«Как нам обустроить Россию», щоб вона нарешті вже вгомонилася

Військова і політична поразка Російської Федерації в Україні поставить перед цивілізованим світом питання розміром з 1/7 частину суші: що робити зі 140 мільйонами озлоблених, ошуканих, здичавілих тубільців?

Як би ми з вами не оцінювали спадщину Олександра Солженіцина – страждальця, історика ГУЛАГу і заскорузлого чорносотенця – психологію своєї нації він таки знав добре: «…бессмыслицу и губление нам посильно сносить хоть и всю нашу жизнь насквозь — а только бы кто не посягнул обидеть, затронуть нашу н а ц и ю! Тут — уже нас ничто не удержит в извечном смирении, тут мы с гневной смелостью хватаем камни, палки, пики, ружья и кидаемся на соседей поджигать их дома и убивать».

Ці рядки, написані понад три десятиріччя тому, могли б увійти до ефіру пропагандиста Соловйова. Або трактату міністра Уварова. Або хмільної маячні батуринського ката Меншикова. Або хижого поклику «гойда» Малюти Скуратова. З плином часу міняються актори та декорації, а єство імперії зла лишається незмінним: «Усе добро, сам Бог у нас!/Нам тілько сакля очі коле:/Чого вона стоїть у вас,/Не нами дана».

Історики підрахували, що з 1283 р. по наші дні Московія брала участь у приблизно 80 війнах, тобто воювала кожні дев‘ять років, головним чином з метою загарбання чужих земель. Від часів Івана IV Грозного протягом сотень років  імперія приростала на приблизно 130 кв. км щодня. Експансіонізм, жадоба до чужих територій закладені у генетичний код росіянина, — адже «гдє я, там росія; тут ти будєш жить, синок» — і саме з цієї причини розпад СРСР був сприйнятий більшістю російської популяції як геополітична катастрофа та особиста трагедія.

Без сумніву, військова і політична поразка Російської Федерації в Україні поставить перед цивілізованим світом питання розміром з 1/7 частину суші: що робити зі 140 мільйонами озлоблених, ошуканих, здичавілих тубільців? А також: як можна облаштувати величезні території, щоб звідти ніколи знову не виникла загроза людству? Власне дискусія з цих питань почалася в українській академічній спільноті вже в перші дні війни. В запропонованому контексті хотів би поділитися кількома міркуваннями.

1. Манікюр для «ведмедика», або повна денуклеаризація

Канцлер ФРН Гельмут Шмідт влучно охарактеризував СРСР наприкінці 1970-х років як «Верхню Вольту з ядерними ракетами». Сучасна Росія успадкувала від «совка» все найгірше: їй нема чого запропонувати світу, крім ядерного попелу, і це чудово усвідомлюють у Кремлі. Одразу після анексії Криму Путін удавано бідкався, що Захід буде завжди прагнути посадити російського ведмедя на ланцюг. «А як тільки вдасться – вирвати і зуби, і пазурі. У сьогоднішньому розумінні це – сили ядерного стримування. Як тільки це не дай Бог станеться, то і ведмедик не потрібен, опудало з нього зроблять і все».

Що ж, гріх було б не скористатися зізнанням  Кощія про те, де знайти його смерть.  Не можна конкретно передбачити, як саме закінчиться існування РФ: чи то «чмобіки» масово полишать позиції і підуть до домівок, як це було у 1917р.; чи група п‘яної офіцерні увірветься до царської спальні з золотою табакеркою та шарфиком; чи почнеться «парад суверенітетів» суб’єктів «федерації»  – сценаріїв безліч. Так само як і незліченних варіантів реагування, які сьогодні проробляються у багатьох столицях світу. Проте за будь-якого  розвитку подій є одна константа: не допустити розповзання ядерної зброї та ядерних матеріалів з уламків Росії.

Кількість ядерних боєголовок по країнах світу.  Джерело: Arms Control Association.

Не вдаючись до суто військово-технічних питань моніторингу та контролю, нагадаємо, що світова спільнота має у своєму розпорядженні потужний політичний інструментарій для демонтажу ядерного потенціалу. Йдеться про так звану Програму співробітництва для зменшення ядерної загрози (Cooperative Threat Reduction – CTR), започатковану американським законом Нанна-Лугара про скорочення  загрози радянськоі зброї масового ураження (ЗМУ).  Завдання, які ставила на меті Програма, прийнята у 1991 році для СРСР, а згодом держав СНД, неминуче стануть першочерговими при розпаді Росії:

• знищення ядерної, хімічної та інших видів ЗМУ;
• транспортування, зберігання, виведення з експлуатації ЗМУ у зв’язку з її знищенням;
• встановлення контрольованих заходів безпеки, що перешкоджають розповсюдженню ЗМУ;
• запобігання небажаному використанню досвіду і знань у сфері створення озброєнь;
• забезпечення процесу демілітаризації оборонних галузей промисловості і конверсії військових потужностей і технологій.

Незалежно від нашого ставлення до ядерного роззброєння України (а воно відбулося саме у рамках CTR), слід визнати високу ефективність Програми. За відносно невелику інвестицію у 8.3 млрд дол було знищено 7,616 боєголовок, 498 пускових шахт, 155 бомбардувальників тощо. Для 22,000 працівників ВПК було створено робочі місця у цивільному секторі. На жаль, абсолютну більшість роботи за планом Нанна-Лугара було сфокусовано на Україні, Білорусі та Казахстані. Структурна помилка полягала в тому, що РФ розглядалася скоріше як партнер, а не як об‘єкт зусиль США. Результати цих прорахунків ми бачимо сьогодні на перших шпальтах газет: «Росія несе ядерну загрозу!» З 2014 року Програма ледь жевріє, хоча далекоглядні американці її повністю не згорнули.

На нашу думку, вже зараз, не чекаючи повної поразки Московії, варто було б розпочати діалог з нашими союзниками про поширення Програми на ядерні потужності РФ. З політичної точки зору вбачається робота на трьох треках:

1. Міжнародно-правове оформлення домовленностей про конвертацію ядерних боєголовок Росії та її запасів збагаченого урану на паливо для АЕС з послідуючою передачею цього палива Україні в рамках програми репарацій.
2. Заборона державам-правонаступницям РФ мати обладнання для збагачення урану (зокрема, центрифуги). Ліквідація Росатому як злочинної організації (згадаймо привласнення ЗАЕС і супутню ядерну загрозу), а також евакуація провідних російських вчених-атомників на Захід, як це було зроблено з нацистськими ракетобудівниками.

• Надання державам, що виникнуть на місці РФ, гарантій безпеки в обмін на без‘ядерний статус. Відповідний документ могли б колективно підписати з новими країнами чотири постійних члени Ради Безпеки.

1. Ми любимо Росію і хочемо, щоб їх було багато

У вересні 1991 р., після провалу ГКЧП, коли СРСР похилився, як старий барак, президент Джордж Буш-старший скликав Раду Національної Безпеки з метою визначитися з політикою стосовно нової ситуації. Кілька радників та власне і сам президент схилялися до думки, що СРСР варто зберегти, щоб запобігти хаосу в ядерній наддержаві. З «умиротворювачами» голосно не погодився міністр оборони Дик Чейні.

«Ми все ще можемо отримати авторитарний режим, – попередив він, –  мене непокоїть те, що у випадку якщо за рік або коло того все піде під укіс, ми не зможемо пояснити, чому ми не зробили більше».  Його кінцева мета була зрозумілою: як пізніше писав заступник радника з питань національної безпеки Роберт Гейтс, Чейні «хотів побачити демонтаж не лише Радянського Союзу…, але й самої Росії, щоб вона більше ніколи не могла становити загрозу для решти країн світу». Багато пізніше близький до президента Буша генерал Скоукрофт безсило підсумував: «Зрештою, ми не зайняли жодної позиції.  Ми просто пустили події самоплином».

Довгий час здавалося, що поміркований Буш мав рацію, а яструб Чейні (який до того ж наробив прикрих помилок у адміністрації Буша-молодшого) — посоромлений. Проте сьогодні, на тлі путінської агресії, стає зрозумілим, що Чейні побачив те, що проґавили його колеги: розпад СРСР був не лише кінцем комунізму, але, і понад усе, поразкою російського колоніалізму. На жаль, Захід не скористався історичним шансом. «У нас більше немає такої розкоші, – пише американський журналіст Кейсі Мішел. – Захід має завершити проект, розпочатий у 1991 році. Він має прагнути повної деколонізації Росії».

Деяким аналітикам деколонізація видається процесом повернення суб’єктам РФ їх конституційних прав — подейкують навіть про «федералізацію» Росії (історія – майстриня жорстоких жартів). На наш погляд, «конституційний федералізм» є дорогою в нікуди: жодна інституція не зможе зупинити колапс, коли він почнеться. Пощастить, якщо обійдеться без великої крові за югославським сценарієм. Більш реалістичною видається ідея З. Бжезінського 1997 р. про створення розпливчастої «Російської Конфедерації» з  Європейської Росії, Сибіру і Далекого Сходу. Проте з урахуванням ефекту відцентрових сил, що зміцніли у результаті двадцяти років путінського свавілля, більш вірогідним виглядає сценарій, зображений на мапі «Вільного Форуму Народів Росії».

 

Джерело: Телеграм Канал «Форум Свободных Народов России»

Сьогодні декому, навіть з числа так званої російської «ліберальної опозиції», ця мапа здається або крамолою або фантастикою. Проте, як кажуть данці, «стережіться робити прогнози, особливо про майбутнє».

Несподівано для багатьох, кремлівська авантюра в Україні серйозно змінила ландшафт на «периферії» самої РФ, особливо на її національних околицях — раптом це вже не та сама Росія, де «на всіх язиках все мовчить, бо благоденствує». Війна підштовхнула представників народів до розгортання національно-визвольного руху, що ставить на меті не пошук «доброго царя», а реальний демонтаж імперії, для чого ще з початку 90-х існує чималий потенціал  (див. врізку).

Парад суверенітетів у РРФСР

 З липня по грудень 1990 року відбувається «парад суверенітетів» автономних республік та автономних областей РРФСР.  20 липня Верховна Рада Північно-Осетинської АРСР прийняла декларацію про державний суверенітет.  Слідом за цим 9 серпня було прийнято Декларацію про державний суверенітет Карельської АРСР, 29 серпня – Комі РСР, 20 вересня – Удмуртської Республіки, 27 вересня – Якутської-Саха РСР, 8 жовтня – Бурятської  РСР, 11 жовтня – Башкирської РСР-Башкортостан, 18 жовтня – Калмицької РСР, 22 жовтня – Марійської РСР,  24 жовтня – Чуваської РСР, 25 жовтня – Гірничо-Алтайської АТ, 12 грудня – Тувінської АРСР.  18 жовтня 1991 року проголосив суверенітет Ямало-Ненецького автономного округу.  Також перейменували та підвищили свій статус АТ та АРСР до республік/РСР: Республіка Адигея (Адигея), Дагестанська Радянська Соціалістична Республіка – Республіка Дагестан, Кабардино-Балкарська Республіка, Карачаєво-Черкеська Радянська Соціалістична Республіка, Мордовська Радя.

За останні півроку відбулося три зустрічі представників народів РФ, серед яких центральне місце посів Празький форум, що прийняв програмну «Декларацію про деколонізацію Росії». В цьому без сумніву революційному документі вказано, що РФ «вже зараз стоїть на порозі хаосу та громадянської війни.  Перешкодити цьому може лише повна та контрольована деколонізація Росії».

Серед практичних кроків міститься заклик до «всіх військовослужбовців, представників силових відомств, які є представниками корінних народів і колонізованих регіонів, негайно повернутися на рідну землю і забезпечити мирний і демократичний перехід влади.  Закликаємо всіх, хто сьогодні бере участь у несправедливій загарбницькій війні проти України, повернутись додому, в тому числі шляхом здачі в полон ЗСУ». Також ініційовано формування національних легіонів «для захисту суверенітету, прав наших народів та забезпечення миру».

Заслуговує підтримки і визнання той факт, що на Празькому форумі Україну  представляв екс-міністр закордонних справ Г.Клімкін. Про серйозність ініціативи з деколонізації свідчить і те, що Сполучені Штати були репрезентовані на впливовому рівні – колишнім в.о. міністра оборони Крістофером Міллером. Не є випадковістю і те, що стратегічна  «Ґельсинкська комісія» Палати представників конгресу за час з 24 лютого провела вже два слухання (у Вашингтоні та Варшаві) для обговорення боротьби поневолених народів РФ.

Український політикум наразі починає усвідомлювати, що героїчний спротив нашого народу зробив Україну символом і де-факто лідером визвольних змагань поневолених націй і регіонів Росії. Історичним актом у цьому напрямку було прийняття  Звернення Верховної Ради України  до міжнародного співтовариства «Про підтримку права на самовизначення народів російської федерації». В цьому ж дусі слід відзначити прийняту Радою 18 жовтня  Заяву «Про визнання Чеченської Республіки Ічкерія тимчасово окупованою РФ і засудження вчинення геноциду чеченського народу». Політично вагомим кроком стало записане на фоні київського пам’ятника Імаму Шамілю звернення президента Зеленського до народів Росіі, дієвість якого підтверджує оскаженіла реакція посла Нєбєнзі в ООН.

Очевидно, що новий курс України приносить результати: лише у жовтні з проханням визнання до української влади звернулися представники борців за свободу Башкортостану і Татарстану. По мірі просування ЗСУ кількість таких звернень буде зростати. Знайдено вірний і перспективний політичний вектор, проте відкритою залишається конкретика. Чи готова Україна концептуально і ментально до політичного лідерства в антиколоніальній боротьбі народів? Чи має наша держава, насамперед МЗС, належні механізми взаємодії з визвольними рухами? Які ресурси ми маємо та готові надати для їх підтримки? Відповіді на ці та багато інших питань необхідно шукати якнайшвидше.

1. “Sacred trust”, або шанс для ООН

«Ми Росію відвоювали… Ми повинні тепер Росією управляти», — сто років тому самонадіяно марив Володимир Ленін, не усвідомлюючи, що підкорити величезну територію незрівнянно легше, ніж прогодувати її населення. Комуністичний експеримент ганебно провалився, близиться кінця бездарна путінська епоха, а Росія залишається країною третього світу: 67-а – за рівнем життя, 136-та – за індексом сприйняття корупції й 150-та – за рівнем свободи преси. Чи зміниться історична вдача, якщо громіздку та незграбну мегадержаву замінять кільканадцять «звичайних» країн? Адже, наприклад, початком «сінгапурського чуда» стало відокремлення острова від більшої Малайзії.

Російський опозиційний письменник О.Кармоді налаштований скептично: «Ті, хто мріє про розпад великої авторитарної Росії на десятки маленьких демократичних росій, уникають думати про одну дуже важливу річ: про те, як саме відбуватиметься цей перехід від сьогоднішнього Мордора до Прекрасної Росії майбутнього.  Якщо хоч на хвилину про це замислитись, очевидно, що перехід буде досить неприємним для демократів». На думку Кармоді, за вийнятком деяких прикордонних земель, що стануть протекторатами України, ЄС, США, Японії і т.д., на більшості території виникнуть «удільні князівства» олігархів, злочинного світу, місцевих  царків тощо. Невеселу проекцію автора зображено на мапі.

Джерело: О. Кармоди. Почкование зла. — Грани, 11.10.22

Треба визнати, що існують дуже серйозні причини для песимізму: жодна спроба реформувати і модернізувати Росію — від Петра І до Єльцина — не була успішною. «Одна з найсумніших особливостей нашої своєрідної цивілізації, — скаржився філософ П.Чаадаєв майже 200 років тому, — полягає в тому, що ми все ще відкриваємо істини, що стали заїждженими в інших країнах і навіть у народів, набагато більше від нас відсталих. Річ у тім, що ми ніколи не йшли разом з іншими народами, ми не належимо до жодного з відомих сімейств людського роду, ні до Заходу, ні до Сходу, і не маємо традицій ні того, ні іншого». Ситуацію ускладнює і те, що майже жодне майбутнє державне утворення на уламках Росії не мало досвіду державності або втратило державність сотні років тому.

Отже після розпаду Росії світ неминуче зіткнеться з небувалих масштабів проблемою state-building — державотворення, коли декілька десятків нових (і найбільш вірогідно нестабільних) країн перейдуть від романтичної боротьби за незалежність до суворої прози створення державних інституцій та економічного розвитку. Трансформація буде тим більше нелегкою через те, що проходитиме в умовах геополітичних зазіхань Китаю.

Чи може світ яким-небудь чином поставити цю вибухонебезпечну ситуацію під контроль (таку необхідність визнають і учасники форумів народів, коли пропонують саме «контрольовану» деколонізацію)? Одразу скажемо, що прецедентів такого масштабу людство не знало. Дійсно, імперії розпадаються,  — наприклад, Османська, чи Австро-Угорська, чи Французька — але розпад відбувається або стихійно (не можна вважати, скажімо, Севрський мир ординарним механізмом утворення 22 арабських країн), або через війни (Алжир, Індокитай). Система мандатів Ліги Націй послуговувала скоріше як інструмент колоніалізму, ніж деколонізації. Тож єдиним віддаленим прецедентом для організованої ліквідації колоніальної спадщини російської імперії можна вважати систему опіки ООН.

Сам термін «опіка», а точніше «священна опіка» (sacred trust), прийшов до нас з творів англо-ірландського політичного діяча 18-го сторіччя Едмунда Берка. Саме з промов Берка про Індію ідею священної опіки було взято до статуту Ліги Націй, звідки її запозичили у Статтю 73 Уставу ООН, згідно якої члени Організації «приймають на себе відповідальність за управління територіями, народи яких ще не досягли повного самоврядування, визнають той принцип, що інтереси населення цих територій є першорядними, і, як священний обов’язок, приймають (в оригіналі «accept as a sacred trust» —ДД) зобов’язання максимально сприяти благополуччю населення цих територій у рамках системи міжнародного миру й безпеки». З цією метою члени ООН зобов’язалися «розвивати самоврядування, враховувати належним чином політичні прагнення цих народів і допомагати їм у прогресивному розвитку їх вільних політичних інститутів у відповідності зі специфічними обставинами, властивими кожній території та її народам, і з їхніми різними щаблями розвитку».

Місія щоденного управління несамоврядними територіями  покладалася на т.зв. «керівну владу» — устрій, що зовні мало чим відрізнявся від колоніального мандату, але докорінна різниця полягала в тому, що опіка ООН мала конкретну мету: підготовку до суверенного існування, а «керівна влада» зобов‘язана була звітувати спеціально створеному органу ООН – Раді з опіки. З 1945 по 1994 рр., коли Рада призупинила своє існування в зв‘язку з повним виконанням своїх завдань, підопічні одинадцять територій, серед яких Камерун, Сомалі, Руанда та інші, визначили своє майбутнє.

Проте проблема державотворчості  нікуди не поділася: її перебрала на себе Рада Безпеки у рамках миротворчих мандатів. Зокрема функції державного управління ООН виконувала у Східній Славонії, Камбоджі, Східньому Тиморі. На сьогодні найбільш помітна з операцій такого роду проводиться в Косово.

На наш погляд, ООН може бути рятівним кругом для постросійського простору: система ООН має достатні інтелектуальні та організаційні ресурси, а також інституційні знання, щоб допомогти молодим країнам стати на ноги. От, наприклад, короткий перелік того, чим займається ООН в Косово (і що незабаром може знадобитися у нових країнах): відновлення безпеки; відбудова економіки; баланс міжетнічних відносин; вільні вибори; громадянське суспільство. З іншого боку, нова грандіозна місія в пост-Росії могла б дати нове життя ООН, яка за останні 16 років помітно втратила вплив і престиж у світі.

Розглянемо гіпотетично, що, крім матеріальних ресурсів, знадобилося б для розгортання «керівної влади», тобто місій, ООН в постросійських країнах:

• Згода самих підопічних країн, оскільки вони не підпадають під критерії Статті 77 Статуту ООН;
• Згода країн відтермінувати своє членство в ООН згідно Статті 78;
• Відновлення модальностей формування Ради з опіки з урахуванням вимог Статті 86, а також того факту, що функції керівною влади було б покладено на Генеральну Асамблею з делегуванням повноважень Генеральному секретарю ООН.
• Погодження «умов опіки» для кожної території згідно Статтям 79-85 Статуту.

Стосовно ролі України було б справедливим, якби нашій державі, як жертві російської агресії та переможниці у війні, було гарантоване постійне місце в Раді з опіки та вирішальний голос при обговоренні питань, пов‘язаних з безпекою на наших східних і північних кордонах.

Ця стаття пишеться під акомпанемент новин про бої під Херсоном. До перемоги ще неблизько, але обговорювати позитивні контури майбутнього треба вже сьогодні — за тієї умови, що будемо свідомими, з яким страшним хижаком зіткнулася наша держава. Тому варто  прислухатися до попередження дослідника, який добре знається на своєму предметі:

Обустроить Россию нельзя, потому что для ее обустройства нужно менять складывавшийся веками образ мышления ее населения. Россию можно только обезвредить, да и то относительно. Наименьшую угрозу окружающим она будет представлять, развалившись на части и без ядерного оружия.

Дмитро ДОВГОПОЛИЙ, український дипломат