ХТО ТАКІ Є «РУССКІЄ?»

«Никогда мы не будем братьями, ни по Родине, ни по Матери…», з вірша Анастасії Дмитрук)

Почну з класиків.
“…Догма Лапинского, будто великороссы не славяне, отстаивается г-ном Духинским (из Киева, профессор в
Париже) самым серьезным образом с лингвистической, исторической, этнографической и т. д. точек зрения;
он утверждает, что настоящие московиты, то есть жители бывшего Великого княжества Московского,
большей частью монголы или финны и т. д., как и расположенные дальше к востоку части России и ее юговосточные части. Из этой книги видно, во всяком случае, что дело очень беспокоило петербургский кабинет
(ибо оно решительно положило бы конец панславизму). Всех русских ученых призвали писать ответы и
возражения, но последние оказались на деле бесконечно слабыми. Аргумент о чистоте великорусского диалекта
и его близости к церковнославянскому в этих дебатах свидетельствовал больше как будто в пользу польской
концепции, чем московитской… Выводы, к которым приходит Духинский: название Русь узурпировано
московитами. Они не славяне и вообще не принадлежат к индогерманской расе…
Я бы хотел, чтобы Духинский оказался прав и чтобы по крайней мере этот взгляд стал господствовать среди
славян”.
(Письмо МАРКСА – ЭНГЕЛЬСУ, 24 ИЮНЯ 1865 .
“ИНСТИТУТ МАРКСИЗМА – ЛЕНИНИЗМА ПРИ ЦК КПСС
К. МАРКС
и
Ф. ЭНГЕЛЬС
СОЧИНЕНИЯ
Издание второе ИЗДАТЕЛЬСТВО ПОЛИТИЧЕСКОЙ ЛИТЕРАТУРЫ
Москва 1963
К. МАРКС
и
Ф. ЭНГЕЛЬС
ТОМ
31”
Карл Маркс:”Россия, не имеющая никакого отношения к Руси, и получившая свое название в лучшем случае в
ХVІІІ веке, тем не менее – нагло претендует на историческое наследие Руси, созданной на 800 лет раньше.
Однако Московская история пришита к истории Руси белыми нитками и полностью сфальсифицирована.
В кровавом болоте московского рабства, а не в суровой славе норманской эпохи стоит колыбель России. Сменив
имена и даты, увидим, что политика Ивана III и политика современной московской империи являются не просто
похожими, а и тождественными… Россия порождена и воспитана в противной и униженной школе
монгольского рабства. Сильной она стала лишь потому, что в мастерстве рабства была непревзойденной.
Даже и тогда, когда Россия стала независимой, она и далее осталась страной рабов. Петр I соединил
политическую хитрость монгольского раба с величием монгольского владетеля, которому Чингисхан завещал
покорить мир… Политика России – неизменна. Русские методы и тактика менялись, и будут меняться, однако
главная цель российской политики – покорить мир и править в нем – есть и будет неизменной. Московский
панславизм – всего лишь одна из форм захватничества.
Карл Маркс, “Разоблачения дипломатической истории 18-го века”, Глава IV (оригинал «Free Press», London,
1856-1857), репринт «Собрание сочинений К. Маркса и Ф. Энгельса на английском языке» под ред. В.А. Смирнова,
Б.Г. Тартаковский, т. 15, М., 1986)
Karl Marx:
′′ Russia, which has nothing to do with Russia, and received its name at best in the XVIII century, is still brazenly claiming
the historical heritage of Russia created 800 years earlier. However, Moscow history is sewn to the history of Russia
with white threads and fully rigged.
In the bloody swamp of Moscow slavery, and not in the harsh glory of the Norman era there is a cradle of Russia.
Changing names and dates, we will see that Ivan III’s politics and the politics of the modern Moscow Empire are not just
similar, but also identical… Russia was generated and raised in a disgusting and humiliated school of Mongolian slavery.
She became strong only because in the craftsmanship of slavery was unbeatable. Even when Russia became independent,
it remained a land of slaves. Peter I united the political trick of a Mongolian slave with the greatness of the Mongolian
owner, to whom Genghis Khan had commanded to conquer the world… Russia’s policy is unchanged. Russian methods
and tactics have changed, and will change, but the main goal of Russian politics is to conquer and rule the world – is and
will be unchanged. Moscow pan-Slavism is just one of the forms of captivity.
Karl Marx, ′′ Exposing the diplomatic history of the 18th century “, Chapter IV (original ′′ Free Press “, London, 1856-
1857), reprint ′′ K’s collection of essays. Marx and F. Engels in English ′′ under ed. V.A. Smirnov, B.G. Tartakovsky, tel.
15, M., 1986)

То ж хто такі «русскіє» та «русскій народ» та
винайдене пропагандистами Кремля на початку 21 століття
«русскоязичноє насєлєніє»? Такі питання, поряд з іншими,
виникають після антиукраїнських статей та заяв
Володимира Путіна та його імперських ідеологів. Ці
питання вимагають ґрунтовних відповідей та досліджень,
які, крім спорадичної публіцистики, на жаль, відсутні у
ґрунтовних наукових працях.
Тому спробую ескізно підійти до цієї теми зі
сподіванням, що вона викличе і критику, і бажання
поглибити більш ґрунтовні дослідження з цього питання.
Прошу лише розглядати цей матеріал, як науковопубліцистичний, а не академічний за формою та
оформленням. Він покликаний і з провокативною метою –
викликати дискусію з основного питання цієї статті та,
можливо, подальші поглиблені його розробки, проблеми,
яка, на жаль, залишається по-за серйозною увагою
академічних істориків, етнографів, психологів та
політологів.

Отже, хто такі «русскіє»? Нація, насєлєніє, етнос,
народ? Яке походження «русскіх»? В рамках якої популяції ця назва застосовується? Які ж визначення цих
категорій в літературі Московії, у нас, в Україні, в деяких інших державах? При цьому, слід зазначити, що в
науковій літературі наголошується, що з цього питання існує повний хаос. Тому, для спрощення питання,
звернімося до відповідних статей Wikipedia, де також можна знайти й посилання на академічні наукові джерела.
У даному випадку нас цікавлять такі поняття, як «народ», «етнос» та «нація», а також «населення».
ТЕРМІНОЛОГІЯ
Згідно з визначенням російської Wikipedia, «Народ» : «Употребляется в научной литературе в двух
основных значениях — в политическом и в культурно-этническом. Взятое в первом значении слово является
синонимом понятия «нация», взятое во втором значении — синоним понятия «этнос». Следует отличать от
понятия население. По мнению специалистов по международному праву, принадлежность к единому народу
предполагает наличие определённых исторических, культурных и практических связей».
Натомість у статті української Вікіпедії : «Народ (населення)» — «населення держави, мешканці країни.
• Народ — громадсько-політична сила, на яку опирається офіційна влада в країні
• Народ — форма національної та етнічної єдності (те саме, що і лат. natio «нація», народність, іноді плем’я).
• Народ — люди загалом, переважно у великій кількості.
• Найчастіше цей термін вживають як синонім до «етносу». Етнос (від грец. ἔθνος — «етнос») — це
історична спільність людей, яка склалася на певній території та володіє стабільними особливостями мови,
культури, а також усвідомленням своєї єдності і відмінності від інших. Останнє звичайно зафіксоване в
етнонімі, як самоназви народу. Історично сформований етнос виступає соціальним організмом, який
самовідтворюється шляхом передачі новим поколінням мови, традицій та ін».
А в англомовному варіанті Wikipedia: «A people is any plurality of persons considered as a whole.
Used in politics and law it is a term to refer to the collective or community of an ethnic group, a nation, to the public or
common mass of people of a polity. As such it is a concept of human rights law, international law as well as constitutional
law, particularly used for claims of popular sovereignty».
Отже, всі тлумачення сходяться в одному – «Народ» є терміном загальним, абстрактним, що, включає в
себе конкретнішні терміни, такі, як «населення», «нація», «етнічна група», або «етнос», чи просто, за англійським
тлумаченням «множинність осіб». При цьому, московське трактування ставить знак рівності між термінами
«народ» та «нація», як політичними поняттями, та між термінами «народ» та «етнос», як культурно-етнічними
категоріями.
Згідно з московським трактуванням (Википедия) «етнос» (ἔθνος — народ) — «в некоторых теориях
этничности — исторически сложившаяся устойчивая совокупность людей, объединённых общими
объективными либо субъективными признаками, в которые различные авторы включают происхождение,
единый язык, культуру, хозяйство, территорию проживания, самосознание, внешний вид, склад ума».
Українці (Вікіпедія) трактують Е́тнос (від дав.-гр. ἐθνικός — народ) — «стійке соціальне угруповання
людей, що виникло упродовж тривалого історичного розвитку на певній території, де люди мають власну
біологічну складову (раса, спільне походження), мову, культуру, усвідомлення власної єдності та відмінності від
інших етносів. Важливі умови формування етносу — спільність мови та території (батьківщини). Але й
територіально роз’єднані групи одного етносу можуть тривалий час зберігати свою національну самобутність,
яка виражається у звичаях, народному мистецтві, релігії, нормах поведінки, обрядах, специфічних нормах
господарського життя тощо. Етнічна самосвідомість завжди поєднується з прагненням етносу до власної
соціально-територіальної організації, творення держав. У той самий час, етнічні процеси природно тісно пов’язані
з соціально-економічними. Етнос — поняття широке; воно охоплює різні рівні самоорганізації популяцій людей,
як-от нації, народності, групи споріднених племен, окремі племена. У сучасному світі нараховують від 3 до 5 тис.
різних етносів (на їхнє число значною мірою впливають процеси етнічної консолідації, дивергенції, окультурації
та асиміляції)».
Англомовна наукова література (Wikipedia) трактує етнос, як «аn ethnic group or ethnicity is a grouping
of people who identify with each other on the basis of shared attributes that distinguish them from other groups such as a
common set of traditions, ancestry, language, history, society, culture, nation, religion, or social treatment within their
residing area. Ethnicity is sometimes used interchangeably with the term nation, particularly in cases of ethnic
nationalism, and is separate from, but related to the concept of races.
Ethnicity can be an inherited status or based on the society within which one lives. Membership of an ethnic
group tends to be defined by a shared cultural heritage, ancestry, origin myth, history, homeland, language, or dialect,
symbolic systems such as religion, mythology and ritual, cuisine, dressing style, art, or physical appearance. Moreover,
ethnic groups are also defined by genetics. Ethnic groups often continue to speak related languages».
Як бачимо, московське трактування є найбільш загальним, що дозволяє маніпулювати цим поняттям та
підставляти під нього різні категорії людей. Щоправда в ньому міститься дивні, але цікаві категорії «внешний
вид» та «склад ума». Московські вчені, уникаючи «біологічної складової», натомість вживають щось своє,
абстрактне та малозрозуміле. Більш ґрунтовне та містке пояснення дає українська версія, яке окрім політикокультурних та психологічних факторів включає біологічну складову. Англомовне трактування також, окрім
політико-культурологічних категорій, включає біологічний фактор, і насамперед визначеність ґенетичну. Ці два
трактування, таким чином, визначають поняття етнос, як більш конкретну категорію. Натомість, як поняття
народ є більш загальним, розмитим.
На́ция ( «племя, народ»), як пише російська Википедия, — «совокупность граждан определенного
государства; исторически устоявшаяся политически самостоятельная общность равноправных и полноправных
индивидов (граждан), наделённых уникальной национальной идентичностью».
Нация является более политической, нежели культурно-этнической группой; она была описана как
«полностью мобилизованная или институционализированная этническая группа». Некоторые нации являются
этническими группами (см. этнический национализм), а некоторые нет (см. гражданский национализм и
мультикультурализм).
Современное понятие нации появилось во второй половине XVIII века в её концепции «политическойгражданской нации» как определении всех граждан, проживающих в собственном суверенном государстве, так
и в концепции «исторической нации» как человеческого сообщества, объединённого общим языком,
происхождением, историей, традициями, культурой, географией, расой и духом…
Другое определение рассматривает нацию как страну и суверенное государство, принадлежащее
определённому народу. В международном праве является «нация» синонимом национального государства: ср.
понятия Лига Наций или Организация Объединённых Наций, куда входили такие государства как Югославия
или Чехословакия.»
Звертає на себе увагу намагання Википедии заплутати поняття нації, пов´язати його лише з
різновидностями націоналізму, відокремити його від поняття етнос. Росіяни, з цією метою вдаються, навіть до
цитування фрагменту з праці Й. Сталіна «Марксизм та національне питання», спрямованої на обґрунтування
розуміння нації, як на загальну спільноту в кордонах новітньої імперії, що виникла на уламках імперії Російської.
Натомість, На́ція ( плем’я, народ) за Вікіпедією — «етносоціальна спільнота, об’єднана певною
самоназвою, символами, географічним та етносоціальним походженням, історичною пам’яттю, комплексом
духовно-культурних і політичних цінностей, усвідомленням своєї ідентичності (національною самосвідомістю).
У пізньому середньовіччі та за раннього Нового часу слово «нація» набуло рис етнізації та почало
вважатися синонімом «країни», «народу». У сучасних суспільних науках поняття «нація» прийнято хронологічно
застосовувати до модерної та новітньої доби, пов’язуючи його з поширенням модерного націоналізму та сучасної
моделі національної держави, спочатку – до Європи та США, а потім – до інших регіонів світу. Із межі XVIII—
XIX ст. поняття «нація» вживається переважно у двох значеннях:
• Політична нація – суверенна спільнота громадян (на підставі громадянства: «громадянська»
нація) — сукупність політично суб’єктивних громадян різних національностей, що здійснюють колективні
національні інтереси через механізм власної політичної організації — держави. Нація визначається, як
основний державотворчий елемент, джерело державної влади та носій державного суверенітету. Часто
вживається як синонім терміну держава, коли мається на увазі її населення, наприклад для посилання на
«національні» університети, банки та інші установи.
• Етнічна нація — усталена спільнота людей, об’єднана етнокультурним походженням. Це
тлумачення «нації» сформувалося в першій половині XIX ст. в Німеччині та Східній Європі за умов
існування багатонаціональних імперій та виникнення національно-визвольних рухів бездержавних
народів. За такої моделі нації утворюється єдина «нація-держава» в межах ареалу певного етносу,
незважаючи на те, до яких державних утворень цей ареал міг входити. Принцип міждержавного
розмежування за етнічною ознакою застосовувався в Європі (1919–1921 і 1945–1947 років) та в інших
регіонах світу. Проте в правовому контексті за умов чинності демократичних стандартів у такій
національній державі «титульна» етнічна нація все одно перетворюється на складову політичної нації. У
політичній та історичній публіцистиці поняття «етнічна нація» часто помилково ототожнюється з етносом
і застосовується до архаїчних та домодерних форм етнічних спільнот.»
Wikipedia, натомість, визначає, що «A nation is a community of people formed on the basis of a combination
of shared features such as language, history, ethnicity, culture and/or territory. A nation is thus the collective identity of
a group of people understood as defined by those features. A nation is generally more overtly political than an ethnic
group; it has been described as “a fully mobilized or institutionalized ethnic group”. Some nations are equated with ethnic
groups (see ethnic nationalism and nation state) and some are equated with an affiliation with a social and political
constitution (see civic nationalism and multiculturalism). A nation has also been defined as a cultural-political community
that has become conscious of its autonomy, unity and particular interests».
У такій трактовці Wikipedia проявляється прагнення авторів врахувати та обґрунтувати особливості
нових націй імігрантів, що виникли в США, Канаді, Австралії, Новій Зеландії та в Латинській Америці, що
свідчить про те, що термін «нація» має значне політичне навантаження, є більш розмитим, аніж поняття
«етнос», але й конкретнішим від поняття «народ».
•
І останнє. Що таке «населення, население, population». Московська Википедия вважає, що «Населе́ние
(народонаселение) в демографии — совокупность людей, живущих на Земле (население Земли) или в пределах
конкретной территории — континента, страны, государства, области и так далее».
Трактовка української Вікіпедії визначає, що Насе́лення — «сукупність людей, що постійно живуть у
межах якоїсь конкретно вказаної території (районі, місті, області, частини країни, країні, континенту чи всієї
земної кулі тощо)», і розглядає цю категорію, як предмет демографії.
Англомовна Wikipedia зазначає, що «Population typically refersthe number of people in a single area whether
it be a city or town, region, country, or the world».
Отже трактування однакові. Але у десятих-двадцятих роках 21 століття, московські політики та
пропагандисти, з подачі кремлівської верхівки, вигадують таке поняття, як «русско-язычное население». Це
поняття, а краще вислів, не відповідає навіть московському трактуванню «население», не є ні юридичною, ані
науковою категорію, відсутнє у будь-якій науковій літературі будь-якою мовою, і поширюється лише у
московсько- кремлівській політичній публіцистиці та серед прихильників Московії в інших країнах.

ІСТОРІЯ
Звідки та як з’явилися «русские»?
Від часів Івана Третього і до Петра Першого ідеологи Московії ретельно працюють над фальсифікацією
історії Московського царства, надаючи їй сакрально-релігійного змісту «Святої Руси», з часів переходу Київської
Митрополичої Мітри з Києва до Москви.
Але, як відомо, найбільшою фальсифікаторкою Московської історії за правом стала імператриця
Єкатєріна Друга (Софія-Августа-Фредеріка Ангальт-Цербст-Дорнбурзька (нім. Sophie Auguste Friederike von
Anhalt-Zerbst-Dornburg), яка, як німкеня, мала за народження власне німецьке ім’я, але була перехрещена
російським православ´ям на Екатерину Алексеевну 1744 року перед укладенням шлюбу з Петром Третім згідно
з законодавством імперії. Після вбивства свого чоловіка та захоплення Петербурського трону імператрицяузурпаторка не хотіла бути володаркоюазійського утворення – московської держави по факту й в очах європейців
і тому спрямувала фальсифікацію історії з релігійного підґрунтя на державно-правову основу. При цьому
московський трон пов’язується з київським столом конунґа (у московській трактовці – Вєлікоґо Князя, а в
європейських династичних колах – Короля) Володимира. Знищивши та спаливши київські першоджерела,
московські фальсифікатори вигадали версію, що, начебто кияни, тікаючи від монгольського ярма, опинилися в
лісах та болотах Московії і там знову започаткували Русь.
Ця фальсифікація розсипається в порох, якщо звернути увагу на те, що монгольське ярмо провисіло над
нашими пращурами лише близько ста років, з 1238-42 років по 60-і роки наступного століття. Натомість володарі
землі Московії платили данину Орді аж до початку 18 століття. Московська брехня повністю розвінчена у
фундаментальних працях великого українського історика Михайла Грушевського, працях його послідовників, і
насамперед, в останні роки, у фундаментальних працях історика Володимира Білинського, (а не лише публіциста,
як його трактують українські академіки, виховані на московських фальсифікаціях та на Сталінському краткому
курсі історії КПСС). Зокрема, таких, як «країна Моксель”, «Україна-Русь» та інші.
Спростовується брехня й у спогадах європейських місіонерів, які відвідували Київ у ті часи. Вікіпедія
зазначає, що у «1245, 1247 — посланець Римського папи Інокентія IV Джованні Да Плано Карпіні відвідує Київ
на своєму шляху в ставку Великого хана Монгольської імперії а також на зворотньому шляху додому». Його
описи стали цінними історичними свідоцтвами для спростування відповідних московських фальсифікацій. В
Києві, який за спогадами Крапіні жив повнокровним життям, місіонер Папи зустрівся з Васильком Романовичем
та Данилом Галицьким, «які зробили на його честь велике свято і протримали його 10 днів у Києві». Київські
володарі передали Місії Карпіні листи до Папи та повідомили про готовність визнання Папи. «Король Данило, а
Карпіні називає його королем-rex, і ніколи dux (князь), також дав письмове свідчення Карпіні для Папи про його
зустріч з Карпіні спочатку при ставці шваґра Батия на р. Дон, а потім і у Києві».
Російські ідеологи пишуть про століття української «бездержавності» після навали Батия, а насправді
Велике князівство Київське, що охоплювало майже всю територію України-Руси, проіснувало до 1470 року, до
часу входження у склад Великого князівства Литовського. Останній Великий князь Київський – Семен
Олелькович.
То звідки ж з’явилися так звані «русские» на півночі України-Руси та на Схід від її кордонів, на болотянолісистих землях, які на європейських картах позначалися, як Tartaria?
В науці існує декілька теорій походження «русскіх»: теорія чисто слов’янського походження, що
особливо обстоюється сучасними кремлівськими ідеологами; теорія ослов‘янення фіно-угрів, висунута
французьким істориком польського походження К. Валішевським; теорія фіно-угорсько-тюркського походження
(Ф. Духінський, К. Абель); теорія фіно-угро-слов’янського походження (М. Карамзін, В. Ключевський,
С. Соловйов).
Погляньмо принагідно на сучасну карту корінних народів Московії (див. мапу, що передує даній статті,
і яка була складена опозиційноюдо кремлівської влади «Асоціацієюкорінних народів Росії»). На ній не знайдемо
місця для «русскіх». Лише десь на заході бачимо невеличку територію, що належала слов’янам, але не «русскім».
Якщо уважніше придивитися до цього клаптику, то бачимо, що ті землі належали українцям та білорусам, і в
різні часи були захоплені Московією.
А отже логічною може бути лише версія «русифікації» фіно-угорських етносів місіонерами в часи
хрещення Руси Київським Володимиром Святим. Вони були надіслані на Північ, у Залісся, та несли з собою
певну культуру та мову. А мова у місіонерів-церковників, яку вони використовували під час охрещення
представників корінних, переважно фіно-угорських народів, та богослужінь, була староболгарською, пізніше
названою церковнослов’янською, оскільки нею володіли самі церковники.
Відповідно, ця мова викладалася й дітям охрещених, а самі охрещені, напевно, мали вищий статус, аніж
послідовники традиційних фіно-угорських вірувань. Місцями християнство насаджувалося безжально, і вогнем,
і мечем, про що згадується в літописних джерелах. Тоді, щоправда, місцеве населення «русским» не називалося.
Цей термін з’явився набагато пізніше.
Тобто перший пласт так званих «русских» був конгломератом фіно-угорських народів. При цьому,
значна кількість поселень цієї ойкумени до цього часу зберегає фіно-угорські назазви. Так назва села, а потім
міста Москва з мови Комі перекладається, як «коров’яча річка» ( за іншоюверсією- «гнила вода»), а з мови Меря,
Ерзянь та Марі, як «ведмедиця». Назва міста Рязань походить від назви місцевого фіно-угорського народу Ерзянь,
місто Муром походить від фіно-угорського народу Мурома, і т.і.

А потім прийшов Батий зі своєю ордою та завоював Залісся, населене фіно-уграми, частина яких були
охрещені. Значна кількість цих земель чинила шалений спротив монгольським зайдам, як наприклад згадувана
вже ерзяньська Рязань, а частина перейшла на служіння до монгольських ханів.
Красномовним свідченням помонголення місцевих правителів став факт їх родичання з ханом Батиєм.
Так, Батий, винищувач держави України-Руси, став названим батьком Алєксандра, прозваного Нєвським, а син
Батия – царевич Спартак – став кревним братом Алєксандра. Навесні 1248 Алєксандр подався до
золотоординського хана Батия, далі — у монгольську столицю Каракорум, де отримав від Огул-Гаймиш,
регентші Монгольської імперії у 1248—1251 роках, аморфний київський великокнязівський стіл із південною
Руською землею (хоча в Києві він ніколи не бував). А Владимиро-Суздальське князівство монголи віддали його
молодшому братові Андрієві Ярославичу. Невдоволений цим, Олександр 1252 року почав боротьбу з Андрієм за
Владимир. Імовірно, він спирався на хана Батия. Багатотисячна монгольська «Неврюєва рать» розбила об’єднане
військо великого князя Владимирського Андрія Ярославича та їхнього брата, Тверського князя Ярослава
Ярославича, спустошила землі Північно-Східної Русі, що ледве почали відновлюватися після ординської навали
1237–40. Князь Андрій змушений був втекти до Швеції. Владимирський великокнязівський стіл посів Алєксандр.
Як монгольський ставленик, Алєксандр намагався воювати з балтійськими народами, а також зі
шведами. Проте пізніше ці події були перелицьовані у казкове «Житіє Алєксандра», повне традиційної
московитської фантазії. Наприклад, невеличка прикордонна сутичка зі шведами на Неві, яка була кордоном між
Ордою та Швецією, відбулася тоді, коли Алєксандрові було лише 12 років. Проте, всупереч глузду,
співвітчизники у 15 столітті оголосили Алєксандра Нєвським. А так зване Льодове побоїще на Чудському озері
відбулося невідомо де, бо на дні озера досі не знайдено ніяких артефактів. І побоїща по суті не було, бо з боку
Лівонського Ордена у бою брали участь менше 100 рицарів і згідно з Лівонськими та Московськими хроніками
загиблих з боку Ордена було 20 рицарів, а з боку Олександра 20 новгородців та ладожан.
(На фото – шолом «русского вітязя» Олександра Нєвського (святого РПЦ), з написом, арабською
мовою сур з Корану та записом: «Алєксандр Нєвський: він же онук хана Котяна; він же беклярбек Орди; він же
збирач данини на Московії;
він же вірний слуга ханів Орди – і напис на його шоломі істина». Сури з Корану гравіруються й на всіх
інших шоломах Алєксандра, шапці Ієрихонській та на інших обладунках.)

З пануванням монголів на землях теперішньої
Центральної та Північної Росії утворюється свій
адміністративно-територіальний поділ на улуси, який набуває
окреслених рис після ісламізації Золотої Орди. Ординські хани
надають ярлики на правління місцевим князям та князькам. Хан
Менгу-Тімур (хан Берке?) у 1262 році видає молодшому синові
Алєксандра Нєвського, як вірному слузі Орди, – немовляті
Данниїлові ярлик на правління, створеним спеціально для
нього, московським улусом. Цей улус став першим у складі
Золотої Орди на північних землях Руси. Глухий закуток на
декілька ізб на річці Моськва (Москша) дав можливість
Даниіїлові, після досягнення повноліття (за
монгольськими законами після 16 років), створити свій дрібний
уділ з місцевим фіно-угорським населенням Моксель. Через
майже 100 років, хан Узбек дарує Івану Калиті (татарин Кулхан)
ярлик на збирання дані на всіх західних землях Орди, татарську
тюбетейку, яку пізніше московські фальсифікатори назвали
«шапкою Мономаха», а також титул Великого князя. З того часу
на цих землях з’являється Московське князівство. Офіційними
мовами «князівства» стають церковно-слов’янська
(старомосковська, ізвод), фіно-угорська та татарська, а місцеве
фіно-угорське населення користується своїми діалектами фіноугорської мови. Іноді в листуванні використовується арабська. На той час монголи залишили ці землі і, після
прийняття Ісламу, на територіях Ординських улусів загальноприйнятими мовами спілкування були саме
тюркська (татарська) та арабська.
З мовами до фіно-угорської крові додається татарська кров, а до генів фіно-угорських додаються гени
татарські. З цієї суміші формується протонародність, яку назвуть московитами, і які, як свідчить історія, не мали
нічого спільного зі слов’янами. У цій протонародності ординська агресивність та кривава жорстокість
перемішалася з комплексом меншовартості, через що представники цієї протонародності нищили всі сусідні
народи та народності, які стояли на вищих щаблях розвитку. Особливо яскраво це проявилося в кривавому
знищенні Новґородської республіки та Тверського князівства. Стосовно Новґорода, до кривавої бойні народу
були вперше застосовані такі злочини, як перенесення символів державності (у цьому випадку вічевого дзвона
до Московії), знищення історичних рукописів підкореного населення, його історичної пам’яті та переселення
московитів на спустошені новгородські землі. Ця практика використовувалась і в ході знищення Казанського
ханства, і в подальшому так званому «упокоренні Сибіру» бандою Єрмака, при знищенні Сибірського ханства та
всіх державних утворень і народів, які стояли на шляху московитських загарбників аж до Далекого Сходу та
Тихого океану. У 18 столітті ця практика застосовувалась проти України, згадаймо Батурин, а в 20 столітті через
три Голодомори, репресії, знищенні та розстріли української еліти та селянства, які зберігали генетичний код
українства. Те саме застосовувалося і в Криму, після знищення державності кримсько-татарського народу
(kirimli) Єкатєріною Другою, після примусового злочинного виселення кримських татар з їхньої Батьківщини, а
зараз після захоплення Криму московськими окупантами в 2014 році.
Московські правителі вже у 13 столітті стають збирачами кривавої данини на всіх західних землях Орди
і з того часу, за твердженням сучасних московських ідеологів, стають «збирачами земель навколо Москви».
Цар Васілій приймає європейських послів 1549р. Гравюри Гербенштайна
Як пише Ніколай Карамзін, «Московська держава виникла завдяки татарському ярмові. Московські
царі, ще далеко не закінчивши «збирання руської землі», стали збирати землі західного улусу великої монгольської
монархії. Москва стала потужною державою лише після завоювання Казані, Астрахані та Сибіру. Російський
цар став спадкоємцем монгольського хана. «Повалення татарського ярма» звелося до заміни татарського хана
православним царем, і до перенесення ханської ставки до Москви. Навіть персонально значний відсоток бояр та
інших служивих людей московського царя становили представники татарської знаті. Російська державність в
одному зі своїх витоків пішла від татарської, і навряд чи мають рацію ті історики, які закривають очі на цю
обставину або намагаються применшити її значення. Але якщо таке ігнорування татарського джерела
російської державності виявляється можливим, то, звичайно, тому, що у внутрішньому
змісті і в ідеологічному виправданні російської державності яскраво виступають елементи, що не
знаходять прямих аналогій у татарській державності: це — православ’я і візантійські традиції».
Московська еліта приймає татарську моду: чоловіки – кафтани, чоботи з загнутими носами, а жінки – хоч
і носять фіно-угорські сарафани та так звані «кокошники», проте вже за мусульманською традицією одяг
прикриває руки та частково обличчя.
Прості ж люди, аж до 20 століття носили фіно-угорські личаки (лапті), косоворотки та онучі. Жінки ж
фіно-угорські сарафани та кокошники.
В Московії формується азійська за формою політична та економічна система, згідно з якою, всі піддані,
від бояр до «крестьян» (охрещених селян), вважаються, за ординською традицією, рабами князя. Якщо в УкраїніРуси, та загалом у Європі, немислимо, щоб, наприклад, шляхтич, або принц, шеваль´єє чи лорд повз на колінах
до короля, називаючи себе «рабом поганим» та посипав голову попелом, то в Московії це була обов’язкова форма
вираження підлеглості до Московського царя.

Земля та всі засоби виробництва також стають власністю московських правителів. Майже повністю,
такий устрій зберігається аж до ліквідації кріпатства у другій половині 19 століття. Якщо в Європі на вищих
щаблях стоїть nobility, тобто аристократія, або в наших традиціях шляхта, та стверджується система васалітету,
то в Московії до верхів належать лише дворові люди царя, дворянство, до якого входить вся царська обслуга від
постєльнічіх та стольнічіх до конюшених.
Татарський шар на московитах дещо збагачується візантійською традицією за Івана ІІІ. Він проголошує
себе нащадком римських імператорів, ледь не від Юлія Цезаря та Августа, але, вихований на татарських
традиціях, перебрає на себе титул «царя», прийнятий для правителів Казанського ханства. Приймається й герб
Казанського ханства з двоголовим птахом, який хоч і називається пізніше московськими ідеологами
продовженням візантійського двоголового орла, проте, на той час «московська двоголова пташка» на орла зовсім
не була схожою.
Монети Золотої Орди 1342-1357 та сучасний герб Росії
На тюбетейку хана Узбека ставиться хрест, вона
обрамляється хутром та оголошується «шапкою Мономаха».
Цікаво, що в Московській Оруженій палаті, окрім головної,
показано ще декілька варіантів таких шапок, покритих
арабськими сурами з Корану. А «поборник Орди» Дмітрій
Донской карбує свою таньгу (звідси «дєньгі») на якій
арабською мовою та графікою викарбовано прославлення
ханів Орди Узбека та Тохтамиша.
Свою ставку московські правителі називають
Кремлем (порівняйте з кримсько-татарською назвою
півострова – Крим, що в перекладі з тюркських мов означає
«фортеця»).
В московській церковній архітектурі також панують
ісламські традиції. Верхівки дзвіниць з так званими
«луковіцамі» є точною копією ісламських мінаретів. До речі,
ця традиція продовжується Московським патріархатом аж
дотепер, у тому числі і в Україні, де новітні церкви філії Московського патріархату (УПЦ) будуються саме з
такими ісламськими верхівками. Прикладом до наслідування став відомий Собор Васілія Блаженного (Храм
Покрови Богородиці на Рову), що на Червоній площі у Москві, який є точною копією колекції ісламських
мінаретів з Казані, з «луковіцамі», завитками на них та різнобірв’ям кольорів.
Те саме стається з московським православ’ям, яке було на той час хаотичною сумішшю угро-фінських,
християнських та ісламських вірувань. Через те, що значна частина церковників та віруючих були
неписьменними, тексти Біблії передавались переважно усно, і тому кожен інтерпретував їх, як йому заманеться.
В Московії славлять і Бога, і Христа, і Алаха. Молитви та нотатки починаються і з поклоніння Алахові, і Христу
одночасно. На озброєннях, поруч з християнськими молитвами, пишуться і сури з Корану, використовується
кирилиця та арабська писемність. Яскравим прикладом такої суміші є Нотатки Афанасія Нікітіна, де фрази
церковнослов’янські перемішані з татарськими та арабськими реченнями, а подяка Богові супроводжується
славленям Алаха та Пророка.
Невзмозі завойовувати землі на Захід через неодноразову відсіч цим спробам з боку Швецї, Балтії,
Великого Князівства Литовського, Речі Посполитої та України-Руси, Московія просувається на Схід, аж до
Далекого Сходу, захоплюючи одне за одним ханства, залишки Золотої Орди. Адже, Московія, як духовна,
політична та державна спадкоємиця цієї Орди, за своєю сутністю не могла розвиватися в межах своїх природніх
та етнографічних кордонів, бо етнографічного центру цього утворення просто не існувало. Тому, воно вимагало
свого підживлення енергією, культуроюта економікоюсусідніх народів. Вже з самого початку свого виникнення
московський соціальний організм не міг жити та розвиватися без знищення сусідів.
На той час Європа, по суті, нічого не знала про землі на захід від володінь Гедиміновичів, Великого
Князівства Литовського, України-Руси та Речі Посполитої. Ці землі на європейських картах позначалися темною
плямою та мали одну спільну назву «Тартарія». В Московії теж нічого не знали про Європу.
Англійські купці, шукаючи шлях до цієї Тартарії через північні моря, писали, що помори тікали,
побачивши великі англійські кораблі. Завдяки невгамовності англійців, все ж за Івана Грозного налагоджуються
на якийсь час перші європейсько-московські контакти. Тоді цар Іван Ґрозний навіть пропонував англійській
Єлизаветі Першій одружитися. Проте, згодом ці контакти перериваються аж до часів Патріарха Нікона Романова,
який, невдоволений хаосом в московській церкві, проводить церковну реформу на основі української церковної
традиції, і для цього запрошує українських церковників, багато з яких вчилися в європейських університетах.
На жаль, саме тоді українці наштовхнули Московію-Тартарію на європейськість та відмову від
татарської традиції і на фальсифікацію її коренів. Саме українці (Стефан Яворський та Феофан Прокопович)
запропонували шукати цей шлях через Україну-Русь та змінити свою назву з Московії на Россію, з додатком
літери «с» до грецької інтерпретації назви Русь. Ці пропозиції запопадливих українських перевертнів були
унормовані указом Петра Першого у 1721 році, який прагнув одягнути європейські шати на своє азійське тіло .
Тоді ж Феофан Прокопович вигадує міф про єдиний словєнороскій народ, про малоросів та Малу Росію, подібно
до Малої Греції в античні часи, та великоросів та Велику Росію, за прикладом античної Великої Греції. Одразу ж
московіти переінакшили це тлумачення, та почали називати себе великоросами, або старшим народом над нібито
молодшими малоросами. За царя Петра фальсифікація московської історії, започаткована ще Іваном Третім,
набуває державного значення, продовжується спалювання українсько-руських стародруків, що стало з того
часу традицією в Московії, яка продовжувалася аж до 70-х років 20 століття).
За Єкатєріни Другої ліквідується старий полковий устрій, на українських землях створюється
московська система адміністративного поділу, насаджуються московська адміністрація, суди та канцелярії.
Пристосуванці зі старої української шляхти перетворюються на «російське дворянство», яке, за відсутністю
українських шкіл та з огляду на ліквідацію таких закладів, як Києво-Могилянська академія, змушені віддавати
своїх дітей до замосковлених учбових закладів. Останнім прищеплюється думка, що ніякої України нема, а є
лише Малоросія, що є другорядною порівняно до Вєлікоросії. Вільне українське селянство закріпачується, а
найбільш сильні та працьовиті юнаки насильно рекрутизуються, стають солдатами імперії, та, як їх називали в
народі, – «москалями».
Після Петра Першого серед верхівки започатковується німецько-європейський уклад, а на московських
та петербурзьких тронах воссідає німецька аристократія від дружин імператорів до німкень імператриць, які,
відповідно, народжують генетичних німців, що стають московськими імператорами аж до Ніколая Другого.
Серед московитських верхів у 18 столітті панувала німецька мова, яка за Алєксандра Першого змінюється на
французьку аж до Наполеоновських воєн.
Після страшних поразок на початку Наполеонівської кампанії, в столиці імперії Санкт-Петербурзі
вибухає патріотизм та імперська ідея. Суспільство знову шукає імперські міфічні корені в минулому. За справу,
продовжуючи Прокоповича та Татіщева, береться талановитий татарин Ніколай Карамзін, який вибудовував
імперську ідею походження Московії, не забуваючи при цьому обґрунтувати необхідність збереження кріпацтва
та, відповідно, азійської системи виробництва. Згодом, фальсифікація полірується у творах Васілія
Ключевського, а потім Сєргєя Соловйова. До речі, тоді ж до «триєдиного народу» почали включати, поруч з
українцями, ще й поляків, не згадуючи білорусів. Головний монархіст С.С. Уваров проголошує гасло
«православіє, самодєржавіє, народність», викравши та переінакшивши тріаду німецького історика Гайнріха
Людена – «Батьківщина, народ, держава». Московія перетворюється на псевдоєвропейську державу, де на
прапорах бовваніють нідерландські барви, герб з двоголовою татарською куркою перемальовується чи то на
візантійський, чи то на австрійський кшталт, а гімн, за копією англійського «God save the King», починається з
«Боже царя храни».
Реанімується й міф про «богообраність русскаго народу», наступного після «богообраного єврейського
народу». Цей міф та міф про так звану «Святу Русь» (тобто Московію), що був започаткований ще в 16 ст.
псковським іноком Єліазаровського монастиря Філофеєм, доживає в головах московських імперців аж до наших
часів. У творах В. Бєлінського, І. Турґенєва, Ф. Достоєвського, Ф. Тютчева оновлюється старозавітна
великодержавна ідея 15-16 століть про особливість московського народу, його богообраність та святість (Святая
Русь), про особливість його неєвропейського розвитку. При цьому, цей народ в літературі отримує назву
«русскіє», тобто ті, хто належить імперії. Одночасно Н. Карамзін займається формуванням мови (язика),
перетворенням її на «русскій язик», тобто на суміш церковнослов’янської, угро-фінської, тюркської та самого
ізбору. У підсумку створюється штучна мова, зі штучним та обмеженим словниковим запасом, проте схожа на
сусідні слов’янські мови.
Великого поштовху для розвитку язика дають твори А.С. Пушкіна, який не лише удосконалив язик, але
й створив своєрідну етнографічну спадщину, поєднуючи угрофінські та тюркські міфи, та імена героїв цих
міфів з європейськими казками. В них діють «русскіє богатирі» (тюрксько-монгольською «батир» – смілива,
сильна та мужня людина), «баби яги» з північних угро-фінських казок та «ізби на курячих ніжках» з помешкань
північних фіно-угорських народів, де в Києві за князя Володимира діє герой на тюркське ім’я Руслан, та
персонажі з фіно-угорськими іменами Фінн, Наїна, Фарлаф та інші, казки, де царюють царіз тюркськими іменами
Салтан та Додон, де спляча принцеса охороняється сімома богатирями, які перелицьовані з німецької казки про
Білосніжку та сім гномів.
Самі ж простолюдини імперії продовжують називати себе не «русскімі», а «православними», як це було
прийнято з часів охрещення фіно-угрів місіонерами Володимира Київського. Часто місцевий простолюд називає
себе за місцем свого походження – масковскімі, рязанскімі, твєрскімі і т.і. Ця традиція і зараз живе в московській
армії, де так звані «землятства» з «Нечернозем’я» гуртуються за регіональним походженням – рязанскіє, твєрскіє
і т.д. Хоча в пропагандистській, церковній та книжній літературі московське населення називається то «русскімі»,
то «вєлікоросами», то іноді «росами» (сум’яття, що дожило в головах пропагандистів московського «міру» і до
наших часів), в імперії, аж до її зникнення у 1917 році, населення визначається лише за категорією «православні»
та неправославніш, а поняття національність просто відсутнє. Оскільки московське православ’я було тотожнє
«православній монархії», тобто імперській ідеї (С. Уваров), то й самі московські «православні» вважалися
основою імперії. А до таких «православних» московського розливу могли вступити представники будь-яких
етносів, від сходу та заходу імперії, від німців до тубільців за Уралом, від імператорів до останнього жебрака.
При цьому, європейськість не пройняла московське суспільство, а була лише тонкою плівкою на тілі і
держави, і її керівників. Під плівкою залишалося ординське тіло. Як і за часів Орди, імперія мала невгамовну
жагу до розширення, присвоювання здобутків та історії цих народів і їх знищення.
Особливого розмаху ця політика набула в Україні, в якій, від останніх царів Московії і аж до останніх
імператорів послідовно нищилася українська національна самоідентифікація, і все що заперечувало вигадані
московськими ідеологами міфи про «русскость русского народа».
Ординське тіло збереглося і після Жовтневого перевороту 1917 року. Очільник цього перевороту В.І.
Лєнін послідовно притримувався ідеї збереження імперії в її визначених до перевороту кордонах. Проте,
отримавши відкоша від Польщі, Фінляндії та Балтії, він змушений був зупинитися на західних кордонах тієї
території України, яка входила до складу імперії. Захопивши Україну, він, як типовий імперець, радісно писав
(підбірка Ольги Ніколаєвої, kartamira.info):
«Теперь с завоеванием Украины… наша сила крепнет. Теперь у нас есть возможность получить
топливо из Донецкого бассейна, есть источники хлеба и продовольствия… На Украине имеются громадные
запасы, излишки хлеба, их трудно взять сразу – там до сих пор партизанщина… Мы должны не менее трех
тысяч рабочих железнодорожников, частью крестьян из северной голодной России, двинуть на Украину». ПСС,
т. 38, с. 300-305.
«Киев, Полтава, Харьков взяты и наше продвижение к Донецкому бассейну, источнику угля, происходит
с громадной быстротой». (19.12. 1917). ПСС, т. 40. с. 29.
«Чем больше мы завоевываем Украину, Кубань и Сибирь с их крестьянским населением, тем труднее
становится задача, тем тяжелее идет машина…». ПСС, т. 40, с. 251. «Прошу принять экстренные меры,
чтобы дать немедленно в распоряжение тов. Тер-Арутюнянца 2.000 матросов для военных действий против
буржуазной Рады». ПСС, т. 50, с. 31. (15.І. 1918)
«Поместить полтора миллиона армии на Украине, чтобы они помогали усилению продработы, будучи
сугубо заинтересованы в ней, особо ясно сознавая и чувствуя несправедливость обжорства богатых крестьян
на Украине». ПСС, т. 44, с. 67.
«Потерять Украину – потерять голову!» ПСС, т. 50, с. 31. (15.1.1918).
Ленінську справу зі ще більшим запалом продовжив Й. Сталін. Комуністи з того часу стали копією
«православних» з імперії, В. Лєнін замінив місце І.Христа, а Й. Сталін став намісником Бога на Землі, твори В.
Лєніна та Й. Сталіна замінили «Святе Писання». «Православні» (комуністи) набули статусу правлячого класу.
Правління новоспечених імперців одразу розпочалося з кривавого терору, нищення всіх, хто був
незгодний з їхньою владою, перелицювання світової історії та історії народів СССР, який замінив Російську
імперію. Запанувала теорія «класів» та «класової боротьби», яка стала прикриттям для знищення самобутності
цих народів та приведення їх до спільного московського знаменника «русского народа». Особливого розмаху, як
вище зазначалося, терор набув в Україні, що чинила рішучий спротив Москві. Знищувалися українські
матеріальні та духовні пам’ятки, церкви та собори, навіть ті, що були збудовані за часів Руси, вивозилися до
Москви та Лєнінґрада українські історичні цінності, була репресована та розстріляна еліта та будь-які незалежно
мислячі українці і, нарешті був репресований сам свідомий український народ трьома Голодоморами, війнами та
репресіями, що продовжувалися аж до відновлення незалежності України у 1991 році. За весь час правління
московських комуністів на українській землі, за окремими підрахунками, було знищено більш ніж 20 мільйонів
українців. Хоча точну кількість полеглих лише за те, що вони були українцями, навряд чи можна встановити.
Московські комуністи при цьому широко користувалися історичним досвідом середньовічної Московії.
На українські землі ешелонами завозилися «ісконниє русскіє» з Нечєрнозєм’я та інших просторів Росії. Така
окупація переслідувала одну мету, – витіснити українців зі своєї землі, та розширити кордони «русскості» на
українську землю. Така ж політика почала застосовуватися після Другої Світової війни в Криму проти корінного
народу кримських татар, на Кавказі проти чеченців та інгушів, в інших національних «окраїнах» неоглядної
Московсько-Совєцької імперії. В Криму, на півдні півострова, «ласі шматочки» роздавалися також московській
комуністичній та військовій еліті. Одночасно, нищилися всі згадки про історичну приналежність півострова
кримським татарам. Руйнувалися медресе та мечеті, нищилися історичні реліквії, знищувалася сама національноісторична пам’ять кримсько-татарського народу, адже всі містечка та селища, окрім Бахчисараю, були позбавлені
кримсько-татарських імен і перейменовані на русско-совєцкій кшталт. Насильницька депортація кримських
татар, які в минулому мали на цих землях багатостолітню державу та величну історію, заселення Криму
московитами кремлівські імперські нацисти вважають достатнім аргументом для заяв про історичну
приналежність Півострова Московії (попри те, що ще за царя Петра Першого Москва сплачувала Криму данину).
В «російськості» Криму Московії вдалося переконати і Захід, який досі думає, що ціземлі історично є «русскімі».
Українців уберегла від депортації лише багаточисельність. Проте цей варіант обговорювався Московією
час від часу, та особливо Г. Жуковим та Й. Сталіним після Другої світової війни. Але не убереглися українці від
фізичного нищення командуванням Червоної Армії під час Другої світової війни. Названі пізніше
чорносвитниками, рекрутовані українські селяни без зброї кидалися Г. Жуковим та іншими злочинцями з зірками
на погонах на німецькі кулемети та танки лише з однією метою, аби побільше було знищено самих українців, які
б могли становити загрозу для імперії. Проте українці не були мовчазними рабами. На західних землях в лавах
УПА розгорнулася збройна боротьба проти московських окупантів, що стала серйозноюгарантієюдля історичної
консолідації ідентичності українців.
Одразу після Другої світової війни Й. Сталін та його оточення з новими силами беруться за подальшу
консолідацію імперськоїф ідеї вєлікодєржавія «вєлікого русского народа». На урочистому бенкеті на честь
«Перемоги Красной армії» перед московськими маршалами та генералами Й. Сталін проголошує тост «За вєлікій
русскій народ», який в подальших роках став основою для посилення русифікації населення неосяжної совєцької
імперії. В графу національність, поняття яке було вигадане в тридцятих роках 20 сторіччя московськими
ідеологами, та введене до паспортів совєцьких громадян, повсюдно насильно почали вводити національність
«русскій», і особливо в паспорти представників тих етносів, які б могли нести загрозу для вєлікодєржавія. На
Стародубщині, Курщині, Білгородщині, Таганрогщині, Кубані, Ставропіллі, у Зеленому Клині,
північноказахських землях, етнічні українці насильно переписувались на «русскіх», а їхні прізвища в паспортах
переписувалися на московський кшталт. Так виникли штучні Ковальові, Ніколаєнкови та інші псевдорусскіє. В
Україні українські школи поступово скорочуються та замінюються на російські, викладачам русского язика
надаються додаткові пільгі, а українські мовники утискуються.
Широкомасштабний етноцид розгорнутий в РФ і серед малих етносів Півночі, Заполяр´я та Сибіру, яким,
в силу своїй малочисельності, важко чинити опір цинічній та нелюдській політиці імперців-русифікаторів. Як в
часи раннього Середньовіччя, досі з сімей цих етносів насильно вилучаються діти у шести-семилітньому віці та
вивозяться до певних населених пунктів, де в російських школах виховуються в «русском духє», на русском
язикє, позбавляються своєї культури та мови, і навіть своїх національних імен, перейменовуються на Ванєй і
Катєй. Таких яничарів, що не усвідомлюють своєї національної біди безбатьківства, часто було бачено
українцями в «русской уніформі» в ході окупації «русскімі» Криму та окремих регіонів Донецької та Луганської
областей.

Після бучного святкування у 1953 році 300-річчя так званого «Возз’єднання та Переяслівськоі Ради» на
основі праць історика В. Мавродіна (1940-1950 роки) остаточно в офіційній ідеології імперії закріплюється
совєцький варіант міфу про «триєдиний народ» та споконвічне бажання українців (розумій – малоросів) жити в
єдиній сім’ї разом зі «старшим братом», «Вєлікім Русскім народом». При цьому визначалося, що русскіє є
першими серед інших в імперії, а інші мають бути вдячними за своє існування цим «русскім».
Ця політика, на перший погляд, створювала певні переваги для русскіх, але в подальшому серйозно
підірвала можливість для формування цієї групи в націю, бо розмивала будь-яку етнічну основу цього населення.
Адже ця політика створила цілий пласт «Голохвастових», які заради кар’єри та пристосуванства поспішали
оформлювати себе русскімі. Навіть у найвищих колах у Кремлі ця тенденція набула широкої реалізації. Так єврей
Н. Андропов став писатися русскім, білорус А. Громико, який все життя писався білорусом, в останні роки життя
переписався на «русского», українець В. Щербицький став лютим русифікатором та провідником політики з
денаціоналізації українців, а сам Л. Брєжнєв, невідомого етнічного походження, посилено відмежовувався від
єврейського походження своєї дружини і, через це, всіляко утискав у правах саме єврейське населення імперії.
Внаслідок цього виникла потужня хвиля єврейської еміграції 70-х – 90-х років минулого століття, частка якої
перед цим то переписувалися на русских, то всіляко пристосовувалася до імперської культури аж до такої міри,
що навіть після еміграції до США, чи до Ізраїлю продовжували називати себе русскімі.
На жаль, політика русифікації корінних народів СССР виростила ціле покоління, що соромилося своєї
національної мови та культури. Жертвами русифікації стали й українці, особливо в другій половині 20 століття,
в умовах, коли українські учбові заклади закривалися та на їхнє місце насаджувалися російські. Вже
зрусифіковані «жертви обставин» відповідно виховували та виховують своїх нащадків в дусі, який вони пізнали
в молодості.
І все ж, більшість українців, євреїв та інших етносів в імперії не поспішали всі як один переписуватися
на «русскіх». Багато з них відстоювали свою ідентичність, боролися за демократичні цінності, усвідомлюючи,
що вони можуть стати жертвою імперської репресивної машини. Тому совєцько-імперська верхівка в особі М.
Суслова в останні роки існування СССР вигадала нове поняття – «совєцькій народ, як єдина соціалістична
общность імперії». Проте це нововведення швидко зникло після зникнення самого СССР зі світу.
На уламках совєцькоі імперії відновили свою державну незалежність цілий ряд націй та етносів від
Балтики та Карпат до Центральної Азії. Багато «навернених» на «русскій мір» представників націй, що
визвололися від русифікаторської ярма, прагнуть повернутися до своїх національних коренів. В Україні особливо
яскраво це проявляється в останні роки після розв’язання Російською Федерацією агресивної війни проти
України, захоплення Московією частини українських земель.
На жаль, потужне ядро колишньої агресивної імперії у вигляді Російської Федерації збереглося й після
розвалу СССР, і частково через недалекоглядні дії Західного Світу, внаслідок яких Москва отримала одноосібні
спадкові права на ядерну зброю колишнього СССР, незаконно захопила місце постійного члена в Раді Безпеки
ООН та отримала багато інших привілеїв на шкоду новим незалежним державам на території спочилого СССР.
Подальший розвиток подій засвідчив, що загравання Заходу з НовоМосковією не призвело до її перетворення
на «доброго янгола», а навпаки, лише розпалило агресивні апетити спадкоємців Орди.
У двотисячних роках 21 сторіччя Кремлівська верхівка оголосила розпад СССР «найбільшою трагедією
сторіччя», знову, заточивши зуби на відновлення імперії, висунула вимоги щодо відновлення світового порядку
часів Ялти 21 сторіччя про розподіл сфер впливу між Москвою та Заходом. При цьому кремлівська верхівка
розуміє, що, як писав великий поляк З. Бжезінськи: без України відновлення Московської імперії неможливе,
без неї вона перетворюється на просту регіональну державу.
У чому ж така привабливість України для московських імперців? Виглядає так, що першоосновою для
цих фобій Кремля є не економічний потенціал України чи її природні ресурси, а сам міф про «єдиний народ» та
походження Московії, як спадкоємиці Київської імперії – Руси. При цьому, знову в Кремлі ожив імперський
смисл поняття прикметника «русскіє». На переконання Москви, до цієї категорії насамперед входять українці
тих територій, які входили до Московської імперії, і тому ця частина українців належить їм, тобто іхній імперії.
Натомість,українців західної частини, що не входили до цієї імперії, московські імперці психологічно не
вважають своєю власністю, бо, на їхнє розуміння, вони є або «австрійськими», або «польськими», або ще
якимись.
ОТОЖ
Без України «русскіє» позбавляються етнічної основи та етнічного джерела свого походження. За
відсутності такої основи та джерела на території самої Російської Федерації (РФ), за відхрещення московськими
ідеологами від угро-фінської та тюркської основи, та з огляду на перенасичення «русскіх» представниками
багаточисленних етносів, від Голохвастових до тих, кого насильно записали до «русскіх», «русскіє»
перетворюються на невиразне та розсипчасте утворення, здатне розпастися за будь-яких катаклізмів. Вони не
стають нацією, а утверджуються лише як «народ», тобто мішанину етносів, підлеглих Московській імперії. Вже
зараз, підсвідомо, кремлівські правителі та їхні ідеологи все частіше застосовують цей термін «народ», хоча досі
не визначили як його називати, чи то «русскімі», чи то «росіянами».
При цьому цей народ не можна прирівнювати до багатоетносних націй, які сформувалися в Північній та
Південній Америці, в Австралії та Новій Зеландії. Адже в цих випадках ці нації сформувалися найперше з
імігрантів, етнічним джерелом яких є Велика Британія, чи Іспанія, чи Португалія. У випадку з «русскімі», як вже
сказано, ані основи, ані джерела немає.
Кремлівська верхівка, розуміючи це, намагається розповсюдити поняття «русскій народ» і на тримачів
московських паспортів в Україні та інших державах, навіть й за Океаном, вважаючи цю категорію підлеглою
частиною саме Московській імперії, а не державам їхнього проживання. В останні роки московські імперці
вигадали ще новіший термін – «русскоязичноє насєлєніє», який є ще більш абсурдним з огляду на наукове
визначення поняття «насєлєніє», не є певною юридичною категорією, але є логічним з точки зору Кремля, бо
дає Москві право втручатися у справи тих держав, де таке «насєлєніє» присутнє, на підставі того, що вони нібито
тяжіють до Москви, є частиноюмосковського силового поля, або «русского міра». У цьому «насєлєнії» кремлівці
вбачають родючий грунт для організації та формування мережі для провокацій у відповідних державах
поселення. Це «насєлєніє», зокрема, було вправно використано на початку російсько-української війни в ході
окупації Криму та окремих регіонів Донецької та Луганської областей.
Держава «русскіх» за своєю сутністю несе загрозу не лише для України, а й для всього світу, сучасної
людської цивілізації. Московія та її «русскіє», що не здатні сформуватися у націю, є реліктовою аномалією
раннього Середньовіччя. Це підтверджується їхньою ідеологією, зверненням до так званих середньовічних
«скреп», що пропагуються і Кремлем, і московськими церковниками, заперечуванням моральних та інших
здобутків сучасної цивілізації. Свою меншевартісність «русскіє» намагаються компенсувати підривною
діяльністю проти інших країн, ненавистю до всіх і вся, безпомічними твердженнями про якийсь «особливий,
третій шлях своєї «цивілізації». В головах керівництва «русскіх» панує середньовічна ідея підкорення всього
світу, або, якщо це не вдастся, – його знищення, навіть шляхом самогубства. Адже широко відомі заяви
сучасного кремлівського володаря : «на міру і смерть красна», нічого страшного в тому, що ми («русскіє»)
самознищимося та знищимо світ, адже «ми («русскіє») потрапимо до Раю, а всі інші до Пекла».
Сутність «русскіх» така, що без агресивної війни вони приречені на занепад та розпад. Історія людства
неодноразово доводила, що безетнічні, і, відповідно, агресивні народи та держави завжди приречені на
зникнення. Згадаймо, наприклад, Асирію, Вавілон, Африканські імперії, Скіфів, Гунів та й саму Золоту Орду,
що зникли з поверхні землі, залишивши після себе лише археологічні артефакти. І візьмемо за приклад Японію,
Грецію, Індійські держави та Ізраїль, як державу єврейської нації, які пройшли крізь тисячоліття саме завдяки
своїй міцній етнічній основі та ідеології.
В інтересах людської цивілізації сприяти тому, щоб «русскіє» якомога швидше усвідомлювали свою
правдиву, а не міфологічну основу та джерело свого походження. А воно полягає у поверненні до витоків та
цінностей тих народів, які споконвіку заселяли землі теперішньої Федерації (див карту на початку статті), і
насамперед, у відмові від вигаданого міфу меншевартісних правителів та ідеологів Московії про слов’янське
походження «русскіх», та в поверненні до своїх правдивих угро-фінських, фіно-угорських та тюркських витоків.
Зрозуміло, що це призведе до розпаду імперії, але й буде благом, як до самих етносів, що її населяють, так і для
всього світу.
Слід зазаначити, що у 21 сторіччі, попри шовіністичну політику кремлівців, зраді своїх націй політиками
типу тувинця Шойгу, вірменина Лаврова чи чеченця Асламбекова (Суркова), українців Козака та Матвієнко чи
єврея Жириновського, що перелицювалися в «русскіх», все чіткіше проступають ознаки національного
самоусвідомлення корінних етносів на території РФ. В московських ЗМІ все частіше з´являється інформація з
занепокоєнням, що тенденція повернення, зокрема, до фіно-угорських витоків призведе до розпаду зшитої з
латок Московської імперії. Адже все активніше розгортають свою діяльність організаціі Ерзянського,
Марійського, Мордовського, Удмурдського та інших фіно-угорських етносів на визначення своєї окремішності
та ідентичності (див. нижче національні прапори фіно-угорських та угрофінських корінних етносів Федерації,
зібраних Ростиславом Мартинюком, при чому два з них були розроблені за ініціативою самого автора).
Попри утиски Москви, заборони на національну освіту та заборони на вивчення своєї правдивої
національної історії, дуже потужні національні рухи розвиваються в Татарстані, Башкортостані, на Північному
Кавказі. Прокидаються й Сибір та сибірські етноси – якути, чукчі та інші.
Об’єктивний хід історії не зупинити. Його можна лише сповільнити, чи пришвидшити. Тому і сам розпад
Московської імперії неминучий, як і самого імперського непорозуміння у формі «русскіх», представники яких
неминуче повернуться до націй свого етнічного походження. Попереду ще «Нюрнберг» над рашизмом Московії
за багатостолітній етноцид, який вона чинила і чинить проти корінних етносів як на території сучасної РФ, так і
на території колишньої Московської імперії. А безпека сучасної цивілізації полягає в тому, щоб якомога
пришвидшити ці процеси.

Борис Базилевський, Надзвичайний і Повноважний Посол, кандидат юридичних наук, експерт Центру дослідження Росії