Країна недобитих Ленінів
Суми, Дніпропетровськ, Херсон, Хмельницький, Запоріжжя Кривий Ріг… Вождів уже майже не лишилось у обласний центрах, тому хвиля масового зносу пам’ятників радянської епохи перекочується до меншеньких міст і селищ – Боярка, Біла Церква, Конотоп, Канів, Саврань…
Ніхто вже навіть не рахує повалених ідолів, але країна розділилась навпіл: одні українці вважають ці акти вандалізмом, інші – нормальним процесом «очищення» від комуністичного минулого.
Не завжди цей розкол проходить за принципом «майдан» і «антимайдан». Найбільш інтелігентний прошарок майдану (наприклад, співачка Руслана) засуджує розправи з Іллічем. Представники компартії на засіданні у Верховній Раді майже благально просять захистити батька революції. Мовляв, у новій коаліції нам не місце, але хоч Леніна лишіть… Їх, щоправда, ніхто не слухає.
Якщо ж подивитися правді у вічі? Наприклад, як вони виглядають, оті вандали? Частина – справді у спортивно-військовому одязі й балаклавах, але окрім них на майданах України збирається маса людей. Ось у Хмельницькому, де, задається, встановили рекорд із повалених за добу пам’ятників, двом «радикалам» забракло сил, аби добити постамент. Мабуть, під такою бравою амуніцією просто ховалися студенти філологічних і педагогічних факультетів, до важкої праці незвичні. Їм допоміг літній чоловік у костюмі-трійці і з галстуком. Коли він узяв до рук кувалду, справа пішла значно швидше…
Знос пам’ятника за останні вихідні став просто таки святом для маленьких містечок. Люди вийшли на вулиці цілими сім’ями, прихопивши дітей, як колись ішли на суботники. «Радикально» налаштовані активісти намагалися максимально убезпечити підлітків із камерами, які так і лізли «під стрілу», щоб зафільмувати весь процес. «Панове, чи добре закріпили троса?», – це так звертається до тих, хто виконує демонтажні роботи, водій вантажівки. Треба сказати, охочих надати власну техніку для важливої громадянської справи – хоч відбавляй!
Картина, яка відкривається опісля демонтажу, часто вражає своєю, м’яко кажучи, непривабливістю. Як виявилось, Ленінів ліпили із чого попало: усередину пхали цеглу, шматки бетонну, просто сміття. Більшість же вождів були просто зроблені з тонкої фанери, яка легко погнулася, коли зверху почали стрибати люди. Фундаменти покритті цвіллю й розпадаються… Але не всі! Так, в одному із шкільних дворів, аби не пошкодити гарний мармуровий фундамент (згидиться для достойнішого бюсту), «радикали» обережно тримали його з допомогою троса, поки інші група скидала голову Ілліча.
Звісно, незважаючи на одну й ту саму картинку, всі ми можемо глянути на неї під різними кутами. Українці зі Сходу, приміром, так коментують кадри із Межигір’я: немає тут нічого дивного, всі президенти так і мають жити! Ми – бідні, Янукович – багатий і це логічно. Ленін – теж логічно. А коли його нема – уже щось порушується в усталеному житті (так само як із від’їздом Януковича). І хто в цьому винен? Тільки не ми!
Ось і кадри з Керчі – тут поборники Януковича побили активістів Євромайдану. Насамкінець свого імпровізованого мітингу палять прапор США. Що, на їхню думку, це має символізувати? Тут усе без ремарок: не ми винні в тому, що голосували не за того президента, не ми мовчки дивилися, як грабують країну, це все – проклята Америка!
Так і ділимось на два фронти. Тільки це не Ленін нас розділяє, а погляди на життя. Ті, що хочуть змін, – шукають можливості або й просто діють. Ті, що хочуть виправдати свою байдужість, – шукають винних (США або ЄС згодиться). Країна наразі тоне не у хаосі: добре організовані бригади демонтажників лише підтверджують рішучість українців і їх готовність діяти. Країна тоне в страху, бо «завтра» виглядає як ніколи примарним. І страшно не тільки тим, хто чіпляється за останній символ стабільності, хай це буде відверто страшний і покоцаний фанерний вождь. Бояться абсолютно всі: політики, службовці, бізнесмени. Але дехто з них бере у руки кувалду…
Інколи всю потворність людської істоти можна розгледіти тільки, коли заглянеш у душу. Так і з деякими пам’ятниками, які ховають своє прогниле днище за глянцевим верхом. Психологи радять нам викидати речі, якими не користуємось, аби не засмічувати своє життя. Що ж, декому досі комфортно жити на смітнику…
