Консули у воєнний час: універсальні солдати дипломатії

Продовження. Початок – «Є питання – не дипломатичне, а консульське.» 

Цього року, дякуючи Генеральній дирекції по обслуговуванню дипкорпусу, завдяки її прес-службі отримав книгу «Консульська служба України. Становлення та розвиток», створену потужним авторським колективом під орудою професора Григорія Перепелиці. Цікава, змістовна, корисна. Правда, ще 2019-го року видання, тобто – до багатьох радикальних, кардинальних змін, які, очевидно, позначилися й на усій діяльності Консульської служби.

Маю на увазі не лише зміни керівництва держави, керівництва Міністерства закордонних справ, відтак – зміни стилю роботи. А й, насамперед, перехід російсько-української війни у фазу повномасштабної російської агресії. Що призвело до небачених раніше глобальних загроз і викликів, у центрі протидії яким опинилася Україна.

Перед новими загрозами та викликами.

Серед таких глобальних викликів – масова міграція біженців, вимушених переселенців,  людей, яких російський агресор позбавив миру, житла, роботи, засобів до існування. А багатьох – здоров’я. Багатьох зробив вдовами та сиротами. Масова міграція як всередині України, так і за її межі.

Мені вже доводилося згадувати, що після терактів у США 11 вересня 2001 року, Міністр Анатолій Зленко утворив у МЗС структурний підрозділ з протидії новим загрозам і викликам. Установи за кордоном (я тоді працював Генеральним консулом України в Алмати, РК) отримали розлогий циркуляр з цього приводу.

Думаю, після вступу російсько-української  війни на її дев’ятому році у повномасштабну фазу, створювати нові підрозділи у МЗС навряд чи є сенс, а от зміцнювати існуючі, зокрема, консульську службу, просто необхідно.

Зміцнювати на всіх рівнях – і відновлюючи знищену одним не до ночі згаданим міністром мережу консульських установ (за іронією долі – саме в тих країнах,  які надали притулок численним вимушеним переселенцям), і переглядаючи основні засади добору, підготовки кадрів тощо.

Кадри – головна ланка. Універсальні кадри?

Протягом декількох років збирався написати щось не дріб’язкове, не одноденне про консульську службу України. Про колежанок та колег, з якими випала честь працювати у цій службі. Про консулів, які стали послами, керівниками МЗС, обійняли високі пости в Адміністрації, Секретаріаті, в Офісі Президента, бо всі вони – кого знаю – люди, гідні високої поваги.  А найбільше – про тих, хто залишився у професії. Перед ними – вклоняюся!

Уявляю, скільки зараз читачів з певною іронією (у кращому випадку) зауважать мені, мовляв, а чи не високим штилем збирався писати? Не панегірики? Тим більше, що на консульській службі люди працюють не за «тисну руку», а за гроші…

До речі, добре, що нагадали. Мій особистий досвід (у консульській службі я почав працювати після роботи  радником-посланником у нашому посольстві у Москві, почав у 1996 році на посаді заступника начальника Консульського управління МЗС України) – щодня обідати в їдальні міністерства – розкіш. Не по кишені. А дівчата – співробітниці Управління, які працювали в залі на прийомі громадян, працювали з документами, вони взагалі отримували чи не в три рази менше…

Так, дякуємо Борисові Тарасюку, який, очолюючи міністерство, чи не першим домігся пристойної зарплати. Так, під час закордонних довготривалих відряджень…

Стоп, я збирався не про це. А про те, що консульська служба не менше, ніж дипломатична, вимагає ґрунтовної підготовки, спеціальної освіти.

В тому переконаний. Втім, судіть самі.

На роботі за кордоном консул має хоча б на оперативному рівні володіти мовою країни перебування. Бо зовсім не обов’язково, що, скажімо, поліцейські у тій країні геть чисто всі володіють англійською чи французькою… А перекладачі… йой, зовсім не завжди поруч. Це – серйозно. А якщо з посмішкою, то згадаю Алмати  двадцятирічної давнини. Делегація соціальної служби Києва щойно прилетіла, розмістилася в багатоповерховому готелі… І вночі у готелі – пожежа. Хтось з киян встиг мені зателефонувати. Мені з дому до готелю – 5 хвилин швидкою ходою. А там уже очеплено, «швидкі» вивозять мешканців… Знаходжу старшого емчеесника. Називаюся -Бас консул Українанин басконсули… А він мені – Генконсулу – що не знає кого й куди. Я йому тоді дуже вишуканою та дуууже зрозумілою казахською… Назвав  він і лікарню, і  як дістатися… Дякувати Богові, все обійшлося, всі цілі. І напруга знята – побачилися, посміхнулися…

Зрозуміло, що це – приклад (і не дуже серйозний) з мирного часу, з ситуації у дружній тоді державі. Сьогодні українці та українки (за даними ООН – близько 7,9 мільйонів) з дітьми, з родичами поважного віку, часто-густо – без необхідних фінансів, без пакету документів, без досвіду перебування за кордоном,  я вже не кажу, що без досвіду поведінки під час війни, порятунок від тієї страшної війни росії проти України, прихисток знаходять у Польщі, Литві, Фінляндії, у Німеччині та Іспанії, Канаді та США, Франції, Нідерландах та Державі Ізраїль, у Болгарії, Румунії, Греції…У більшості своїй – без знання мов країн, де знайшли прихисток. І саме консул забезпечує їх комунікування з місцевою владою.

У тому числі – з судами. Приклад – нещодавно у Дюсельдорфі судили двох емігрантів з Північної Африки, здається, які зґвалтували біженку з України. Раніше – з точністю до навпаки – суд в Італії за обвинуваченням у вбивстві над захисником України, який приїхав до родичів. Зовсім свіже – затримання на підставі ордеру Інтерполу, інспірованому росією, кримськотатарської журналістки  в Туреччині,глави Меджлісу кримськотатарського народу в Молдові… Добре що посольства, посли та консули реагували миттєво та результативно.

Так що, консул – поліглот? Лінгвіст? А також – правник, юрист, адвокат? І все в одній особі?

Поза сумнівом – він має добре знати основні нормативно-правові документи та володіти договірно-правовою базою, орієнтуватися у тому, якими документами у консульській сфері Україна та країна перебування консула керуються саме сьогодні. Бо інакше – як здійснювати захист прав та інтересів громадян та юридичних осіб України?

Питання громадянства, оформлення свідоцтв, паспортів, легалізація документів… Нотаріус?

Так, і все – в одній особі!

Митні питання…Робота з перевізниками… До речі, зовсім не другорядна проблема з огляду на отримання та перевезення під час війни волонтерами  в Україну гуманітарної допомоги, а також достатньо серйозних вантажів.

І це все (точніше – зовсім не все, а лише частина обов’язків консула), а крім того – точніше, насамперед – він є представником своєї держави. Отже – дипломат?

А чому аж дві Віденські конвенції?

Для читача, який раніше не заглиблювався у цю проблематику, пошлюся на два документи – Віденську конвенцію про дипломатичні зносини від 18 квітня 1961 року та Віденську конвенцію про консульські зносини від 24 квітня 1963 року. Навіть така згадка про них вже підказує – йдеться про різні за формою та змістом міждержавні зносини.

Крім того, чомусь впевнений, що всі ми розуміємо: є Міністерство закордонних справ, яке опікується і зовнішніми дипломатичними зносинами, і зовнішніми консульськими зносинами, а не міністерство дипломатичних справ. Хоча і дипломатичні зносини, і консульські зносини пов’язані, вони – різні. Достатньо сказати, що припинення (розірвання) дипломатичних зносин між державами не призводить автоматично до припинення зносин консульських.

Чому ж тоді консульськими питаннями у багатьох країнах опікуються не консули, а співробітники посольств України? Тим, хто заперечуватиме мені, що не слід чіплятися до дрібниць, головне – зміст, нагадаю слова Агатангела Кримського, що є ваговиті дрібниці.

А ще згадаю, що у Консульському статуті у роки моєї роботи чітко зазначалося: Консульські установи працюють під загальним керівництвом посольства та підпорядковані безпосередньо Міністерству закордонних справ.

Кому та чому заважало таке формулювання? Хотіли посилити вплив посольства? Зменшити роль та відповідальність Центру?

Трохи з власного досвіду. Алматинського. Посольства Куби, Білорусі та Росії з Україною вже перебралися до Астани. Але основний дипкорпус ще залишався в Алмати. Завдяки блискучим діям світлої пам’яті киянки Інни Хамфріз, дружини посла Єврокомісії, я, Генконсул, Надзвичайний і Повноважний Посланник, просто – пан,  був введений для початку до Алматинського кола Послів – Їх Високоповажностей – з Польщі, Чехії, Литви, Іспанії, Ізраїлю,ФРН, Папського нунція…

Ймовірно, це не подобалося «пластиліновому Васі» (як його називали ще з часів роботи у Черкасах, і його «загальне керівництво» зводилося до написання доносів у Київ… Звичайно, це – виняток. Але я все-таки не за одну гребінку і для посольств, і для консульств.

З Вашого дозволу сьогодні тут поставлю крапку. Чи – три крапки. Бо ще маю намір повернутися до теми професійної підготовки, вишколу, до теми  консульської служби , яка мені видається надважливою. Тож – далі буде!

Олег БАЙ, Надзвичайний і Повноважний Посланник