Кінець «великої» дружби

Роковини пріснопам’ятного «великого» російсько – українського договору про «дружбу» та багато чого іншого, про які дипломати згадали 31 травня, оживили в пам’яті той непростий період нашої історії, уроки якого й сьогодні можуть бути цікавими і повчальними

Почну здалека.

Той, хто думає, що робота заступника міністра закордонних справ України – це суцільні дипломатичні прийоми, фуршети і вернісажі, той глибоко помиляється. Насправді це перманентні засідання, наради і зустрічі  протягом дня і два стоси документів на столі на вечір. Один –  «вхідні», які треба невідкладно розписати виконавцям з відповідними вказівками, а другий –  «вихідні», які треба уважно прочитати і випустити в світ, поставивши свій підпис. Якщо хтось і винайшов Perpetuum mobile, то це бюрократія, яка створила механізм під назвою «документообіг». Охочих приборкати цього багатоголового змія впродовж років було чимало. Але попри титанічні зусилля на місці відрубаних голів, як у казці, виростають нові і коліщата продовжують крутитися. Сьогодні старі бюрократи, загартовані в боях з цим монстром, з інтересом і певною долею скепсису споглядають, чи зможуть «діджіталізація» і «гаджети», «твітери» і «фейсбуки» прийти на зміну паперовим носіям і «мокрим» печаткам.

Це має особливе значення для дипломатичної служби, оскільки одним з головних її інструментів є, наприклад, Вербальна Нота. Відповідно до дипломатичних канонів ноту бажано «вручити» Послу іншої держави, або ж, у крайньому випадку, відправити адресату кур’єром чи поштою (звісно не електронною). Адже тут має значення багато дрібниць. В залежності від ситуації Посла можна «викликати» або «запросити». У свою чергу, Посол також може звернутися з проханням про зустріч для вручення ноти. Його можна прийняти невідкладно, або ж потримати на “waiting list”. Зустрітися з Послом може або хтось з керівництва МЗС, або ж директор департаменту. Зачитати текст ноти можна підвівшись з металом в голосі, (бажано не зі смартфона), або передати під час бесіди за кавою і лише після цього «повісити» на сайті МЗС. Варіантів маса і усі вони мають політичний підтекст і їх потрібно вміло використовувати. Не знаю, чи збережуться такі процедури у майбутньому, але мені здається, що запроваджуючи сучасні цифрові технології і широко використовуючи соціальні  мережі ми не повинні забувати про «бекап» у вигляді звичних традиційних форм міжнародного спілкування. Зрештою пізніше все це можна оцифрувати і передати в архів на флешці(сподіваюсь, що архівна справа колись знову стане пріоритетом у дипломатичній службі).

Спогади про це мені навіяла «нотна війна», у якій мені довелося взяти безпосередню участь. Спровокована вона була російською дипломатією, яка у випадках, коли їх застукали на гарячому завжди діяла за принципом «тримай злодія!». А сталося от що. У січні 1997-го року популярна українська газета «Всеукраинские Ведомости» оприлюднила ксерокопію цілком таємного листа заступника міністра закордонних справ Росії Сергія Крилова помічнику президента РФ з питань зовнішньої політики Дмитру Рюрікову. В опублікованому в газеті тексті, зокрема, містилися  міркування заступника міністра «на виконання доручення щодо проробки можливих заходів для протидії антиросійській деструктивній політиці президента України Л.Д. Кучми, метою якої є конфронтація на ключових напрямах російсько – українських відносин». В тексті цієї записки йшлося також про те, що «єдино можливим варіантом зміни жорсткої позиції України щодо комплексу стратегічно важливих питань є нейтралізація особистого негативного впливу Л.Д. Кучми, а найбільш оптимальним виходом, який можна реалізувати, у цьому зв’язку стала би політична дискредитація українського президента, що зробило б можливим його імпічмент за рішенням Верховної Ради».(Цит. Інтерфакс – Україна, 14 січня 1997р.) Отакої! До «касетного скандалу», який вибухнув у зв’язку з плівками Мельниченка, коли була зроблена спроба такої дискредитації, залишалося більше трьох років. Ба більше! На думку автора записки, роль каталізатора для запуску згаданого процесу могли б відіграти спільні дії обох палат Федеральних зборів РФ стосовно прийняття законодавчих актів, спрямованих на припинення подальшого розподілу ЧФ з підтвердженням російської приналежності Севастополя. Не забуваймо, що на той момент пройшло лише чотири роки після прийняття Радою Безпеки ООН вікопомної Заяви її Голови, яка беззастережно підтвердила статус Севастополя як українського міста!

Ось такою була фабула цієї історії, яка у підсумку вилилася в обмін дипломатичними «люб’язностями» між дипломатичними відомствами України і Росії. Отже, що у даній ситуації повинно було зробити українське зовнішньополітичне відомство? Правильно. Звернутися нотою до МЗС РФ з проханням надати офіційні роз’яснення. Саме таке доручення і було дано послу України в Москві В.Г.Федорову. Про це я, як заступник міністра закордонних справ, сказав у той же день на брифінгу, відповідаючи на запитання кореспондента агентства АП у зв’язку з появою цієї статті. Але замість того, щоб на високому рівні виступити з офіційною заявою  з цього приводу, адже мова йшла про президента України, МЗС РФ зробило, як завжди спробу перекласти усе це з хворої голови на здорову. У ноті російського зовнішньополітичного відомства чомусь не знайшлося місця спростуванню інформаційної «бомби», поширеної «Всеукраинскими Ведомостями», а містилося лише посилання на заяву директора департаменту інформації МЗС Росії. У тій заяві без жодної аргументації і пояснень інформація була названа «фальшивкой, сродни геббельсовской пропаганде» і містилася цинічна «рекомендація» компетентним органам України всупереч здоровому глузду «провести розслідування обставин її появи і розповісти широкому загалу проте, хто стоїть за цією провокацією». Але в отриманій нами ноті МЗС РФ цим не обмежилось. Уявіть, що мене як заступника міністра закордонних справ було звинувачено у тому, що я «не відмежувався від цієї провокації» і нібито «не виключав існування «листа», чим серйозно згустив атмосферу». Апофеозом «обурення» російського МЗС був закид на мою адресу ледве не в організації такої провокації. Дозволю собі процитувати цей перл дипломатичної риторики дослівно мовою оригіналу: «В этой связи Министерство Иностранных Дел просит Посольство (Украины) довести до сведения руководства Украины озабоченность российского руководства тем, что высокопоставленный украинский представитель в лице заместителя министра иностранных дел по сути сыграл на руку авторам грубой провокации, направленной на подрыв курса наших стран на развитие и укрепление отношений дружбы и взаимопонимания».

Звісно, наша «відповідь Чемберлену» не забарилася. Некоректні за формою і за суттю звинувачення на адресу «високопоставленого українського дипломата» в тому, що він «не відмежувався від цієї провокації» і «серйозно згустив атмосферу», як і тон ноти, були визнані «неприйнятними в дипломатичному листуванні з незалежною державою». Цілком природньо, що саме від російської сторони в Україні чекали і так і не дочекалися «відмежування». «Гвіздком» нашої ноти – відповіді була важлива констатація, яку я хотів би процитувати. Її важливість у тому, що зроблена у далекому 1997-у році, вона не втратила своєї актуальності і сьогодні.

Дозволю собі зауважити, що тоді МЗС був однією з небагатьох державних інституцій з чіткою позицією на суворе дотримання принципу рівноправності сторін у двосторонніх відносинах з Росією без зверхності і патерналізму. Особливо, у питаннях, які стосувалися статусу Криму і Севастополя. Міністр Зленко ще на початку незалежності бив на сполох у зв’язку з протиправними рішеннями державних органів Росії, які ставили під сумнів суверенітет України в Криму. У своєму листі до Генерального секретаря ООН Бутроса Галі 9 квітня 1992 року у зв’язку з Декретом президента РФ Єльцина про передачу Чорноморського флоту під юрисдикцію Росії він писав, що «видання цього Декрету є грубим порушенням суверенітету України, втручанням у її внутрішні справи й провокує виникнення серйозної конфліктної ситуації»(док. ООН А/47/153 – S/23804). Другим «дзвіночком» було прийняття 21 травня 1992 року Постанови Верховної Ради Російської Федерації «Про правову оцінку рішень вищих органів державної влади РРФСР щодо зміни статусу Криму, прийнятих у 1954 році». Реакція МЗС була миттєвою. Вже 23 травня до зовнішньополітичного відомства Росії було передано ноту вітчизняного МЗС, у якій прийняття цієї постанови розцінювалося як «крок, що суперечить нормам і принципам сучасного міжнародного права і здатний викликати небезпечні і непередбачувані наслідки». І, нарешті, виступаючи на засіданні Ради Безпеки ООН, скликаного Україною 20 липня 1993 року у зв’язку рішенням Верховної Ради РФ визнати Севастополь російським містом, заступник міністра закордонних справ Тарасюк пророче назвав це рішення «міною уповільненої дії», яка 2014 року вибухнула на повну потужність, завдавши непоправної шкоди не тільки українсько – російським відносинам, але й міжнародному миру і стабільності. Але це окрема історія.

Зрозуміло, що тоді такої твердої позиції дотримувалися далеко не всі. Траплялися і прояви політичної запопадливості, і синдром «молодшого брата», готовність йти на невиправдані поступки, і відверті прояви зради національних інтересів. На жаль, з плином часу психологія меншовартості не зникла з української ментальності. Конфліктно – компромісна парадигма українсько – російських відносин, обтяжених глибокими історичними проблемами, недооцінка істинних намірів нашого сусіди призвели у підсумку до трагічних наслідків. Отже, якщо взяти до уваги згадані рішення Росії по відношенню до України, то й лист Крилова Рюрікову зовсім не виглядав як «провокація», а навпаки цілком вписувався у загальний контекст великодержавної поведінки Москви. Отже у нашій відповіді російському МЗС, витриманій в дусі загальних підходів МЗС наголошувалось на тому, що «деякі твердження у зазначеній ноті можна кваліфікувати не інакше, як спробу відвернути увагу від провокаційних заяв та дій деяких російських офіційних діячів та державних структур РФ, які ідуть врозріз з принципами добросусідства і декларованим Російською Федерацією курсом на зміцнення відносин дружби і взаєморозуміння з Україною та є причиною погіршення двосторонніх відносин останнім часом. Україна неодноразово пропонувала сконцентрувати зусилля на вирішенні актуальних проблем, що стоять на порядку денному українсько – російського діалогу».

А зараз про головне. Надію на переведення українсько – російських відносин з категорії «братерських» до категорії добросусідських, а значить рівноправних, мав  дати  повномасштабний Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією, який повинен був замінити квазі – міждержавну угоду між Українською РСР і РРФСР від 19 листопада 1990 року, яка була підписана ще зв часів існування СРСР. З ініціативою укласти новий «великий» договір виступила саме Україна. Ми сподівались у такий спосіб поставити крапку у постійних зазіханнях політичної еліти Росії на суверенітет і територіальну цілісність нашої держави, які у 92 – 93-у роках досягли свого апогею. Ключовим елементом цього договору, з точки зору України, повинно було стати положення про те, що сторони не мають одна до одної територіальних претензій. Російська сторона натомість пов’язувала підписання договору з прийняттям на її умовах низки угод про Чорноморський флот. Якщо бути відвертим, то Україні довелося поступитися національними інтересами, передусім щодо терміну перебування ЧФ РФ на нашій території, щоб досягти основної мети – підписати договір з фіксацією принципу непорушності кордонів. Хто б тоді міг подумати, що для Росії жодна міжнародна угода не варта навіть паперу, на якому вона написана, а її згода укласти з нами договір була обумовлена згодою України віддати Крим на 20 років фактично на поталу Росії. Саме за цей час на базі Чорноморського флоту РФ в Севастополі й було створено центр з підготовки анексії Криму.

Відверто кажучи, я не входив до команди, яка безпосередньо вела переговори з Росією, хоча як заступник міністра забезпечував окремі ділянки роботи, зокрема, на інформаційному напрямі. Поряд з представниками інших відомств від МЗС у переговорах брали участь багато наших  експертів з різних підрозділів, але головною фігурою був Антон Денисович Бутейко – високопрофесійний дипломат, юрист – міжнародник і надзвичайно порядна і принципова людина. Досить лише згадати, що він був першим і поки-що єдиним українським дипломатом, який у вересні 2003-го року публічно подав у відставку з посади Надзвичайного і Повноважного Посла України в Румунії на знак протесту проти підписання угоди про Єдиний економічний простір з Росією. На чолі цієї команди стояв прем’єр міністр України Євген Марчук, який інколи у вузькому колі згадував цікаві деталі складних і тривалих переговорів у різних форматах і з різними учасниками, які почалися ще 1992-го року. Як стало зрозумілим з його розповідей, поворотним моментом переговорів стала його зустріч з президентом Єльциним 22 листопада 1995 року за закритими дверима. У ній взяли участь лише наш Посол у Росії Федоров і помічник російського президента Рюріков, який пізніше, за іронією долі, став фігурантом того самого листування, яке викликало хвилю «праведного гніву» у Москві. Не обійшлося звісно без заяложених фраз про «рідну Україну», «тисячолітню дружбу», «спільність історичної долі» «щире бажання» відвідати Київ для підписання вікопомного договору тощо. Відспівавши ці «мантри», Єльцин не втримався від звинувачень на адресу України у затягуванні переговорів і небажанні домовлятися на відміну від «братських» Білорусії і Казахстану.

Але попри усю цю «лірику» на тій зустрічі Єльцин все ж таки зняв головне питання, з якого між нами були принципові розбіжності, а саме формулювання статей про державний кордон. Після довгих вагань він погодився з українською формулою: «Сторони поважають суверенітет одна одної і підтверджують непорушність існуючих між ними кордонів». Вдалося, в принципі, розрулити і питання щодо базування Чорноморського флоту, яке було ще одним каменем спотикання. Таким чином, шлях до підписання договору і державного візиту президента Єльцина до Києва було відкрито. Але навіть після цієї проривної зустрічі до фінішу залишалося ще більше двох років. І лише 31 травня 1997 року такий візит відбувся і Договір було підписаною.

Але й це ще був не фінал! Багаторічна сага продовжувалася.  На сцену вийшла Державна дума Росії. Шовіністи, яких завжди було вдосталь в Росії, чинили шалений тиск на депутатів з метою зірвати ратифікацію. І якщо Верховна Рада України ратифікувала договір 14 січня 1998 року, то в Росії цей процес тривав аж до лютого 1999-го року. І лише після ратифікації Верховною Радою України базових угод щодо Чорноморського флоту 24 березня 1999-го тобто у визначений термін 1 квітня у Москві відбувся обмін ратифікаційними грамотами між президентами України і Росії, після чого договір набув чинності.

Сьогодні, після анексії Криму, агресії на Сході України, згадуючи цей справді драматичний дипломатичний сюжет, виникає справедливе запитання, чого були варті усі ці зусилля, якщо одна з сторін важливого міжнародно – правового документу, вистражданого в процесі тривалої дипломатичної боротьби, з легкістю змогла викинути його на смітник? Тим більше, що це ядерна держава, постійний член Ради Безпеки ООН і підписант Будапештського меморандуму!  І чи не є це свідченням повного краху системи міжнародного права, принципів, закладених в Статуті ООН? Питання значною мірою риторичне, не хотілося б у це вірити. Але воно підштовхує нас до критичного осмислення наших зовнішньополітичних пріоритетів, пошуку свого місця в системі міжнародної безпеки для надійного захисту своїх національних інтересів.

Ми ще повернемося до питання ціни, яку заплатила Україна за свою «дружбу» з Росією. Зараз хотілося б поставити логічну крапку у цій історії. Вербальною Нотою від 21 вересня 2018 року Україна повідомила про непродовження з 1 квітня 2019 року «великого» договору з Росією. Не викликає сумніву, що це рішення було абсолютно логічним з точки зору реального стану стосунків країни – жертви агресії з державою – окупантом. А от чи було воно вчасним  і адекватним за формою – я не впевнений. Багато моїх досвідчених колег, відомих правників – міжнародників з великим досвідом роботи в міжнародних судових інстанціях висловлювали нерозуміння, чому для припинення дії договору було обрану «м’яку» і до того ж вельми громіздку тактику його непролонгації? З незрозумілих причин МЗС чомусь  чекав, коли спливе десятирічний термін дії договору, витримував часові рамки надсилання необхідних повідомлень тощо. Натомість з «дружбою» з агресором, як і з дипломатичними відносинами з ним, треба було покінчити наступного дня після брутального порушення Великого договору – початку анексії Криму. Саме так вчинила у 2008 році Грузія після російської агресії і анексії грузинських земель. На це дає повне право стаття 60 Віденської конвенції про право міжнародних договорів, сторонами якої є і Україна, і Росія. А про те, що договір був порушений не заперечували навіть заангажовані російські експерти. Аргументи тодішніх очільників нашого МЗС, що то був єдино можливий варіант, не витримують критики. Побоювання, що одностороння денонсація нами Договору дозволить Росії уникнути відповідальності за його порушення в період двадцятирічного застосування безпідставні. Вчіть матчастину! Читайте статтю 70-у Віденської конвенції. Там чорним по білому написано, що припинення договору незалежно від підстав(!) «не впливає на права, зобов’язання або юридичне становище учасників, які виникли в результаті застосування договору до його припинення».

І наостанок. Як свідчить історія, головним інструментом російської політики і дипломатії завжди були «договорняки», а не договори. А якщо і домовлятися про щось, то тільки при свідках і то без жодних гарантій. І це треба добре усвідомити усім нашим «переговорникам», а їх зараз з’явилося дуже багато. Сподіваюсь, що історія про «дружбу» з Росією стане пересторогою для багатьох.

Володимир Хандогій

президент Української асоціації зовнішньої політики,

Надзвичайний і Повноважний Посол