Консульська служба – долі людей

ПРОДОВЖЕННЯ: «Все в одній особі: виклики війни перед консульською службою»

Особисте

Люди поважного віку пам’ятають (не було їм де від того сховатися, захиститися) так звану ювілейну політику КПРС. Мудра партія то згадувала, то вигадувала знаменні та пам’ятні дати. Невичерпним їх джерелом були як багатотомні історії КПРС, СРСР, так і мемуари партійних діячів. Аж до художнього висвітлення сторінок власної біографії авторськими колективами, які скромно ховалися за прізвищем ювіляра.

Природньо, що не функціонерами це сприймалося щонайменше з гумором, точніше сказати – ця ювілейна політика свідомою частиною суспільства не сприймалася.

Тому й до минулорічної – круглої – дати я поставився з обережністю. Щоб не викликати жодних паралелей, асоціацій з тією ювілейною політикою.

А дата, дійсно, стосувалася дуже важливої події – ухвалення у квітні 1963-го року Віденської конвенції про консульські зносини. До речі, Україна (тоді ще УРСР) була серед перших держав, які до неї приєдналися.

Природньо, що я – пожиттєвий Надзвичайний і Повноважний Посланник України, колишній Генеральний консул та заступник начальника Консульського управління МЗС – не міг байдуже поставитися до відзначення цієї дати. І щиро вітав проведення під орудою МЗС Науковим товариством історії дипломатії та міжнародних відносин, Українською асоціацією зовнішньої політики, Острозькою академією, університетами  КРОК, імені М.Драгоманова та низкою інших університетів Всеукраїнського конкурсу студентських есе саме на консульську тематику. Маю зазначити – блискучих есе!

Отже, дату небайдужими було відзначено як годиться, головне – з користю!

У ювілейний рік – не ювілейне

А ще минулого року відбулася непересічна, несподівана (перелік епітетів додам пізніше) подія. У Верховній Раді. Комітет з питань зовнішньої політики та міжпарламентського співробітництва за ініціативи розумних та небайдужих депутаток спромігся на комітетські слухання 11 травня проблем роботи Консульської служби України в роки війни. І 31 травня спромігся оприлюднити Рекомендації слухань. Правда, більше ні на що не спромігся…

Тут я маю пояснити, чому трохи вище по тексту зупинив перелік епітетів. Інакше… Інакше  мав би пильно стежити, щоб не вдатися до ненормативної лексики, бо ті Рекомендації ні на керівництво ВР, ні на інші комітети, ні на Уряд жодного враження не справили.  Простіше – їх банально проігнорували, що, зрештою, і не дивно, бо вкладається у вже неозброєним оком помітні зусилля тих, кому вигідно, спрямовані на дискредитацію парламенту у парламентсько-президентській республіці.

І якщо ми вже говоримо про дати та ювілеї, то у травні – річниця (чи – так виглядає – роковини?!?) тих комітетських слухань.

60-річчя відзначили. Про роковини – пам’ятаємо. А на порозі вже 30-річчя!

Про статут і не тільки

Так, 2 квітня виповниться 30 років затвердження Указом №127/94 Президента України Консульського статуту України.

За ці роки він зазнав численних правок. А я тримаю в руках ще той, перший варіант. І вчитуюся у таке знайоме: «Функції консула щодо юридичних осіб і громадян України».

Тут дозволю собі з 1996 року – моєї роботи у Консульському управлінні, перенестися на початок нинішнього тисячоліття та століття, перенестися з Києва до Алмати, Республіка Казахстан, де я працював Генеральним консулом України.

Столиця вже була в Астані. Наше Посольство, разом з посольствами Росії, Білорусі та Куби вже переїхало туди, хоча більшість дипкорпусу робила це без запопадливого поспіху. Проте посол полюбляв приїздити до Південної столиці. Часто в цьому дійсно була потреба: на зустріч з Н.Назарбаєвим, який теж полюбляв це місто, приїздив Президент Л.Д.Кучма, його давній знайомий.

Посол, правда, не вважав необхідним бути, скажімо, на саміті НВЗДА, інших, як на мене, важливих заходах, де мені доводилося бути якщо не учасником, то спостерігачем.

Так от, під час одного свого приїзду він почав розповідати про свої Астанинські знайомства, про сауну. Про інші контакти з сильними світу того. І похизувався (не знаючи, що я дружив зі старшою дочкою тодішнього  Президента РК ) – які люди,  які люди(!) ходять до нього до Посольства.

На що я відповів, що до мене, до Генконсульства , приходять люди через біду: смерть родичів, втрата документів, втрата грошей. Приходять жертви шахраїв, розбійників, приходять через майнові проблеми.  Через необхідність вчинити нотаріальні дії… Приходять для укладення чи розірвання шлюбу, усиновлення, встановлення батьківства. Приходять колишні ув’язнені  сталінських концтаборів та їх діти, і ті, хто нещодавно відбував покарання, а тепер – просто на вулиці…

Інакше кажучи, я напам’ять «зацитував» йому зміст Розділу ІІ та Розділу ІІІ Консульського статуту. Бо цей зміст був не лише на сторінках книжечки зі статутом, а у повсякденному житті, роботі Генконсульства.

Що, здається, я йому тоді не згадав, так це виконання дипломатичних функцій, роботу з пресою… Не сказав, що за прикладом посла Іспанії взявся за вивчення казахської. Бо кому-кому, а консулу – точно не вистачатиме знань, скажімо, двох «оонівських» мов. У Швеції йому потрібна буде шведська, у Монголії -монгольська, у Туреччині – турецька, в африканських державах… А в Казахстані – очевидно – казахська.

Я промовчав, бо і сказаного вистачило, щоб він зрозумів: я гордий, що я –консул. Генеральний консул.

Може тому  з таким пієтетом я ставлюся й до згадуваного 30-річчя.

Нові загрози та виклики

Зрештою, не такі вони вже й нові. Історія людства насичена, переповнена тероризмом. Проте, 11 вересня 2001 року теракти набули нових масштабів та якості. І саме в ті дні Міністр закордонних справ А.М.Зленко створив у центральному апараті міністерства структуру для координації антитерористичної діяльності – протидії  новим загрозам і викликам.

Минуло вже досить багато часу. І тероризм збагатився новими проявами, отримав спонсорську підтримку на державному рівні. Держави -терористки та спонсорки тероризму.

Чи стосується це Консульської служби? Поза сумнівом. Бо з початком широкомасштабного російського наступу, найпотужнішого за період з лютого 2014 року, мільйони, підкреслю – за даними ООН – саме мільйони громадян України, рятуючись від жахів окупації, змушені були шукати притулок і за кордонами нашої держави.

І там, за кордоном, вони потребують консульської уваги, піклування, захисту. В тому числі – захисту від загрози стати жертвами рашистських терористів.

Нові загрози та виклики вимагають і нових підходів, нового в організації та у змісті консульської роботи.

І ще та ще підтверджують: консульська служба – долі людей.

Не епілог

Трохи сумний жарт. Невдовзі – ще одна кругла дата: 20-річчя завершення моєї консульської кар’єри. Не стільки сумно, скільки – анекдотично. Наше міністерство погодило з МЗС Республіки Казахстан поширення Алматинського консульського округу на ще кілька областей та кандидатуру генконсула. На початку травня я отримав екзекватуру за підписом міністра Касим-Жомарта Токаєва,

а за кілька днів – вказівку МЗС України прибути 14 травня до Києва та… піти на пенсію. Зрештою, кадрова політика, так виглядає, у цьому столітті – не найсильніша сторона діяльності міністерства.

Про те, у скількох важливих державах немає послів України –  багато разів і я звертав увагу. А от який стан справ з кадрами консульськими?

Можна було за 33 роки незалежності підготувати кадри? Думаю, переконаний -підготували б. І не лише для бізнесу, а й для дипломатичної та консульської служби. То в чому проблема? Може, вона така складна, що вже згадуваний Комітет ВР воліє за краще промовчати?

Читайте за темою: “Війна, дипломатія і кадри:які є шляхи поліршення нашої дипломатичної служби“

Звичайно, добре кожен виступ, кожен допис закінчувати на оптимістичній ноті.

І мені цього хотілося б.

Але на цьому сьогодні – все.

Перепрошую!

 

Олег БАЙ, Надзвичайний і Повноважний Посланник