності журналістських матеріалів міжнародної проблематики.
– Про образ України у міжнародній пресі: хто винен? Та що робити?
– І чи не найголовніше – про професійну модель підготовки журналіста-міжнародника.
На початку-трохи буркотіння та песимізму…
Така випала доля людям поважного віку – у радянські часи вчити і твори «класиків марксизму – ленінізму», і історію КПРС та інші подібні вкрай потрібні у житті та роботі ласощі…
Хоча… Хоча, скажімо, ленінову працю «Партійна організація і партійна література», написану понад ста років тому, мені довелося вчити і в школі, і у двох вишах, та от саме про це – не жалкую. Бо запам’ятав дві тези, які дивним чином осучаснилися:
– Про залежність, вживаючи сучасну термінологію, ЗМІ та журналістів, від «грошового мішка».
– Про необхідність служити партійним інтересам у якості «коліщатка і гвинтика».
За радянських часів вишколювали «гвинтиків» партійної журналістики лише у декількох вишів, кількість яких можна було порахувати на пальцях.
Задля справедливості, неупередженості маю зазначити – справжні майстри журналістської справи, знані та шановані й нині, згадують роки свого навчання добрим словом (студентські роки!), добрим, теплим словом згадують однокурсників і багатьох викладачів. Таких викладачів, які, за висловом одного з них, вміли «запускати їжака в мозок» та прищеплювати імунітет до коліщатко-гвинтикових догм та залежностей.
Вихованцями цих нечисленних педагогів нечисленних факультетів досі пишається українська журналістика.
Однак… Однак, як професія «шофер» часів появи автомобілів, «пілот» -дитинства авіації були елітними, професіями обраних, а тепер стали масовими, так, здається, і з професією журналістською. І з професійними вихователями професійних журналістів.
У наш час здобувати фах журналіста можна майже в чотирьох десятках навчальних закладів. Не маю жодного права щось про них говорити чи, боронь Боже(!), оцінювати, тому просто пошлюся на неодноразово цитоване мною дослідження «Стан журналістської освіти на факультетах журналістики в Україні», здійснене ГО «Детектор медіа» (пані Діана Дуцик) восени минулого року.
Саме це дослідження, не судіть мене суворо, змушує написати не «здобути фах журналіста», а – отримати диплом журналіста…
Але то – тема іншої розмови. Добре, диплома отримано. А далі… Далі, як поталанить.
Бо долю журналіста вирішують роботодавці. І, враховуючи, що брак зв’язків багатьох кафедр та факультетів з медіаіндустрією є, як показують дослідження, однією з найсерйозніших проблем, на конкретного випускника конкретного вишу тут не чекають, на нього не розраховують і продовжувати повсякденну, часом – невдячну, складну, але таку потрібну роботу над його професійним зростанням – не мріють.
Чи не тому геть незалежні від «грошових мішків» редакції газет і журналів, телерадіокомпаній, інформаційних агенцій не те, щоб «харчами перебирали», але, часто-густо ставлять такі вимоги, до яких випускник просто не готовий.
Так, він отримав базову філологічну(!) підготовку, йому викладали чимало теоретичних та практичних курсів науковці (доктори, кандидати наук) та… практики, чий, будьмо відверті, журналістський досвід є доволі скромним…
Так, він чув про, а, можливо, навіть бачив (кому пощастило) навчальні студії, обладнані для виробництва аудіовізуального контенту, ньюзруми чи інші жахи, з якими безпосередньо зіткнеться на першому робочому місці…
І стає наш випускник «коліщатком і гвинтиком» не обов’язково партійного, а й тривіально-комерційного механізму, на службі у партійних бонз чи сизих голубів, на підхваті, на всі випадки життя, і, обхопивши голову руками, думає: я про це мріяв?
Де ви, мрії, скажімо, тих, хто хотів пов’язати своє життя з міжнародною журналістикою: стояти з мікрофоном перед Білим домом у Вашінгтоні і вести прямий радіорепортаж? Перед об’єктивом телекамери у Брюселі, беручи інтерв’ю у євродепутата? Писати нотатки до рідної газети з Пекіну чи Токіо, розповідаючи про величезні можливості співробітництва? Піднятися до рівня аналітичних статей, глибоко аргументованих висновків? І замість самозваних та самоназваних «експертів» брати фахову участь у фахових дискусіях?
Додамо оптимізму
Шановна пані Тетяна Лебедєва (не потребує представлення, сподіваюся) якось висловилася: Базова освіта має бути хорошою, але не журналістською… Це має бути, наприклад, гуманітарна або економічна хороша освіта.
Жодним чином не дискутуючи з шановною пані Тетяною, просто наведу низку прикладів.
Мирослава Гонгадзе має базову юридичну освіту. Яна Конотоп – фінансовий аналітик, менеджер. У Савіка Шустера базова освіта – медична. Олександр Мартиненко – економіст… Відома всьому світові журналістка, письменниця, політик, депутат парламенту, а нині-міністр закордонних справ Канади Христя Фріланд – починала бакалавром мистецтв та магістром славістики…
Хоча, скажімо, такі видатні особистості, як Юлія Мостова чи Лариса Івшина мають повноцінну базову журналістську освіту.
Якщо читач продовжить перелік, то, певен, переконається: применшувати значення журналістської, справжньої, високого класу та рівня, не варто.
А от працювати над її вдосконаленням…
Ну, хоча б для того, щоб не просто співати щоденні пісні-гасла, що Україну люблять в усьому світі, палко підтримують по всіх усюдах, а проаналізувати: які українські ЗМІ найчастіше цитуються у США, Канаді, ФРН, Китаї, Нідерландах, Ізраїлі, на думку кого з українських журналістів-міжнародників посилаються у Великій Британії, Японії, Франції…
Інакше кажучи, яка роль українських ЗМІ у формуванні прихильної до України громадської думки, у впливі на політиків за межами нашої держави? У країнах ЄС, у державах – членах НАТО?
Як українські ЗМІ, наші журналісти-міжнародники пояснюють світові, що в т.зв. « ДНР» та «ЛНР» немає сепаратистів, а є колаборанти на службі в окупантів, що миротворючість за Мінським сценарієм дозволяє ворогові підло та безкарно вбивати наших захисників, вбивати щодня, перетворюючи горе на статистику для «занепокоєних» міжнародних інституцій та політиків?…
І, якщо приклади впливової міжнародної присутності наших медіа існують, подивитися – хто сприяв зростанню фахового рівня цих наших ЗМІ, цих наших журналістів…
А якщо таких прикладів не знайдете, то замислитися – чому? Не навчили? Не виховали?
Відтак, необхідність вдосконалювати журналістську освіту, щоб ті, хто мріє про приналежність до когорти журналістів-міжнародників, і думати перестали про можливість послуговуватися всередині країни у своїх виступах та публікаціях «телетайпной лентой ТАСС», перекладеною українською, а вміли аналізувати події, документи, факти за першоджерелами (байдуже, англійською, французькою, арабською чи китайською ці першоджерела), не «переосмислючи» події, документи та факти за інтерпретаціями, наприклад, російських (на понятном языке) пропагандонів, ця необхідність стає просто нагальною.
І тут я, хто, можливо, вже набрид декому постійним привертанням уваги до проблем міжнародної журналістики України, отримав, так виглядає, привід для оптимізму.
Величезний крок. Оптимістичне
24 березня в Інституті міжнародних відносин Київського Національного Університету імені Тараса Шевченка –«круглий стіл» з порядком денним: «Міжнародна журналістика: пошук освітньої моделі». Ініціатори та натхненники- Інститут міжнародних відносин (професор В.В.Копійка, директор інституту), Інститут журналістики (професор В.В.Різун, директор інституту), Українська асоціація зовнішньої політики (Надзвичайний і Повноважний Посол В.Хандогій, президент УАЗП)… А також Київський університет імені Б.Грінченка (Г.Горбенко, директорка Інституту журналістики), відомі громадські організації… І, теж цікаво, за підтримки Мінінформполітики. Кого не назвав – перепрошую!
Скептикам, які слушно зауважать, мовляв, в одному лише Києві щодня відбувається з десяток «круглих столів», відповім: ще раз зверніть увагу на ініціаторів. На мій хлопський розум, йдеться про важливий крок- кооперацію, координацію, об’єднання зусиль у вишколі висококваліфікованих журналістів-міжнародників.
Вишколі не за живучими подекуди рецептами ленінської «кузні кадрів», а в гармонії з потребами та вимогами і сьогодення, і майбутнього. Досвід у ініціаторів, поза сумнівом, є.
А от аналогів його поєднання, на моїй пам’яті, здається, не було.
«Круглий стіл» обіцяє бути ще й міжнародним-з учасниками з Польщі та Молдови, Ізраїлю та Фінляндії… Ділитимуться досвідом та… запозичуватимуть наш.
Тому, переконаний, ми на порозі величезного кроку. І, додам, прикладу, гідному наслідування іншими вишами – факультетів та кафедр журналістики з факультетами юридичними, економічними, культурологічними…
Побачимо. Вже – скоро. Будьмо оптимістами!
