«Кто под красным знаменем раненый идет?»

Микола Щорс, якого ми знаємо – це продукт радянського агітпропу, який має дуже мало спільного з реальністю.

Пам’ятник
Пам’ятник Щорсу в Києві поставили на початку вулиці Комінтерну, що веде до вокзалу. І в цьому був певний символізм, адже Микола Щорс воював за світову революцію здебільшого уздовж залізничних колій від Глухова аж до Бродів. Під час декомунізації вулицю перейменували на Симона Петлюри. І тепер Щорс з піднятою рукою стоїть у стременах на початку вулиці імені його головного супротивника, неначе вітаючи його. І це теж символічно.

Міф
А, власне, хто такий Щорс і що про нього відомо? Його ім’я згадувалося в шкільних підручниках, ми дивилися талановитий фільм Олександра Довженка «Щорс», та співали «Пісню про Щорса» на слова Михайла Голодного. Дехто читав книгу «Повєсть о полках Богунском і Таращанском», написану Дмитрієм Петровським, який служив у Щорса. Нам розповідали, як герой громадянської війни Щорс разом з батьком Боженком кришив у капусту січовиків, отаманів, усяких петлюрівців та інших наймитів Антанти та світового імперіалізму. А потім батька отруїли зрадники-троцькісти, а Щорс загинув в бою. «Но недаром пролита кровь его была» — втішали нас у пісні про Щорса. За «геройські» подвиги Щорсу поставили пам’ятник, а ім’я Боженка присвоїли київській меблевій фабриці. Щоправда, в 90-х роках стало відомо, що Щорса застрелили свої. Скоріш за все, вони з Боженком попали «під роздачу», коли Троцький почав «зачищати» польових командирів Червоної армії, схильних до партизанщини.
Отож, Микола Щорс, якого ми знаємо – це продукт радянського агітпропу, який має дуже мало спільного з реальністю. У 1935-му році Сталін замовив Довженку фільм про «українського Чапаєва», наперед визначивши у такий спосіб стилістику майбутньої картини. Довженко був «у матеріалі», знав про що знімав, адже у 1918—1919 рр. він воював у лавах УНР, а пізніше викладав історію та географію в Житомирі у школі старшин 44-ї червоної дивізії, якою тоді командував Щорс. Для Довженка, колишнього петлюрівця, фільм «Щорс» був своєрідним іспитом на лояльність до Совітів. Він знав, яка доля спіткала його соратників по армії УНР, друзів-боротьбістів. А більшість червоних командирів громадянської війни були репресовані у той час, коли знімався фільм (1935-1939). А тому Довженко зняв не історичний фільм, а героїчну поему, що мала правити йому за індульгенцію. І глядач (і масовий, і той, що в Кремлі) повірив.
«Повєсть о полках Богунском і Таращанском» претендувала на певну «історичність», але в цій книзі художня вигадка межує з хронікою подій. Межа ця досить умовна, в чому я переконався сам. Наприклад, автор описує, як батальйон Таращанського полку одного дня «оточив і Трощу, і Рокитну й Ольшаницю і довбонув бандитів». Від Ольшаниці до села моєї бабусі сім кілометрів. Зовсім поруч. От я при нагоді й запитав її, що ж там була за «битва».
— Еге ж, стояв в Ольшаниці бронепоїзд — пригадала бабця, — А попович бігав конем по селу та волав, що треба йти оборонятися від большовиків.
— І що?
— Та нічого. Наші не пішли, а ромашківські з сусіднього села вийшли в поле з вилами та косами, і їх там усіх і побили.
Отака, виявляється, там сталася героїчна баталія – посікли практично беззбройних селян з кулеметів, та й подалися собі додому, до Таращі.
Такі пересмикування та перебільшення зустрічаються мало не на кожній сторінці «Повєсті». А скільки там відвертих вигадок! І про те, як Щорс на колчаківських фронтах воював й ешелони з чехословаками під укіс пускав, і про підступних зрадників боротьбістів, і про троцькіста та саботажника П’ятакова… А Щорс з Боженком у книзі повстають епічними героями, що самотужки раз за разом перемагають недолугих та боягузливих петлюрівців. Прізвища інших червоних воєначальників у книзі не згадуються. Воно й не дивно, адже повість видана в 1941 році й на той час майже всі вони були розстріляні як вороги народу. Вочевидь, автор (або його нащадки) знав справжню ціну своїй агітці, бо в бібліографії письменника згадки про цей твір немає, хоч він й перевидавався кілька разів.
Дійсність
До 1935-го року ім’я Миколи Щорса було практично невідоме широким колам. Це й не дивно, адже Щорс був пересічним командиром середньої ланки й особливих подвигів на його рахунку не було. Та й воював він усього з січня до кінця серпня 1919 року, менше ніж 9 місяців. Але після того, як Сталін перестріляв усіх, хто насправді керував Червоною армією у Громадянській війні, виникла потреба в міфічних героях. Ними й стали Щорс з Чапаєвим та інші червоні комдиви, які «вчасно» загинули. А кіно зробило їх видатними військовими діячами.
Насправді ж Щорс був одним з колаборантів, яких Москва використала для захоплення України. У серпні 1918 року він, за дорученням керованого московськими більшовиками Всеукраїнського центрального військово-революційного комітету, почав формувати регулярні українські військові частини у так званій «нейтральній зоні» між Україною та Росією. Зібрані з українських повстанських загонів, ці війська у певний час мали стати тараном більшовицької навали. І цей час настав. 9 листопада 1918 року кайзер Вільгельм II зрікся престолу й німецькі війська, що підтримували гетьмана Скоропадського, мусіли покинути Україну. А вже 11 листопада Раднарком більшовицької Росії ухвалив постанову про початок наступу «на підтримку робітників та селян України, що повстали проти гетьмана». Ті ще й не повставали, а Москва їх вже «підтримала». Совіти поспішали бо, за словами командувача так званої Української червоної армії Антонова-Овсієнка, «зараз можна голими та нахабними руками взяти те, що потім доведеться брати лобом». А тому, не встигла Німеччина вивести свої війська з України, як туди вдерлися московські більшовики. У їхніх передових ешелонах йшли «українські» червоні частини, сформовані та озброєні Москвою, а серед них і Богунський полк під командуванням Щорса. Саме вони й мали вдавати отих самих «повсталих робітників і селян», яких Росія мала вдавано «підтримати» своїм наступом. Так і сталося. Після того, як були захоплені Харків і Чернігів, лідери Директорії перестали заглядати в очі більшовицьким комісарам, шукаючи там миру, й надіслали Москві ноту протесту проти російської агресії. У відповідь нарком закордонних справ Чичерін глузливо відповів, що ніяких більшовицьких військ на території України немає, а воєнні дії відбуваються між арміями УНР та українського радянського уряду. Відповідь Чичеріна фактично тотожна нинішнім заявам Лаврова про «іхтамнетів». Недарма Лавров вважає себе «дипломатом чичерінської школи».
Як тільки потреба прикриватися «українськими» ватажками зникла, московські куратори почали їх позбавлятися. Когось знищили раніше, як анархіста Чередняка, що брав участь у захоплені червоними Харкова і був розстріляний ними одразу після цього, а когось пізніше, як Щорса.
У подіях 1919 року віддзеркалюється й наше сьогодення. Москва не змінює свою тактику. Все повторюється: і колаборанти, і зрадники, і п’ята колона, і «повсталі шахтарі», й «добровольці» з «іхтамнєтами». І «корисні ідіоти», які вірять у те, що з Москвою можна про щось домовитися, і ті, хто хоче зазирнути їй в очі та «зустрітися десь посередині». Лише прізвища змінилися.
Пам’ятник Щорсу — це монумент не людині, а колабораціонізму та ідеології загарбництва, що споконвіку сповідувала Москва. Символічно, що колишній секретар ЦК КПУ з ідеології Кравчук позував для цього пам’ятника в студентські роки (щоправда, невідомо для якої з двох фігур монумента). А тепер саме перефарбований Кравчук шукає компроміси та намагається порозумітися з тими, з ким домовитися неможливо.

Олександр МАЦУКА