Хто такий «народ», або чому в Україні досі немає реального народовладдя
Коли доходить до реальних механізмів участі народу в управлінні державою, «нагорі» воліють забути про Конституцію, пише для ПІКу адвокат Андрій ДЕНИСЕНКО.
У своїй минулій статті «Право на звернення: як допомогти українським адвокатам захистити права громадян» я у рамках експертної дискусії зосередився на можливості запровадження в Україні права на адвокатське звернення до органів державної влади – аналогічно тому праву, яке наразі мають лише народні депутати. Утім, відсутність такого права – це лише частина значно глибшої системної проблеми, і щоб хоча б приступитися до її вирішення, нам треба нагадати самим собі, що таке влада та хто насправді є її джерелом.
Як відомо, згідно зі статтею 5 розділу I Конституції, єдиним джерелом влади в Україні є народ України. Однак фактично тим самим законодавством роль цього «джерела» зведено до спорадичної участі у виборах (раз на кілька років) та референдумах (останній з яких проводився в Україні аж у 2000 році).
Наприкінці серпня 2019 року, на самому початку свого президентства Володимир Зеленський подав до Верховної Ради проект Закону про внесення змін до статті 93 Конституції України (щодо законодавчої ініціативи народу) №1015. Крок дійсно був важливий: Зеленський запропонував надати право законотворчої ініціативи не лише Президенту, народним депутатам та Кабміну, а власне народу України. Таким чином формально заявлена роль народу як єдино можливого джерела влади нарешті мала б втілитися у життя: народ отримав би реальні важелі впливу на зміни у законодавстві – без «прокладок» у вигляді нардепів та уряду, що безперервно міняється.
Однак Верховна Рада не дала покуситися на свою священну корову. Вже на початку вересня 2019 року Комітет з питань інтеграції України з ЄС заявив, що президентський законопроект треба надіслати на розгляд Венеційської комісії, щоб вона визначила, чи відповідає він європейським стандартам та цінностям. Що мав на увазі Комітет – достеменно невідомо: чи то, що без нагляду ЄС суверенна країна не в змозі вирішувати такі питання самотужки, чи то що Євросоюз може не визнати право народу на законодавчу ініціативу європейською цінністю (хоча у багатьох європейських країнах – зокрема, в Австрії, Італії, Іспанії, Латвії, та ін. – народ таке право як раз має).
Далі проект закону потрапив на розгляд КСУ, який розглядав його три місяці і нарешті дійшов висновку: законопроект Зеленського відповідає вимогам статей 157 і 158 Конституції України, однак у ньому не визначено зміст терміну «народ», а також якої кількості громадян достатньо, щоб вважатися цим «народом», тобто мати право звернутися до Верховної Ради зі своєю законодавчою ініціативою.
На цьому, власне, просування президентського законопроекту й зупинилося. Хоча претензії Конституційного суду не могли не здивувати: врешті-решт, у славнозвісній статті 5 розділу I Конституції України жодних визначень до терміну «народ» теж не додається, і досі це чомусь нікого жодним чином не бентежило. Згадаємо ще раз, про що йдеться у цій статті:
«Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування.
Право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами».
Отже, поки мова йде про суто формальне визнання народу джерелом влади (без жодних реальних інструментів впливу), точністю термінів ані КСУ, ані Верховна Рада не переймаються: ну, народ і народ, якось собі здійснює владу безпосередньо (до речі, як саме?), ну і нехай собі здійснює. А як не здійснює – то ще краще.
Але коли доходить до реальних механізмів, відразу стають потрібні уточнення, причому прямо у тексті Конституції, а не у Законах України та підзаконних актах. Одразу чомусь виникають питання: який саме народ, скільки того народу, а чи є ви, ось конкретно ви, народом, чи просто так примазуєтеся, щоб зазіхнути на священний привілей створювати законопроекти та подавати їх до Верховної Ради? Таким чином, виникає абсурдна ситуація: народ (вочевидь, весь) є єдиним джерелом влади, але той же народ (і тут незрозуміло, чи весь, чи якась його частина) не гідний безпосередньо впливати на законодавство, за яким він живе та працює, а має сміренно очікувати, поки «білі господарі» у Верховній Раді та Кабміні звернуть увагу на його потреби. Тут вже, вибачте, як то кажуть, або хрестик зніміть, або штани одягніть.
Власне, чисто технічно це питання вирішити не важко: можна прописати хоч у Конституції, хоч в окремому законодавстві, що законодавчу ініціативу може подавати до парламенту група з не менш ніж 1/10 виборців (як у Латвії), 50 000 виборців (як в Італії), або 100 000 виборців (як в Австрії та в Румунії), або будь-яке доцільне число. Однак проблема не в тому. Проблема в тому, що, на жаль, законопроект Президента вже два роки лежить у Верховній Раді, і, здається, парламентарі про нього зовсім забули.
Між тим народу недарма протягом усіх років Незалежності втовкмачували, що саме він є єдиним законним джерелом влади. Український народ – навіть ті, хто ніколи не відкривав власноруч Конституцію, – свідомо чи підсвідомо це знає і впевнений, що виборів раз на кілька років (які до того ж часто-густо перетворюються на скандальний фарс) йому для реалізації свого права на владу недостатньо. Коли ситуація доходить до краю, народ виходить на Майдан. Коли ситуація ще тримається на рівні повсякденної нормальності, народ намагається реалізувати своє право більш помірними шляхами – об’єднуючись у ініціативні групи або/та вишукуючи інші інструменти. Виникають суспільні веб-платформи: зокрема, з 2020 року в Україні функціонує Iviche – незалежний сервіс онлайн-опитувань, де кожний громадянин може самостійно створити опитування з будь-якого гострого питання, і результати його будуть направлені до відповідних державних органів, які повинні дати на нього реакцію.
Тим не менш, на мою думку, влада не має права чекати, поки народ сам зробить за них ту роботу, яку вона давно повинна були зробити. Як і багато українців, я голосував за чинного Президента і покладаю на нього великі надії – зокрема, у тому, що він доведе до кінця свою ініціативу з реалізації ідеї народовладдя, у тому числі, і щодо надання народу України права законотворчої ініціативи. Таких, як я, багато і серед юридичної спільноти, і серед представників інших професій: ми підтримуємо Володимира Зеленського у втіленні цієї ідеї.
Я маю намір звернутися письмово до кожного члена фракції «Слуга народу», щоб нагадати їм про законопроект №1015. Якщо вони дійсно зацікавлені у реальному народовладді і пам’ятають, чиї вони насправді слуги, вони мають підтримати свого і нашого Президента і не дати цьому проекту осісти мертвим вантажем в архівах Ради. Але якщо навіть депутати знехтують своїм обов’язком, Президент завжди може підтримати народні ініціативи безпосередньо пряму – у тому числі, через Iviche та інші незалежні інституції.
