Краще за самого Скоропадського не скажеш…

У період найвищого злету української національної енергії, який весь світ спостерігає нині, бачимо не тільки зразки героїчної самопожертви на фронтах і в тилу, а й спроби нав’язати нам легенду про успішну Українську Державу генерала Павла Скоропадського в 1918 році.

Продовження. Початок – ТУТ

При цьому промотори даної концепції акцентують  увагу на нібито видатних досягненнях культури України в той короткий історичний період: відкриття двох українських університетів, заснування Української академії наук, Державного оркестру, гімназій… Тож окремі наші громадяни дорікають мені за те, що в публікації «З коріння трухлявого пня…».не відзначив цих заслуг творця «справжньої Української Держави» Павла Скоропадського

Правда, вони не згадують однієї надзвичайно важливої обставини: проти цієї «справжньої Української Держави» українці чомусь підняли повстання. А відомий тоді німецький публіцист Пауль Шіман у «Франкфуртер Цайтунг» ось так оцінив внесок царського генерала в розбудову власне Української державності: «В українських і приязних українцям колах багато говорилося про можливість того, що гетьман через утворення національного кабінету може стати провідником української  думки та здійснити клич антимосковської політики. Та така політика для аристократичного петербурзько-гвардійського офіцера, який зріс в монархічних великоросійських колах, була психологічно виключена, помимо його особистого честолюбства. Дипломатичні зручні заяви хитрого генерала змогли лише тимчасово кинути заслону на його справжню ціль. Скоропадський був готовий дати тимчасову незалежність протибільшовицькому державному організмові, але він хотів віддати першість впливам російської культури та увійти в тісний союз з відновленою Росією, не вважаючи цього за зраду власному народові».

А якщо цих слів чужинця замало, щоб переконати шанувальників постаті  Скоропадського в тому, що його Українська Держава не була вже такою українською, як це вони хотіли б доводити сьогодні, то цілком виправданим є те, щоб почути думки самого гетьмана з цього приводу, які він залишив на сторінках своїх російськомовних споминів уже в еміграції, коли вляглися політичні й збройні баталії і можна було спокійно оцінити власні дії.

Так от, у цих свідченнях генерал Скоропадський повідомляє, що вперше безпосередньо зіткнувся з українським рухом наприкінці липня 1917 року, коли до нього як українця звернувся призначений Центральною Радою український комісар при штабі Південно-Західного фронту поручник Скрипчинський щодо українізації корпусу, котрим він командував. Але аргумент останнього, що об’єднані українці більш дисципліновані й краще воюють не вплинула на Скоропадського, і він відмовив, бо боявся: «якби українізація не розвалила мій корпус».

Такими ж аргументами Скоропадський намагався відмовитися виконувати наказ командуючого фронтом Корнілова, який дав йому чітку директиву: «Я від Вас вимагаю українізації Вашого корпусу. Я бачив Вашу 56-у дивізію, яку у 81-й армії частково українізував, вона прекрасно билася в останньому наступі. Ви українізуйте Ваші інші дивізії, я поверну Вам 56-у, і у Вас буде прекрасний корпус».

Легше йому було говорити з новим командуючим Південно-Західним фронтом генералом Денікіним: коли той звернувся до Скоропадського з пропозицією «пригамувати» українізацію його корпусу, то останній заявив йому, що «він щиро російська людина, гвардійський офіцер і зовсім чужий самостійності; виконує лише покладене на нього керівництвом доручення, якому сам не співчуває».

То ж чи треба дивуватися тому, що генерал Скоропадський усіляко зволікав з українізацією свого корпусу, в тому числі ліквідував сформований українцями Поволжя полк імені Івана Мазепи, поіменувавши його як «саратовское пополнение»?

Що стосується Української Держави, то не треба забувати: вона була проголошена завдяки гетьманському перевороту за збройної підтримки німців, бо останніх  не влаштовувала Центральна Рада, яка не продала Україну їм, а наполягла на підписанні з ними окремого торговельного договору, що передбачав компенсацію промисловими товарами за поставлене продовольство.

Тож у яких рамках незалежності могла існувати Українська Держава Павла Скоропадського і як він особисто до неї ставився, ним засвідчується однозначно: «Звичайно, самостійність, якої тоді доводилося строго притримуватися через німців, які твердо на цьому наполягали, для мене ніколи не була життєвою».

Тобто, як визнає Скоропадський, німці диктували йому, що і коли він може робити як гетьман нібито самостійної Української Держави. Але траплялося, коли він обурювався їхніми діями, зокрема, визнанням Німеччиною  України в її етнічних кордонах.  Бо ж за таких обставин, «Україна в’їжджала в саме серце війська Донського, захоплюючи при цьому Ростов, таким чином, Дон відрізався остаточно від моря».

Гетьмана Української Держави, як бачимо, не тішило те, що його народ одержує можливість повернути освоєні ним землі, які раніше були вилучені з Катеринославської губернії. Його хвилювала можлива реакція великоросійських шовіністів: «Для нас же мати на фланзі розлючених до крайності козаків прямо-таки було дико».

Справді, урядовці Скоропадського вважали, що «краще мати доброго сусіда, ніж зайвий шматок землі». Тому пояснювали цей крок гетьманської влади ось так: «Ми вважали, що мати українську іреденту на Дону і тим перш за все розбудити національну українську свідомість  серед зовсім несвідомого тоді  там українського населення – буде краще, ніж мати в себе донську і тим самим російську іреденту».

Таким чином, «великому українському державнику» Павлу Скоропадському не боліло від тих знущань, яких зазнавали українці Нижнього Подоння від донського козацтва після того, як їх під надуманим приводом відірвали від суцільного етнічного тіла українства, він лише турбувався, аби те було задоволене. А врахування прав корінного там українського населення, то, буцімто, «було вигідно лише ….німцям, які мали б замість сусідки Росії вічно бурхливий потік, де їм буде можливим фактично розпоряджатися, як їм буде вигідно».

А тепер про українську культуру, про розвиток якої нібито так сумлінно піклувався Павло Скоропадський. Ось як він її характеризує: «Є багато людей, котрі гаряче люблять Україну і бажають їй культурного розвитку, але самі – то вони люди російської культури, і вони, турбуючись про українську культуру, аж ніяк не змінять російської. Це вузьке українство винятково продукт, привезений нам з Галичини, культуру якої цілком пересаджувати нам немає ніякого смислу: ніяких даних на успіх немає і є просто злочином, оскільки там, власне, і культури немає».

До цих слів Скоропадський додавав ще й такі: «Адже галичани живуть об’їдками з німецького й польського столу. Уже одна мова їхня виразно це відображає, де на п’ять слів 4 польського й німецького походження».

Думаю, читачам не важко згадати, як команда колишнього президента Януковича так само характеризувала мешканців західноукраїнських областей, котрі, мовляв, «лише недавно спустилися з гір»…

Скоропадський хотів переконати українців і світ, що «великороси і наші українці створили спільними зусиллями російську науку, російську літературу, музику і мистецтво, і відмовлятися від цього свого високого і хорошого для того, щоб узяти те убожество, яке нам, українцям, так наївно люб’язно пропонують галичани, просто смішно й немислимо».

Значить, для гетьмана Української Держави такі сучасні йому постаті української культури, як Іван Франко, Соломія Крушельницька, Іван Пулюй, Іван Горбачевський, не кажучи вже про ректора Болонського університету Юрія Дрогобича, президента Святійшого Синоду Стефана Яворського, «убожество»?

Зрештою, а чому це Павло Скоропадський кинувся засновувати Українську академію наук аж наприкінці листопада 1918 року, коли проти нього українці підняли повстання? Тому, що довго розшукував по Росії кандидатів до неї? Чи тому, що тільки тоді зрозумів: для великодержавних московських шовіністів він уже не потрібний – свою місію він виконав, зібравши їх усіх до Києва й підписавши грамоту про об’єднання з Росією? Тобто тоді, коли його росіяни просто кинули. Відтак хоч у ході повстання українців проти нього хотів хоч таким чином виправдатися перед ними?

Ось слова генерала Скоропадського: «Великоросійські кола на Україні невиносимі, особливо тепер, коли за мого гетьманства там зібралася мало не вся інтелігентна Росія: всі ховалися під моє крило і, до комічності жаль, що ці самі люди рубали сук, на якому сиділи, намагаючись всіляко підірвати моє значення замість того, щоб зміцнювати його, і дійшли до того, що мене звалили…великоросійські інтелігентні кола були одними з головних факторів мого повалення».

Та виникає при цьому закономірне питання: а де ж українська армія, яка має захищати свого гетьмана? Та в тому то й справа, що проти нього як зрадника самостійної державності виступили всі військовики-українці, відтак тільки прихильники тодішнього «русского мира» могли його захищати. Це він визнає власноручно: «Основою оборони Києва були російські офіцери і добровольці».

Свої спогади Павло Скоропадський закінчує такими словами: «За мною не пішли, але я залишився глибоко переконаний, що Велика Росія відновиться на федеративних началах, де всі народності увійдуть до складу великої держави, як рівні з рівними, де змучена Україна може лише вільно розцвісти, де життя не буде пронизане насильством і справа, і зліва, як до цього часу, що тільки тоді настане спокій, тільки тоді ми дійдемо до періоду нової, спільної, народної творчості, і нам не страшними будуть ні Центральні держави, ні Entent-и того часу».

Краще за самого генерала Скоропадського не скажеш. Водночас весь світ може сьогодні переконатися, як відновлюється Велика Росія і як «на рівних» з нею може «розцвісти змучена Україна». Не бачать цього хіба що затяті прихильники генерала Скоропадського. Може тому, що й не читали його споминів. А може комусь так треба?

Та це не значить, що ми повинні возвеличувати Скоропадського як символ  Української самостійної держави. Таким він ніколи не був, тому й називати центральну площу столиці України його ім’ям не коректно. Тим паче, що сьогодні від омріяної ним Великої Росії ми змушені захищатися збройно, втрачаючи справжніх героїв України.

Володимир СЕРГІЙЧУК, завідувач кафедри історії світового українства Київського національного університету імені Тараса Шевченка, доктор історичних наук, професор.