(Іно)Мовна складова нового союзу
Вже зрозуміло, що переформатування міжнародних відносин у сфері безпеки розпочалося.
Нещодавно Київ – столицю України, яка веде війну зі світовим агресором – відвідав президент Польщі Анджей Дуда. Він став першим лідером держави-партнерки України, хто виступив у Верховній Раді від часу відкритої агресії, провів переговори з українським колегою Володимиром Зеленським, мав інший, належний у таких випадках перелік заходів.
Новинарна хвиля сплила, тепер можна звернути й до оцінок результатів візиту та ідей поствоєнного устрою у Східній Європі, які постали. Зрозуміло, що візит сприймається у контексті нинішніх подій та надій на перемогу, а також на очікуваннях й бажані поглибити подальші взаємини двох народів.
Додає приводів звернути увагу на перспективи україно-польської співпраці у загальноєвропейському контексті й нещодавня публікація знаного італійського видання Corriere Della Sera. Мовиться у ній проте, що, буцімто, британський прем’єр Боріс Джонсон запропонував українському президенту взятися за створення нового союзу, який зможе ефективніше та без зайвою бюрократії протистояти Росії та бути своєрідної альтернативою ЄС.
Досі ця ідея не набула формату офіційних заяв і пропозицій, однак вже зрозуміло, що переформатування міжнародних відносин у сфері безпеки розпочалося. Якщо динаміка збережеться, а у цьому немає сумнів, для нового союзу потрібна нова комунікації. Вона неможлива без мовного чинника. Не беруся говорити за польську сторону. Але в Україні вектор майбутньої мовної політики, йдеться перш за все про сферу освіти та опанування громадянами України іноземних мов для повсякденного вжитку, можна сформулювати триєдино – полька мова – для нового союзу в Центральній та Східній Європі, англійська – для наукового та ділового спілкування зі світом, російська – для війни, перш за все інформаційно-психологічних операцій на території ворожої держави, чи її агресивних решток. А значить останню, мову агресора та народу, який підтримав війну проти сусідньої України, таки доведеться вивчати для професійного та ефективного впливу у гібридній війні, яка не завершиться навіть після перемоги на полі бою.
Сподіваємося, те людинозвірство, що його продемонстрували росіяни у тимчасово загарбаних ними українських територіях, обмежить культурний та інформаційний зв’язок з російським інфопростором. Однак для тих, хто провадитиме інформаційні операції проти Росії й надалі потрібне добре володіння саме тією російською, якою говорять на Росії, яка є для громадян держави-агресора живою, рідною й не викликає підозр. Ми не можемо руйнувати й завдавати їм ударів, послуговуючись тим російським суржиком, який донедавна пропагував один із українських політиків. Тут потрібно зберегти належний рівень російськомовних курсів з підготовки у військових інститутах тих фахівців, що провадитимуть ІПсО, а у цивільних ЗВО надалі вивчати у всіх ракурсах територію на схід від наших кордонів з ще більшою наполегливістю. На наш погляд, така колаборація цивільних та військових закладів вищої освіти сприятиме обороноздатності держави на інформаційному фронті.
Польська нація – моноетнічна, а значить значно більш закорінена й прив’язана у повсякденні до рідної мови. Та кількість українських громадян, що раніше перебувати у Польщі чи нещодавно, втікаючи від війни, опинилися на польській території, дає поштовх до розвитку україністики та нового мовного середовища на польських землях. Вже восени ми зможемо побачити, які кроки польський уряд запровадить, щоб відбулася максимально зважена та гармонійна інтеграція щонайменше до освітнього простору Польщі українських учнів та вчителів, студентів та викладачів, які там перебувають. За висловом згаданого Анджея Дуди, у польській державі «ви (українці) не біженці, ви – наші гості». Отже, спільна прискорена взаємодії з довготривалою перспективою можлива шляхом широкого вивчення в Польщі – української (принаймні для тих громадян, які цього прагнуть), а в Україні – польської мови. Ці люди мають добру нагоду ознайомитися та зрозуміти ще й масову культуру один одного, від поп-музики до стріт-арту та молодіжного сленгу, витіснивши російськомовний контент. Це складе платформу для подальшого збагачення та взаємного проникнення культур при збереженні національних особливостей.
Чатуватимуть на цьому шляху й небезпеки – спільне трагічне минуле двох сусідніх народів, прорахунки у політиці історичної пам’яті, популізм політиків, націоналістичні рухи, підступне російське втручання, яке продукуватиме провокації, брак коштів та зайвий бюрократизм. Кожна сторона зіткнеться тут зі своїми проблемами, вирішувати які доведеться спільно. А це ще одна сфера дотику та інтеграції, обопільна підтримка та розвиток того інтелектуального спадку, що його накопичила українська та польська суспільна думка протягом останніх десятиліть. Польському урядові, щонайменше, доведеться у сфері освіти передбачати україномовне середовище для громадян України, хоча б у паритеті із польським. Водночас вже у співпраці з українською стороною Варшаві є сенс значно розширити можливості вивчення польської мови в Україні. Щодо останнього, то роль національної освітньої галузі тут також відіграватиме особливу роль.
При цьому обом сторонам в особі урядів, освітнього середовища та громадського сектора доведеться бути на сторожі того, щоб така міжкультурна взаємодія уникла помилок минулого, де практикувалася мовна експансія та політика мовного конфлікту.
Сергій Даниленко, доктор політичних наук
