Ісламський світ і світова політика

Світові релігії – буддизм, християнство, іслам – тому й стали світовими, що історично поставали як деякі глобальні проекти: ідея єдності людства прозвучала витоково як ідея релігійна.

Саме вони подали перші приклади глобалізаційних процесів, інтегруючи цілі ареали, регіони, субцивілізації на основі спільної релігійної ідентичності. Для кожної з цих релігій шлях до «універсальності» був власним, осібним; та й чинники-каталізатори їх успішності були різними. Втім, глобалізаційний потенціал кожної з них живився стрижневою ідеєю все-світовості:

• як космополітичне та егалітарне звернення до всіх і кожного, і шлях до спасіння, відкритий усім людям, незалежно від соціальних, етнічних, політичних, сімейних, гендерних тощо статусів;
• як відчуття належності до одного світу (чи буддійського, чи християнського, чи мусульманського), до єдиної громади одновірців по всій ойкумені (Вселенського християнства, Сангхи чи Умми);
• як входження до принциповонового типу спільноти (де релігійні зв’язки є сакральнішими за родинні, племінні, етнічні чи підданські);
• як сповідування універсальних культурних взірців, ідей, цінностей, норм, попри різнокультурне, різномовне, різноментальне середовище.

І ця проголошена релігіями ідейно-світоглядна спільність закріплювалася через нові інституції, які водночас упорядкували й уніфікували способи організації одновірців (еклезії, церкви, монастирі, мечеті), а далі підважувалася політичними, економічними, військовими тощо засобами.

На оці «історичне дежавю»: як і півтора-два тисячоліття тому на авансцену історії вийшли кілька великих державних чи транснаціональних утворень, кожне з яких претендує на реалізацію власного глобального проекту. А ціннісно-ідеологічним підґрунтям таких претензій стають конкуруючі у світовому масштабі  релігії та релігійні ідентичності.

Час популярності ідеології глобалізму, що відкидала будь-які абсолютні, вічні і сакральні істини як принципово несумісні із західним лібералізмом, приймала ту чи іншу релігію лише як складову цілої множини світоглядних систем однакової цінності й відносної істинності, зрештою, перетворила релігію на світоглядний продукт, що став об’єктом довільного вибору, обміну, споживання, попиту – схоже, добігає кінця. Світові релігії демонструють спротив ідеології глобалізму на глибинному сутнісному рівні; вони чинять більший опір уніфікуючому впливу глобалізації та його політичним провідникам, аніж будь-який інший сегмент світу. Вони готові протистояти і далі, аж до втілення альтернативних проектів глобалізації. А тому в них не було іншого вибору, ніж повернутися у світову політику.

Відтак сьогодні, коли ми говоримо про світову політику, то розуміємо зовсім інший феномен, ніж два покоління тому. Це – принципова нова міжнародно-політична реальність, що визначає життєдіяльність глобальної світової системи, яка вже набула інакшої структури і нових суб’єктів, інші центри сили і зони периферії, новий тип зв’язків і характер функціонування, незнані досі засоби впливу та інструменти тиску. Важливою рисою цієї нової реальності стає те, що релігія, увійшовши у світову політику, збирається закріпитися в ній надовго – і як політична ідеологія, і як політичний ресурс, і як політичний інститут, і як потужний геополітичний фактор впливу.

Саме для ісламу політичні шати є чи не найбільш звичними і природними. На відміну від інших світових релігій іслам від самого початку формувався як релігія державна і політико-центрична. Мабуть, в історії і практиці жодної релігії проблема політичної влади та її використання не стояла так гостро, як в ісламі. Ні Будда чи Ісус, ані Мойсей чи Заратуштра не цікавилися соціально-політичним реформуванням суспільства як конкретно-практичним завданням. Мухаммед, на відміну від них, є фундатором, який прагне (чи був вимушений?) вдатися до політичної діяльності з цілком конкретною метою – збільшити, захистити, згуртувати й упорядкувати спільноту одновірців. Спершу – в умовах оборони і активного протистояння язичникам, потім – виконуючи завдання політичного об’єднання арабських племен, право- і державотворення, далі – заради розширення території впливу умми в умовах невиробничої економіки та небезпечного політичного сусідства.

Нероздільність духовної і мирської влади в часи Пророка породжує специфічну форму мусульманської теократії – халіфат. Як відомо, після смерті Мухаммеда саме проблема влади стала вагомою причиною релігійного розколу, потягла за собою розпад умми на ворогуючі етно-релігійно-політичні угрупування.

Отже, специфічною особливістю поширення та інституалізації ісламу(порівняно з іншими великими релігійними системами) стала генетична зрощеність процесів ідейно-світоглядного протиборства та практики соціально-політичного реформування. Іслам поставав як цілокупний спосіб життя, що не відділяв релігійні зусилля від зусиль політичних, правових, господарських, фінансових, від сімейного та приватного життя. Улаштувати й належно упорядкувати життя умми у всіх сферах, відповідно до настанов Корану – закладало стрижень мусульманської ідентичності. Тут не було розбіжності між релігійною громадою і політичною організацією,окремого «кесарєва» і «богова», духовного і світського (відтак і зміна віросповідання в ісламському суспільстві – неминуче перетворюється з особистого чи релігійного, на суспільне, правове, моральне, громадянське і політичне питання). Завдяки ісламу і власне через іслам арабський етнос усвідомив себе як геополітичного суб’єкта і водночас отримав ідейну силу, що сприяла розширенню, інтеграції та відносній уніфікації контрольованого політичного простору.

Політична і соціальна орієнтованість, притаманна ісламу від його найперших початків, стає невід’ємною частиною його духовно-релігійного змісту. Як наслідок, те, що сьогодні західний менталітет сприймає як «політизацію релігії», для буття ісламу насправді є органічним і закономірним.

Після тривалого витіснення на периферію за колоніальної доби, ісламський світ активно, а часом і агресивно, повертається й ре-інтегрується у світову політику. І повертається інакшим, ніж був колись. Умма, донедавна поневолена і штучно покраяна,постала іншою – з величезним людським, природним, господарським, інтелектуальним, територіальними (звісно ж!) політичним  потенціалом та вступила у фазу активної самоорганізації. Але проблема полягає в тому, якими шляхами і засобами цей потенціал буде реалізований.

Серед тих об’єктивних чинників, що обумовлюють зростаючу політичну активність мусульманського світу виділимо:

Інтенсивне зростання від середини ХХ ст. кількості нових держав, де іслам стає державною релігією і символом суверенності й незалежності від Заходу. Доба домінуючого «соціалізму» і «секуляризму» у постколоніальні часи доволі швидко завершилася. Мусульманський світ, який тривалий час просто не існував як певна геополітична спільнота, суб’єкт світової політики, впритул постав перед питаннями:  що означає бути громадянином? що означає бути суверенною державою? Який політичний лад може успішно зреалізуватися?чи є халіфат, історично і цивілізаційно зрощений з ісламом, можливим у сучасних умовах? (До слова, ці питання, що так і лишилися невирішеними, склали найглибше ідейне підґрунтя«Арабської весни» і масової підтримки нових квазідержавних утворень.)

Зсуви у політичній свідомості широкого загалу мусульман, пов’язані з  хвилею політичних і релігійних протестів, набутим досвідом їх організації та ідеологічного оформлення. Йдеться про поширення та інституалізацію політичного ісламу як опозиційної сили післярезонансних історичних подій: розпаду Оттоманської імперії; обмеження традиційної присутності ісламу в суспільному просторі;політичного курсу секуляризації новонародженої Турецької республіки; невдалих спроб політичної модернізації держав Близького Сходу за прикладом світських моделей західних держав тощо.

Інтенсивне демографічне зростання мусульманського світу, яке за століття перетворило іслам на другу за кількістю вірян світову релігію і найсерйознішого конкурента християнству в глобальному світі. Згідно з резонансними дослідженнямиPew Research Center, станом на середину 2015 р. на планеті мешкало 2,4 млрд християн проти 1,6 млрд мусульман. Спираючись на сучасні демографічні тенденції, аналітики прогнозують, що частка християн у світі буде домінувати ще до середини цього століття (2050 р.), далі – до 2070 р.–кількість мусульман зрівняється із кількістю християн, сягнувши межі у 3,2 млрд, а до кінця століття іслам стане найбільшою релігією планети. Звісно, якщо глобальний світ ставатиме світом із домінуючою мусульманською ідентичністю, він набере інакших культурних, політичних і цивілізаційних обрисів.

Виняткову роль відіграли економічні фактори як дієвий чинник міжнародної політики, що обумовили зростання впливу ісламських країн в усій системі міжнародних відносин. Багаті нафтові ресурси не тільки забезпечили геополітичну суб’єктність для низки арабських країн, а й надали джерела фінансування для активної політичної діяльності міжнародних ісламських організацій, транснаціональних релігійно-політичних рухів різного ґатунку.

Збільшення обсягів світової міграції і утворення чисельних мусульманських діаспор по всьому світі. Іслам став однією з головних релігій у половині держав планети, а значні за кількістю діаспори змінили не тільки конфесійний ландшафт, а й етнічну та демографічну структуру країн-реціпієнтів,довели свою здатність впливати на внутрішню і зовнішню політику, лобіювати інтереси і діаспори і країн-донорів

Величезна за територіальними масштабами і демографічними ресурсами мусульманська спільнота стає не просто кількісно більшою, але якісно інакшою – політично, ідеологічно, інституційно. А головне, чим активніше вона демонструє власну геополітичну суб’єктність, тим виразніше проступає її внутрішня різнорідність. Всередині ісламського світу чіткіше окреслюються різнірелігійно-культурні ареали: «африканський» іслам відрізняється від «арабського» чи «індійського», «тюркський» – від «індонезійського» чи «європейського». Чітко виявлена економічна стратифікація: від багатих держав з величезними доходами від нафтоздобичі – до найбідніших стагнуючих країн, витіснених на периферію світового економічного розвитку. Строкатою є політична мозаїка, де світські та ісламські республіки межують із теократичними і конституційними монархіями.

Саме ця обставина спровокувала жваві дискусії в наукових колах щодо політичної суб’єктності ісламу в сучасній системі міжнародних відносин. Зрештою, визначилося кілька основних підходів.

Згідно з першим, ісламський світ розглядається як єдиний колективний суб’єкт світової політики, що включає всі країни з мусульманською більшістю або значним сегментом мусульманського населення, а також міжнародні мусульманські організації та конкурує із західним, юдео-християнським світом. Ця антитеза «Захід – Ісламський світ» є найпоширенішою і найбільш звичною як для західних, так і для східних політиків. Разом з тим, цей підхід акцентує процес інтеграції умми, створення міжнародних політичних, економічних, дипломатичних, гуманітарних тощо структур, які координують розвиток мусульманських регіонів і презентують інтереси, цілі і пріоритети ісламського світу на міжнародній арені.

Другий підхід, натомість, акцентуючи різнорідність, внутрішню конфліктність мусульманського світу, виділяє в якості самостійних політичних суб’єктів окремі впливові мусульманські держави і транснаціональні структури. Визнається, що іслам як світогляд,завдяки спільним стрижневим ідеям та цінностям,закладає підвалини єдності мусульманського світу, але через свою регіональну, етнічну, культурну тощо специфіку не робить (і ніколи не зробить!) його монолітним. Внаслідок цієї внутрішньої різнорідності ісламський світ породжує множинність політичних ідеологій – від поміркованих до екстремістських, від традиційних до модерністських, що відображають інтереси різних сегментів розшарованого, поляризованого, нестабільного, роздертого протиріччями мусульманства.

Третій підхід розглядає ісламський чинник поза його уособленням у державних чи недержавних а̀кторах, розуміючи іслам як певну цивілізацію, глобальну умму – де-територіальну спільноту мусульман поза етнічними чи державними кордонами, що пов’язана спільною релігійною ідентичністю.

До слова, сама ідея «Ісламського Світу» включає уявлення про особливі форми взаємозв’язку релігії і політики, які структурують міжнародні відносини і конструюють особливий світопорядок. Нинішня ідея ісламського світу – це наслідок появи, по суті, нової концепції ісламу як універсальної, надетнічної, надрасової, надкультурної релігії, що здатна витіснити і перемогти інші релігійні традиції в будь-яких регіонах світу та створити єдину глобальну спільноту; і нового тлумачення мусульманської історії, що проектує сучасну систему стосунків на часи зародження і поширення ісламу та увічнює конфлікт між мусульманським світом і християнським Заходом; і постколоніальної солідарності периферій; і зростаючої обізнаності про географію та демографію мусульманської ойкумени.

Таким чином, якісні зміни умми вступили в активну фазу. Серед таких якісних змін виділимо, на наш погляд, головні:

• Утвердження політичного ісламу, стрімка політизація локальних, регіональних і світової мусульманських спільнот. За історично короткий час відбулося формування численних (а нині облік іде на тисячі) політичних організацій, об’єднань, рухів, фронтів, мереж, здатних мобілізувати й координувати політичну активність мусульман, та цілого спектру ідеологій, які артикулюють їх політичні інтереси. Мусульманський світ усвідомлює себе не тільки і не стільки як релігійну громаду, але й дієву політичну спільноту. Причому ця політизація орієнтованаяк «назовні» (навключення у систему міжнародних відносин), так і «всередину» (на політизацію індивідуальної й масової релігійної свідомості, протиборство релігійної і світської влади в мусульманських суспільствах, де перша крок за кроком відвойовує свої колишні позиції). Природньо, що політичний іслам упереджено і фобійно сприймається носіями західного світогляду і ментальності, виплеканих на принципово інших засадах співвідношення релігії і політики.
• Радикалізація ісламу та зростання впливу радикальних мусульманських організацій і рухів на світові політичні процеси. Ідеї та гасла радикальних релігійно-політичних рухів (а серед них і заклики до рівності й соціальної справедливості, політичного порядку і соціальної підтримки) знаходять відгук серед широкого загалу пропорційно зростанню соціальної нерівності, збіднінню й маргіналізації населення. Оскільки домінуюча частка політичних організацій є носіями радикальних ідей, то процеси політизації й радикалізації умми тісно сполучені. Одна з головних проблем і полягає в тому, що «ісламська відповідь» на виклики глобалізації та головні імпульси до консолідації мусульманського світу йдуть від радикальних кіл. Зазначимо, що саме радикалізація політичного ісламу в нелегальних і нелегітимних, антиконституційних і антисоціальних формах і відбивається у поширеному нині понятті «ісламізм». Показово, що за даними соціологічних досліджень PRC, оприлюднених у звіті2013 р., у більшості серед 36-ти обстежених мусульманських країн, близько половини мусульман (40-53%) відмітили свою стурбованість релігійним екстремізмом з боку ісламських радикальних угрупувань.
• Консолідація мусульманських країн, об’єднання їх економічних, культурних потенціалів та політичної активності (досить згадати про створення великих міжнародних структур – Організації ісламського співробітництва, Лігуісламських держав, Всесвітній ісламський конгрес тощо, та численні регіональні організації, що прагнуть консолідувати політичну активність мусульман – Регіональна організація Південно-Східної Азії й Тихого океану, Ісламська рада Європи, Афро-ісламська координаційна рада та ін.).
• Ре-ісламізація. Попри всю незвичність такого терміну, йдеться про те, що більшість релігійно-політичних рухів у мусульманському світі у тій чи іншій формі висувають програму повторної соціалізації чи ре-ісламізації індивідів; містять заклики до більшого «ісламського самоусвідомлення» і повернення на «прямий шлях ісламу». Після періоду про-західної інституціоналізації багатьох мусульманських суспільств, відбувається відродження і посилення впливу законів та інститутів ісламу, мусульманського права в різних сферах державної політики, громадського і приватного життя. Іслам знову постав як мотивуюча сила пробудження і мобілізації суспільства – сила, чий вплив західним світом чомусь систематично недооцінювався (хоча західні аналітики мали б уже навчитися на власних помилках – адже її сплески були потужними все останнє століття: «Брати-мусульмани» в Єгипті та активізація салафітських рухів, Ісламська революція в Ірані, впровадження шаріату в Пакистані, посилення та утвердження «Талібан» в Афганістані, створення системи міжнародних мусульманських структур, загрози тероризму під ісламськими гаслами, швидка ескалація «Арабської весни» тощо).
• Конфесійнасегментація умми. Наростає розрив між сунізмом та шиїзмом (які постають вже не просто головними течіями всередині ісламу, а, по суті,різними моделями ісламської цивілізації), активно дистанціюється від суннізму салафізм. Щодалі тим більше розмежовуються мазхаби. Відбувається здрібнення на численні релігійні течії, напрямки, відгалуження;множення кількості Духовних управлінь і Центрів, координаційних і колегіальних органів, вшанованих улемів і мулл, з їх автономністю і конкуренцією авторитетів.
• Поліцентризація умми, тобто тенденція до збільшення регіональних центрів сили в мусульманських субареалах. На кожному етапі історії ісламської цивілізації щоразу виділялося кілка конкуруючих центрів сили. Так само і нині: сформувалося кілька провідних і ворогуючих суб’єктів(Саудівська Аравія та її сателіти, Туреччина, Ірак, Єгипет, Індонезія), носіїв різної конфесійної ідентичності, протиборство яких відлунням поширюється по всьому мусульманському світові. Прикметною тенденцією стає деарабізація умми, тобто зсунення головного демографічного ресурсу мусульманського населення на терени Південно-Східної Азії (Індія, Індонезія, Пакистан, Бангладеш), що перетворює на домінуючі традиції не «арабського», а «індійського» й «індонезійського» ісламу, з його відчутним впливом шафіїтського мазхабу, суфійських орденів, східної релігійної культури. Якщо врахувати, що мусульмани утворюють другу за обсягом в світі групу міжнародних мігрантів (близько 60 млн., або 27 %), а безумовними лідерами за масштабами міграційних потоків є Індія та Бангладеш, то саме такий (неарабський) іслам і отримує сьогодні найбільше світове поширення.
• Внаслідок політизації, сегментації та поліцентричності стрімко зростає рівень конфліктності як всередині умми, так і в сфері міжрелігійних відносин. Якщо у 20-70-ті роки ХХ ст. вражали мусульманські спільноти із-середини, вириваючись із придушеного, загнаного вглиб, латентного жевріння(задавнені міжконфесійні, етноконфесійні, міжетнічні суперечності, особиста конкуренція лідерів та владних еліт, конфронтація течій всередині ісламу, політико-опозиційні рухи та ін.), то відтоді протести повертають назовні – проти західного, глобалізованого світу (як реакція на постколоніальну кризу, нові форми залежності і зовнішнього політичного втручання, глобальну нерівність, культурну експансію тощо).

Міркування про політичний іслам та іслам у політиці сьогодні неможливі без згадки про релігійний фундаменталізм. Історія релігій засвідчує, що релігійний фундаменталізм зовсім не обов’язково набуває політичних форм, але ознакою сучасності стає саме політизація фундаменталістських рухів. Але це – не «винятково мусульманський» тренд; політизований релігійний фундаменталізм як спротив модерностій глобальності теж став глобальним явищем, інфікуючи різні релігії. Ми є свідками того, як здатен впливати на політичне життя і процеси націєтворення агресивний православний фундаменталізм. Але політизація фундаменталізму завжди деструктивна, особливо того сегменту, що вибирає шлях не ізоляції, ескапізму абощо, але насильства та терору. Нинішні масштаби ісламофобії значною мірою і зумовлені тим, що негативна реакція на тероризм під ісламськими гаслами та збройні конфлікти в мусульманських країнах транслюється на весь ісламський світ в цілому. В уяві й світогляді пересічної західної людини ісламський світ  починає сприйматися як деяке гомогенне утворення, що живе ідеєю насильства.

Поза тим, важко заперечити, що ісламський світ, ставши суб’єктом світової політики, самостверджуючи себе на міжнародній арені,прагне перетворити світ за власними цінностями та етичними імперативами, відкидаючи ту модель глобалізацій, яку продукує західний світ. Він стає носієм своєї власної альтернативної глобалізації. Вона втілюється в системі міжнародних організацій (Організація ісламського співробітництва як «ісламська альтернатива» до ООН, «Ісламська вісімка» – до «Великої сімки», Ісламський банк розвитку – до Міжнародного банку розвитку, Ісламська організація з питань освіти, науки і культури – до ЮНЕСКО, Ісламська федерація спортивної солідарності – до Всесвітнього олімпійського комітету), в сфері ухвалення міжнародних документів (Ісламська Декларація прав людини – до Загальної Декларації прав людини), у розбудові інститутів міжнародного права і нової системи міжнародних відносин, в утворенні нового типу транснаціональних систем, що сполучають мусульманські держави, етномусульманські анклави і діаспори, міжнародні релігійно-політичні рухи, формуючи тим складні мережеві структури…

І насамкінець. Мовлячи про іслам як світову релігію, глобальну умму чи політичну силу, важливо не забувати, що носіями ісламського світогляду і мусульманського способу життя є люди – звісно,різні(а чому вони мають бути однаковими?), зі своїми надіями, вірою, цінностями, зусиллями, що живуть поряд, плекаючи свою ідентичність. Люди, які прагнуть вберегти свою віру і традиції, захистити і забезпечити свою сім’ю, належно виховати дітей і залишити по собі добру пам’ять. І які щодня, промовляючи молитви, закінчують їх словами «Мир вам».

Алла Арістова

д.ф.н., професор,

Відділення релігієзнавства

Інституту філософії ім. Г. С. Сковороди

НАН України