Що спільного між поганим танцюристом та українським політикумом?
Читаючи Ю. Шевельова
Персонажі з владних кіл у Харкові, беззаперечно, люди освічені. Можна сказати – науковці. Що підтверджується, зокрема, офіційними паперами та званнями. Ще б пак, своєю освіченістю вони перевершили навіть легендарну Фіму Собак, яка знала таке слово, як «гомосексуалізм». Ті персонажі добре знають не лише це слово, а навіть інше, теж дуже іноземне – «колаборант».
Щоправда, послуговуються ним трохи необачно. Приліпили, скажімо, до постаті Юрія Шевельова, забувши (що для науковців неприпустимо): Шевельов одержав, серед іншого, почесні докторати Києво-Могилянської академії (1992), Харківського університету (1999), був обраний почесним членом Харківського історико-філологічного товариства (1994) й отримав Національну премію України імені Тараса Шевченка (2000).
Чим же насправді не догодив можновладцям лауреат Шевченківської премії? Чому вони із затятістю, гідною кращого застосування, силкуються знищити відкриту нещодавно у Харкові меморіальну дошку, присвячену Ю. Шевельову?
Замість відповіді наведу цитату з написаної Ю. Шевельовим у 1954 році праці «Москва, Маросєйка»:
«Три страшні вороги українського відродження – Москва, український провінціалізм і комплекс Кочубеївщини – живуть і сьогодні. Запекла ненависть Михайла Драгоманова не знищила українського провінціалізму. Запекла ненависть Дмитра Донцова не знищила Москви. Запекла ненависть Вʼячеслава Липинського не знищила комплексу Кочубеївщини. Сьогодні вони панують…»
Очевидно, нащадки полковників-кочубеїв такого прощати не можуть. І воюють із ворогами ворогів українського відродження у всю велич своїх скромних сил, у тому числі кочубеївськими методами (як там у поемі: «…Донос на гетмана-злодея царю Петру от Кочубея») – оббріхуваннями та доносами.
Ми ж маємо визнати, що комплекс Кочубеївщини не лише не долається. В українському політикумі він, так видається, певними впливовими силами навіть ретельно оберігається та викохується.
Скажіть, прошу дуже, чи можливе без офіційного благословення надання національного телеефіру на тривалий час батькові «Кремлівського вибору» для пропаганди політичних ідей, які начебто суперечать позиції глави держави? Чи це плюралізм і толерантність (ще скажіть, що журналістська етика) у нас такі всеперемагаючі? І це не поодинокий приклад. Гуляють ефірами академічні висновки, статистичні викладки, історичні паралелі митносоюзівського спрямування, любʼязно надані чужинцями та своїми «кочубеївцями».
Відтак велика політична мильна бульбашка – Митний союз підміняє у цілеспрямованій пропаганді поняття про справді необхідні, цивілізовані – скажімо, за правилами СОТ чи Угоди країн СНД про вільну торгівлю – торгово-економічні звʼязки з тією самою Росією та Казахстаном із Білоруссю.
Є спокуса припустити, що наші сучасники, кочубеївські нащадки, не випадково виступали нещодавно навіть проти вживання термінів «торговельна війна», не кажучи вже про війни інформаційні, політичні, ідеологічні, церковні…, явно маскуючи на чиєму вони боці, свідомо приховуючи масштаби та рушійні сили тиску на Україну.
За словами Юрія Шевельова, бій під Полтавою виграв Росії не Петро І, а українські Кочубеї.
І якщо ми не встоїмо нині під шаленим тиском зі Сходу (а там, до речі, великого майстра брудних воєн призначили «людиною Кремля» з української проблематики), то чи не означатиме це, що автором новітньої національної драми буде не стільки сусідський цар, скільки доморощені Кочубеї, персонажі певної частини українського політикуму.
На жаль, і на достатньо високому рівні.
Погодьтеся, хіба можливі без дозволу «згори» у спаяній міцною дисципліною владній фракції ініціативи «ряджених» чи то червоноармійцями, чи то енкаведистами та подібних до них нардепів?
І нехай вони принишкли у сесійній залі та голосують так, як сказано у «Зоряному», повсякденної, копіткої, можливо, добре оплачуваної роботи, мета якої – відгородити Україну від Заходу, залишивши «вікно в Європу, а радше пролаз – Санктпітербурх» (нині – Москву), очевидно, не припинили.
А от форми та методи урізноманітнили.
Можливо, мені так здається, комплекс Кочубеївщини стали активніше, якщо можна так висловитися, імплантувати, щоб розхитувати, розколювати медійну спільноту. І традиційним способом – мобілізовуючи, здавалося б, давно забутих ландскнехтів і застосовуючи новації.
Так, у школах, як повідомлялося, вже складають для передачі «нагору» списки учнівських батьків-медійників. Що далі? «Донос на гетмана-злодея»… Цькування ресурсом одних ЗМІ журналістів з інших?
Можна продовжувати та продовжувати.
Утім, від згадки про всіх отих «кочубейчиків» уже нудить.
Провінційні хроніки
Краще вже про інше. Що, мені так здається, буде сприйнято нашою елітою з величезним незадоволенням. Про комплекс провінційності.
Не втримаюся ще від однієї цитати: «Картагена нашої провінційності мусить бути зруйнована. Шлях до майбутнього лежить через уміння мислити й розуміти, не через начотництво, сліпу віру і завжди обмежений фанатизм» (Ю. Шевельов, «Над озером. Баварія», 1947).
До речі, кого як, а особисто мене, скажемо мʼяко, звеселяє застосування терміна еліта у реаліях сучасного життя українського суспільства. Чомусь безсмертний образ Мартина Борулі постає перед очима.
Нашу керівну еліту я мав можливість спостерігати на початку 90-х років, коли українські урядові делегації (до незрозумілого багаточисельні) прилітали до Москви. І поки президенти чи премʼєри вели перемовини, найчастіше – усамітнившись, ця еліта нудилася, їла та пила у приміщенні посольства. Вони були геть зайві тут, але усвідомлення, що вони прибули у складі делегації до СТОЛИЦІ, підіймало їх провінційну самоповагу на недосяжно елітний рівень.
Задля справедливості зазначу, що Л. М. Кравчук чи Л. Д. Кучма зовсім не почувалися провінціалами поряд із Б. М. Єльциним, Р. І. Хасбулатовим чи В. С. Чорномирдіним.
А от один із голів Верховної Ради, прибувши до Москви, поводив себе так, начебто поїздка до центру була нагородою провінціалові.
Непідготовлені поїздки різних міністрів, інших представників «еліти» призводили до багатогодинних очікувань у приймальнях московських колег, комплекс провінційної меншовартості підтримувався та зміцнювався і таким ставленням (імперська зверхність викохувала провінційну покору), і відсутністю розуміння з нашого боку, що не лише ми залежимо від Росії, але й Росія – від нас.
Відтак нас привчали літати «до центру» з кожного приводу. Звичка, здається, збереглася.
«Чеснота – це тихенько сидіти в багні»
Наша творча еліта… Утримаюсь від дилетантських суджень. Тільки поясніть, хто зможе, чому один із ведучих чи членів журі майже кожного шоу має бути з сусідньої країни, хіба що задля двомовності.
Чому без гастролерів із Росії не відбуваються концерти від так званих урядових, до примітивно скалозубських.
Чому «люди, одягнені українцями» (за влучним висловом шанованих братів-письменників), силкуються повернути нас до застарілої «малоросійщини» чи рядженої «козаччини», та ще й плакати від замилування бувальщиною, минувшиною тощо.
Чому перед широким світом й у ХХІ столітті ми воліємо зʼявлятися у шароварах? Такими собі екзотами з середньовіччя. До речі, нагадаю тим, хто аж закипів від праведного гніву: «шароварщина» заохочувалася Радянською імперією. Народне мистецтво – ні. Пісні журливі – так. Бунтівні, повстанські, що закликали не вмерти за Україну, а перемогти, – ні. Про модернове мистецтво, мистецтво, зрозуміле сучасному світові, його молодій надії, і говорити годі.
Чому, відзначаючи на догоду сусідам 1025 років від хрещення Київської Русі, ми забули відзначити 70-річчя Московського патріархату. І поставити ці дати поруч.
Ведемо далі. Чому, конструюючи модерні, світового рівня ракети та літаки, ми мусимо виступати провінційними прохачами перед східними «партнерами», такими партнерами, що й ворогів-конкурентів не треба?
Чому й досі вустами глави партії та уряду ми мало не з гордістю заявляємо, що практично не розвиваємо наші торгово-економічні звʼязки з усім широким світом, а вперто тримаємося залежності від країни, яка вже давно не є ані світовим, ані регіональним лідером, насамперед в економічній царині.
Ми хочемо бути країною світового рівня, європейською державою з європейським рівнем життя чи провінцією Золотої Орди?
І, нарешті, слухаючи наших політиків із різних таборів, мимоволі ловлю себе на думці: чому в нашій політиці обовʼязково слід поводитися так, «як скаже німець», або за вказівкою з першопрестольної.
Дійсно, інколи видається, що думка Москви чи Брюсселя для нас важливіша за власну? Ризикну припустити: не тому, що політикум сповідує або прокремлівську, або євроінтеграційну віру, а тому що власної думки, власної стратегії наша політична еліта просто не має.
А домінуючою, на жаль, видається позиція політиків, що до них можна застосувати слова Ніцше: «Є і такі, що сидять у своєму багні й так говорять із очерету: «Чеснота – це тихенько сидіти в багні».
Позиція всепоглинаючого провінціалізму.
Насамкінець – таке. Уважний та прискіпливий читач, без жодного сумніву, вже побачив, на чому можна мене «підловити». У заголовку – три кити, а в тексті – два: Кочубеївщина та провінціалізм. Це так. Третім китом українського політикуму ( і не тільки опозиційного) є самозакоханість.
Докладніше про це я намагався написати у попередньому матеріалі.
А хто волів би почитати про позитив нашого політикуму – або не до мене, або іншим разом, можливо, зʼявиться така нагода.
