Кремлю вкрай потрібна «маленька переможна війна». Швидше – її імітація

Російським прапором на даху Криму не завоюєш. Але поліпшити імідж в очах російських «підданих» можна

Авторство терміну «маленькая победоносная война» належить міністру МВС Російської імперії В’ячеславу Плеве. Фраза була виголошена у 1904 році і повністю звучала так: «Чтобы удержать революцию, нам нужна маленькая победоносная война». Війна малася на увазі російсько-японська, і скінчилася вона для Росії як завгодно, але тільки не «победоносно». Хоча сам Плеве цього не побачив, оскільки невдовзі після своєї заяви отримав від есерів особисте привітання у вигляді бомби, кинутої у карету, що раз і назавжди позбавило його можливості вилогошувати історичні афоризми.

Революції у Путіна поки що нема, але йому й сусідської вистачає. Події в Україні неабияк вдарили по іміджу «собирателя земель русских»: який там, к бісу, «собиратель», якщо навіть «молодший брат» з-під контролю вийшов? Проект «Янукович», у якого було вкладено стільки грошей і сил, з тріском провалився. Афоризм «виграли Олімпіаду, але програли Україну» дошкульно б’є по самолюбству.  Злоязикі західні коментатори, замість того, щоб захоплюватися міццю влупленного в Сочі нафтового бабла, нахабно прозвали дійство «Олімпіадою на крові». Бог би з ним, із Заходом – але поганий приклад заразний: якщо так піде далі, то й внутрішній авторитет того й диви похитнеться. А цього Володимир Володимирович у жодному разі допустити не може. Тож, саме час для «маленькой победоносной войны», щоб показати усім, хто у хаті господар.

Навряд чи Путін дійсно сподівається захопити Крим. Надто дорого і надто складно: треба гадати, Володимир Володимирович прекрасно розуміє, що півострів – це не лише Смольянинови та Єрмакови з їхніми вірнопідданими листами на тему «дядю Путіне, прийдіть та окупуйте нас скоріше». Крим – це ще й значний прошарок населення, який майбутній окупації аж ніяк не зрадіє, не кажучи вже про кримських татар, які цілком здатні влаштувати незваним гостям Чечню-2. Отже, навіть зважаючи на те, що силові структури в Україні зараз перебувають у стані полурозпаду (а після презентації Кабміну імені Яценюка можна сказати, що і у повному розпаді), «маленькою» ця війна не буде. А тим більше, «победоносною».

Однак воювати не воювати, а влаштувати спектакль з метою «потролити» як непокірного сусіда, так і Америку з Європою Володимиру Володимировичу сам бог велів. Він йому завжди таке велить: особливо коли здобич сама у руки йде. Не суть важливо зараз, чи мають російський військовий білет у кишені ті, хто зараз, озброєний до зубів, сидить у Раді АРК, чи це кримські доморощені «активісти» – все одно, для Путіна це «наші люди». Як і Російський рух Криму, який вже приперся під захоплений парламент з триколорами та вустами свого керівника Олега Слюсаренка публічно передає подяку Рамзану Кадирову. «Він правильно сказав слова на підтримку. Кадиров для мене – співвітчизник», – цитує Слюсаренка кореспондент «Української правди».

Тим часом навколо Симферополя крутяться російські бетеери. До відкрито ворожих дій не вдаються, але крутяться – такі собі декорації до спектаклю у стилі макабр. Тим часом, озброєна група, що заопила кримський парламент, на переговори не йде, заявляючи, що «не мають на це повноважень» (а хто має – «співвітчизник» Кадиров? Лавров, чиє відомство заявило, що безкомпромісно захищатиме права росіян в Україні? Ну і, нарешті, опівдні 27 лютого шановній публіці був презентований найкреативніший спецефект цього дійства – заява без вісті пропалого Віктора Федоровича з проханням до Росії забезпечити йому, «легітимному президенту», підтримку та безпеку. «Вброс» був зробленим російським Інтерфаксом без зазначення подробиць: де, як і звідки агенція розжилася цім текстом. «По данным источника “Интерфакса” во властных структурах РФ, просьбу отстраненного президента уже удовлетворили. “В связи с тем, что президент Янукович обратился к властям РФ с просьбой обеспечить его личную безопасность, сообщаю, что эта просьба была удовлетворена на территории РФ”, – сказал собеседник агентства», повідомляє Інтерфакс.

Відзначимо, що після 22 лютого живцем Янукович офіційно ніде не з’являвся. Ще 26 числа, як повідомляє той же Інтерфакс, російські владні структури активно від Віктора Федоровича відхрещувалися: мовляв, не бачили, не чули, і взагалі у нас такий не пробігав. Може, й насправді не бачили і не чули. Може, й дійсно не пробігав, а гріється зараз десь у Арабських Еміратах. Або, чим дідько не жартує. лежить собі розкладається десь під кустом посеред кримського степу або у балаклавських катакомбах. Але це як раз неважливо: навіть якщо «легітимний президент» і покинув цю грішну землю – тим краще. З потойбічного світу він писатиме свої маляви ніяк не згірше, аніж із цього. І передаватиме безпосередньо російському Інтерфаксу: чи то через янголів небесних, чи то під час спіритичного сеансу – то вже їхня професійна таємниця. Але зміст цих заяв можна передбачити і не будучи спіритом: спочатку «забезпечити особисту безпеку від екстремістів», потім допомогти «знайти компромісний вихід з політичної кризи», ну а після цього вже й можна, скажімо, «надати військову допомогу проти безвластя та бєзпрєдєлу в країні».

Згодьтеся, такі заяви – нехай навіть і потойбічного похождення – це вам не пісульки трьох з половиною божевільних з «Русского мира». Янукович, на якого й досі падає відблиск колись легітимного президентського престолу, це все ж таки фігура, на відміну від усіляких там смольянинових. «Дороже стоит граф», коротше. Тож очевидно, що Росія буде зношати цього «графа» і у хвіст і в гриву – неважливо, живий він там чи ні. Розхитуючи тим самим ситуацію, як на гойдалці.

Додамо, що ситуація у нас зараз кризова і без цих гойдалок: держскарбниця розкрадена, грошей нам ніхто у серйоз давати не збирається (принаймні, зараз), гривня котиться у прірву. Не виключено, що путінські ігрища у Криму розраховані не тільки і не стільки на перспективу військової окупації, скільки на те, щоб забити це кілька гвіздків у домовину української економіки. Погодьтеся: значно дешевше вимотати противника економічно, аніж вести воєнні дії із явно непевним результатом. Ну і заразом «потролити» Європу зі Штатами: а чи насміляться вони висловити Путіну ще щось крім «великої стурбованності» та «щирого обурення»? Чи перейдуть до якихось практичних дій, чи боягузливо сховаються за дипломатичним словоблуддям, довівши путінським підданим, що цар у них – молодець, а «буржуї» – полохливе лайно?

Звичайно, якщо у результаті цих ігрищ Росії таки вдасться захапати собі частину сусідської території, це буде для неї додатковий бонус. Але, очевидно, лише додатковий. Як людина практична, Путін завжди ставив собі цілі, наближені до реальності. Тож спектакль, який зараз відбувається у Симферополі, схоже, призначений не стільки для нас, скільки для росіян. Фактично він є другою частиною п’єси під назвою «Мы ль на свете всех сильнее», перший акт якої проходив у Сочі і мав надихнути народ «гордостью за страну». Не спрацювало: надихнулися недостатньо. Тож тепер намагаються надихнутися знову – але на цей раз вже за наш, український кошт.