Іще декілька зірок підтримали Євромайдан: Бадоєв, Джанго і… Денис Повалій?

На іншому кінці планети оголосили номінантів на цьогорічну премію «Оскар»… Поки світ обговорює цю інформацію, в Україні, здається, всі культурні оглядачі проігнорували її появу взагалі. Максимум нашого культурного життя – чергова композиція, зіграна на піаніно під КМДА…

Можливо, мине час і режисери знімуть українські «12 років рабства». Ймовірно, це буде бойовик за участю деякого загону спецпризначенців, які захопили в полон виловленого перевертнями в спортивних шапочках на просторах неоСічі козацького отамана. А може, буде й український «Капітан Філліпс»… Тільки от сомалійських піратів гратимуть політики, котрі з далеких помість наказуватимуть обміняти заручників на теплі крісла в адмінбудівлях, що такі рідні їхнім задам (ми, звісно, хотіли написати «серцям», але рука в останній момент підвела).

Про все це знімуть фільм. Мабуть, що й у Голлівуді. А ми, сидячи в кінотеатрах, будемо критикувати за надмірний пафос та вигадані, Бог його зна ким, історії кохання на тлі то палаючого, то заледенілого Києва. Поки що це все – лише фантазії. До «Оскарів» нам, як Автомайдану до Криму… І далеко, і шлях тернистий. Зате як же добре ми сприймаємо будь-яку вісточку підтримки. Із Заходу – Шварценеггер за нас, зі Сходу – Ахеджакова добре слово сказала…

Але останніми днями прийшло таке невелике прозріння, що слова Обами чи Меркель важать майже так само, як усі запевняння від акторів, співаків чи то поетів. Як кажуть, морально ми з вами. Одначе «12 років рабства» актуальні для країни, котра має за плечима громадянську війну, а капітанові Філліпсу довелося таки вижити в сомалійському полоні. І за нас ніхто нічого не зробить… Вдасться – буде бестселер, ні – чергова драма з відкритим фіналом.

Тим часом новий тиждень на барикадах приніс наступну порцію «підтримки» від мистецьких кіл. Чи можуть нас тішити чергові порожні балачки? Але мораль від моральної підтримки приблизно така: хоча в руках її не потримати, але за лакмусовий папірець згодиться. На яких же реактивах його випробуємо? Можна взяти кількісний: тут цифри зашкалюють. Навіть ті люди мистецтва, які лишались осторонь політики, сказали своє слово. Не всі так, як Вакарчук чи Лижичко (голосно і відверто), заявляють про свою позицію. Анастасія Приходько ледь не волає, як у своїй хітовій «Мамо»: «Мені так шкода людей!» Ще дехто, як Ротару чи Олексій Піддубний (співак Джанго) переживають за братовбивство. Джанго навіть пісню почав писати: «Кто же будет наш враг? Бедные вы мои сыновья – Друг с другом вам воевать…»

Ось Алан Бадоєв – кліпмейкер усього нашого попсового гламуру – аж вразив людей своїм жорстким: «Люди, які готові виконувати накази покидька, – покидьки». А чого ви чекали від творця єдиного (!) художнього фільму про нашу першу революцію «Помаранчеве кохання»? Хай навіть фільм не про те вийшов (а чомусь про СНІД), але ж позиція кращого українського «оздоблювача» поп-зіркового ешелону більш ніж очевидна.

Перейдемо й до якісних реакцій. Не всі українські митці мріють про «Оскар» за українські барикади та бійки з «Беркутом». Дехто явно проти розгорнутої посеред країни боротьби, але коли ще дев’ять років тому про свою позицію заявляли відверто, тепер… мовчать. Не чутно навіть «золотого голосу» Партії регіонів шановної Таї Повалій… При цьому її син Денис не соромиться приходити на телеканал «112 Україна» в гості. Хоча, буває, що не гидливість – то сімейне. І на Громадське ТБ можна сходити, і мамині переконання не зрадити… Вірите?

Якщо ж перекреслити деякі меседжі від братнього народу, отримуємо цікаву якісну тенденцію: хто із нашої чи західної інтелігенції не підтримує революцію – той лише сором’язливо прикриває долонькою рота. Не втішає? Що ж, якщо потроху відмовляємося від вічного кредо «Моя хата скраю», доведеться прийняти й інший західний стандарт. Радіти не тоді, коли в сусіда сарай горить, а коли так – у них усе добре – й нам того самого бажають! Щоправда, це трохи відрізняється від вічної позиції Сходу: «У вас все равно ничего не выйдет, не рыпайтесь»?

Що не кажи, а позитивний настрій додається навіть, коли бачиш Дениса Повалія на Громадському телебаченні, не кажучи вже про передовий авангард нашого шоу-бізу й навіть тих митців, кого таким словом і образити можна. Якщо всі «за», то «Оскар» обов’язково буде! Хоча, на жаль, без спецефектів очевидно не обійдемося…