Історія одного хреста: врятовані раритети й здійснення мрії дитинства
Випадкове придбання на одному з антикварних ринків Києва, стало для колекціонера старовини Віктора Лещинського справжнім відкриттям великої історії
Занедбаний дерев’яний хрест привернув увагу не розписом, котрий був втрачений на дві третини, не декором, на який лишились натяки. Від липового сакрального символу було незвичне відчуття глибини часу і сили.
Віктор Лещинський каже, що вирішив придбати артефакт, бо мав внутрішнє відчуття: це правдива річ.
Скільки років унікальному предмету? Хто його міг виготовити і де? В якому храмі міг слугувати старовинний хрест?
Про це взялись відповідати науковці й реставратори.
Лариса Чернова, відомий музейник та мистецтвознавець з Хмельницького, зробила експертний висновок, в якому визначила вік і стиль.
«Хрест по контуру декоровано скульптурним орнаментальним різьбленням в стилі «єлизаветинського барокко». На нижній частині хреста, з обох боків – фігури орлів, що є характерними для 17-18 століття. На декоративному оздобленні хреста подекуди збереглись решти золочення».
Відновити первісний образ хреста взялась Тетяна Московченко, з Хмельницткого. Сумнівів у тому, що хрест виконаний у стилі українського барокко у майстра не було. «В Україні бароко набуло своєрідних особливостей, зокрема, у цей стиль були привнесені традиції народного мистецтва», – каже Московченко. І з деталей розпису, зокрема образу Богородиці Оранти (на зворотньому боці хреста), а також лика Спасителя на розп’ятті (лицьова частина) – видно, що це – рука майстра з Київщини чи Чернігівщини. Не канонічні, як у монастирських богомазів, а більше людські обличчя – зворушливі, теплі й дуже емоційні – ось що є ще одним знаком – це українська іконописна школа. Реставратор каже, що під час роботи мала кілька несподіванок, одна з них – цікавий сюжет над медальйоном з Орантою. «Там зображена драбина Якова. Популярний мотив у європейському малярстві, починаючи з ранньохристиянського мистецтва. Для українського барокко він підкреслює його європейську «прописку», – каже Тетяна Московченко.
По мірі того, як відновлювались втрачені фрагменти декору та розпису – сакральний символ справляв все більший емоційний вплив.
За шість місяців його було врятовано.
Віктор Лещинський зізнається: хотів , аби хрест побачив знаний експерт саме з козацьких сакральний речей. І тут чи не найбільшим авторитетом в Україні є Володимир Недяк.
Відомий мистецтвознавець і колекціонер спочатку попросив світлини старожитності до реставрації. Каже – хотів переконатись, що це – не підробка. Коли ж побачив старожитність вживу, миттєво охарактеризував:
«Гоноровий козацький хрест! Йому немає аналогів. Це друга половина 18 століття. Такі були знищені в часи войовничого атеїзму, або вивезені за кордон. Іншого такого в Україні – немає!» – заявив Володимир Недяк.
На думку експерта, саме такі хрести були в храмах гетьманщини. А саме – в межах Козельця, на Чернігівщині. «Як відомо, саме там стояв храм св.Миколая, де вінчалась імператриця Єлизавета з Олексієм Розумом. Саме в межах Козельця й досі стоїть садиба Наталі Розумихи – матері Розумовського – Покорщина. Там, за традицією, після вінчання, імператриця-невістка вклонилась своїй свекрусі. Звідти й назва – Покорщина», – каже Володимир Недяк. Мистецтвознавець звертає увагу на каплицю, що вимальована богомазом – на лівій частині хреста. Так часто зображали ті храми, для яких розписували хрести. Так що тепер можна й побачити місце, де молились, хрестились, вінчались у другій половині 18 століття.
«Врятований хрест 18 століття міг бути свідком вінчання Єлизавети та Олексія Разумовського», – стверджує Володимир Недяк.
Колекціонер Віктор Лещинський каже, що збирати старожитності і дарувати їм друге життя, в сучасних реаліях – це втілення його мрії дитинства. Адже твори мистецтва, предмети вжитку, сакральні речі – розказують про історію більш промовисто, ніж сухі історичні факти. Вони – мовчазні свідки епох.
«Те, що хрест врятували – світла історія, адже дякуючи колекціонеру Віктору Лещинському, тепер її можуть бачити багато людей, дізнаватись про історію козаччини, гетьманщини, й молитись – для чого, власне, її й створили у 18 столітті», – каже Володимир Недяк.
Віктор Лещиньский переконаний: «Історія не має дрібниць. А пізнавати її різні періоди за такими символами – насолода й пізнання одночасно».
Тепер врятовану святиню хочуть показати якомога більшій кількості людей.
Аліна Ворушило
