Як з малих перемог здобути головну   

Історія наша, її герої з тисячолітньої епохи боротьби за власну державність закликають нас до остаточної перемоги.

Двадцять тисяч козаків під проводом Сагайдачного 1618 року тріумфуюче перейшли через усю Московщину, взявши в облогу її «білокам’яну» столицю. У ніч на 1(11) жовтня, тобто перед святом Покрови,  розпочався вирішальний штурм Китай-города, який ще залишався в руках захисників. Спочатку козаки виламали Острожні ворота і почали дубовими колодами вибивати Арбатські. Але коли задзвонили до Покрови в православних храмах, Сагайдачний наказав припинити облогу й відступити. Відтак очікувана перемога просто вислизає з українських рук під церковні дзвони й хресний хід.

Той же Сагайдачний через три роки веде свої полки рятувати Польщу під Хотином, але який зиск мала Україна після тієї перемоги? Треба було підняти ще й козацьке повстання 1625 року, аби добитися збільшення реєстру до шести тисяч, хоч під Хотином кривавилося понад 40 тисяч наших вояків.

Подібні невдачі переслідують українську збройну силу і в добу Хмельниччини. Уже восени 1648 року могутня хвиля народного гніву витіснила чужоземних поневолювачів аж до Вісли,  в ногах козацького гетьмана, писав Олександр Лащенко, «лежать польський король і Варшава». Та Хмельницький не має відваги наступити на їх маєстат, «переговорює» за збільшення кількості реєстрових полків і місце митрополита в польському соймі, – «перемагає, але не упокорює, зі своїх перемог не може видобути Перемоги».

Здавалося, що успіх прийде після розгрому московської армії під Конотопом в червні 1659 році. Тоді коли полки гетьмана Івана Виговського за підтримки кримських татар «устилають на конотопському полі трупом «великії войска єго царського величества», і переляканий цар збирає мешканців Москви будувати вали і думає про свій відступ за Волгу», наші переможні полки змушені повертатися в Україну. Чому? Бо безрозсудний кошовий Запорозької Січі Іван Сірко на прохання «білокам’яної» спровокував конфлікт хана з гетьманом, що обернулося для нас величезною трагедією.

Цей же Сірко відтягнув у 1668 році бойові підрозділи гетьмана Петра Дорошенка з-під Глухова, де мав уже завершитися розгром московського війська, до Чигирина, бо туди прибули запорожці ставити «свого старшого».

Такі ж руйнівники знайшлися в середовищі козацької старшини і в добу гетьмана Івана Мазепи, котрі не тільки «самі себе звоєвали», а й не дали можливості реалізувати глибоко продуманий план визволення України свого старшого. Тут і підступна здача Батурина наказним прилуцьким полковником Носом, а Запорозької Січі – наказним полтавським полковником Галаганом, і повернення з Сибіру фастівського полковника Палія під Полтаву, і, зрештою, блокада нелегітимним гетьманом Скоропадським підступів до поля битви з боку Польщі – ніхто з них не прислухався до застереження свого законного гетьмана, «щоб у нічому москві не вірили».

Але птах щастя, що сів був на козацьку землю, за словами того ж О. Лащенка, виривається з-під рук – «треба чекати нових сотні років і на своїй шиї нести прокляття мільйонів», і води многі, стихія чужих морів заливають козацький суходол…».

Справді, сотні років довелося нести цю ганьбу мільйонам українців, поки нагромадиться та критична маса революційної енергії, якої з весни 1917 року виявиться достатньо для нового здвигу нашої нації, що повертав їй власну державність. Але ті соціалісти, котрі опинилися при владі в Центральній Раді, навіть боялися згадувати про самостійність України, аби не розгнівити «своїх братів по класу» з росії, котрі, між іншим, іменували себе демократами.

Скажімо, особливо загравав з росіянами перший голова Українського уряду того часу Володимир Винниченко. У його листі до редакції газети «Кієвская мисль», зокрема, зазначалося, що він ще до 1917 року вважав «самостійництво тією ідеєю, котра виходила швидше з розпуки, з мрій, емоцій її прихильників, а не з об’єктивної можливості й необхідності».

А далі він додавав: «Комбінація основних чинників соціяльно-політичного життя України не вимагає незалежности», а ідеалом української демократії є «федерація російської республіки і участь в ній України як рівного з іншими державами тіла».

Повною деморалізацією народних мас були й такі слова Володимира Винниченка: «Українського мілітаризму не було, не повинно його бути й далі…».

Отакими заявами Винниченка було роззброєно більш як мільйон війська, українізованого з колишньої царської армії, соціалістичною демагогією його підштовхнули до того, аби воно розійшлося ділити поміщицьку землю. Відтак не було вже кому захищати її від вторгнення тих самих «братів по класу», що прийшли з більшовицької росії з наміром застосувати революційну гільйотину, як виразився в Полтаві їхній старший, колишній царський жандарм Муравйов. Тож замість перемоги Центральна Рада вимушена була залишити столицю України.

Не змогли відсвяткувати повної перемоги і українці західних розселень, що до жовтня 1918 року залишалися в складі Австро-Угорщини. Проголосивши 1 листопада там окрему Українську Народну Республіку у Львові, їхні провідники тільки й тим займалися, що влаштовували в столиці Галичини гучні паради, на які стікалося населення навколишніх сіл і містечок. Це замість того, щоб послати збройні відділи для зміцнення  оборонних рубежів на кордонах новопосталої держави. Зокрема, зупинити залізничний рух через Сян у древньому нашому княжгороді Перемишлі, аби поляки не змогли перекинути підкріплення до Львова, щоб остаточно захопити його.

Відроджену українську державність мала врятувати проголошена 22 січня 1919 року на Софійському майдані в Києві соборність усіх наших земель. Але ж коли Головний Отаман УНР Симон Петлюра запропонував реальний на той момент план порятунку держави, який справді тимчасово ускладнював її існування в умовах так званого чотирикутника смерті, до його голосу галичани не прислухалися. Вони взялися самотужки перемогти Польщу, чим унеможливили збройну і політичну допомогу Антанти, яка готова була виступити гарантом існування об’єднаної Української держави.

Треба було галичанам зазнати всіх поразок до літа 1919 року, щоб  вимушено перейти на східний берег Збруча й влитися нарешті в лави Армії УНР, у яких вони мали б бути вже з 22 січня.  Однак, якраз їм і доручається тепер вибити з Києва червоних московитів, що і сталося 31 серпня 1919 років. І тоді на балконі київської ратуші з’являється козак – і падає вниз ворожий прапор, який підхоплює сотник Божко й кидає його під ноги коневі отамана, за яким входить об’єднане військо в рідну й одвічну столицю.

Та велич її, традиція парадування з нагоди такої великої перемоги затуманює і свідомість, і зір воякам, що прибули від Сяну й Дністра, насамперед їхнім старшинам. Ніхто з них не здогадується взяти під контроль мости через Дніпро, якими безперешкодно входить до Києва інша московська орда – денікінська…

Ось тому й не здобули головної перемоги під час національно-визвольної боротьби 1917 – 1921 років, змушені були коритися чужинцям на довгі десятиліття, особливо на Наддніпрянщині, де москва мала можливість безкарно знищити понад дев’ять мільйонів українців, а ще майже півтора мільйона їх на Кубані й Нижньому Подонні.

Але дух цих безневинно погублених жертв розсіявся й поза Збручем і Дністром. Там знову заврунюється ідея відродження Української Самостійної Соборної Держави, яка й справді має сягнути від Сяну до Дону. І коли надходить слушний момент, то 30 червня 1941 року у Львові проголошується Акт відновлення Української держави, який має остаточно уконституюватися в Києві. Західні українці тепер усвідомлюють, що саме там, над Дніпром, вирішується доля України, як заповідав Головний Отаман Симон Петлюра.

Тож військова доктрина ОУН вбирає в себе все найкраще з досвіду русичів, запорожців, козаків УНР. На цій основі твориться Українська Повстанська Армія, яка стане могутньою підвалиною для нового етапу боротьби за право українців бути господарем на своїй землі, що стало феноменом Другої світової війни. Такого рівня організованості не зміг проявити жоден з поневолених народів.

Та усвідомлюючи нестачу збройної сили в  нерівній боротьбі з московським імперіалізмом, провідник воюючої України Роман Шухевич розробляє новий план підготовки нашої нації до соборного здвигу – просвітницький похід на схід! А очільник закордонних частин і всієї Революційної ОУН Степан Бандера переконуватиме українців, аби в цій святій справі об’єднувалися всі – від націоналістів до комуністів.

Передані через власну жертовність їхні заповіти знайшли відгук через десятки років, коли 24 серпня 1991 року комуністи й націоналісти проголосували за Акт проголошення незалежності України, а 1 грудня  92 відсотки українців підтримали його. І цей доленосний здвиг необхідно було щодня захищати, бо ж мудро сказали наші предки: «Лише та доба не хапається за меч, якій нічого сказати».

Тому й вийшли на велелюдні всеукраїнські майдани і в 2004, і в 2013-2014 роках, щоб підтвердити вибір свій і своїх предків – для благополуччя своїх дітей і внуків. Коли ж переконалися, що гідна постава не допомагає, а всенародна перемога нівелюється  – взялися за зброю.

Десятий рік Україна у вогні. Історія наша, її герої з тисячолітньої епохи боротьби за власну державність закликають нас до остаточної перемоги. А  звідти їм видно всі наші прорахунки, вину кожного за невинно пролиту кров.

Тож з малих перемог гартуймо головну у Великій Українській народній війні!

Володимир СЕРГІЙЧУК, завідувач кафедри історії світового українства Київського національного університету імені Тараса Шевченка, доктор історичних наук, професор.