Гриценко закликає Україну діяти путінськими методами

«Якщо підривають залізничне полотно і пускають під откос наші поїзди, то так само російські поїзди з бойовою технікою, яка підтягується, повинні йти під откос. Значить, треба діяти на території російської федерації. Війна – значить війна усіма доступними засобами.

Корр.: Тобто – диверсійні групи туди відправляти?

А як інакше? Вони направляють…»

Анатолій Гриценко, чоловік і правдоруб, під час онлайн-конференції на 1+1

Коли політикам чогось гостро не вистачає – харизми, стратегічного бачення, системного мислення, чи просто клепки – вони щосили компенсують цю нестачу популізмом у різних його варіаціях. Метод перевірений і безліч разів апробований. Говорити людям те, що вони хочуть почути – безпрограшний варіант. А в яку обгортку його запхати – кожен обирає по собі. Що кому близько. Наприклад, Ляшко вподобав радикальні вили, а Гриценко – гучні викривальні заяви із прихованим підтекстом «усі мудаки, я один знаю що робити». Тому не слід дивуватися, що поважний дядько, нібито не обділений розумом, несе таку дурню. Це його спосіб політичного виживання. Фішка. Прибери цю непримиренну риторику – і не буде Гриценка, загубиться серед більш потужних політиків.( Так саме як і Ляшко не існуватиме без вил і нахабного галасу. )

Анатолій Степанович «підкупає» тим, що дуже чутко вловлює диванно-кухонні настрої і миттєво на них реагує. Він у нас як лакмусовий папірець. Є попит на якусь тему – Степанич тут як тут. «Жгьот глаголом». З усім своїм «юнацьким» максималізмом». Коли ще до Майдана у тренді було невдоволення опозицією – він підливав масла у вогонь, викриваючи увесь внутрішньо фракційний бардак. Коли Расєя віджимала Крим – він закликав до рішучого наступу (хоча тоді це було смерті подібно). Суспільні настрої були саме такими. Наразі, граючи на цілком зрозумілій ненависті до окупантів, пропонує закидати до РФ диверсійні групи. Бо знає, що у багатьох полум’яних серцях знайде відгук. Не в головах, зауважте. При цьому не можна дорікнути пана Гриценка в нещирості або лукавстві. Він щиро не розуміє усієї наївності (щоб не сказати – інфантильності) своїх заяв.

Те, що пропонує Гриценко – нездійсненно з усіх боків, куди не плюнь. По-перше, з точки хору миролюбного іміджу України, яка ніколи не виходила за цивілізаційні рамки. Тим і відрізняється від московської орди. Це один з наших найголовніших козирів. Гриценко пропонує свідомо його позбутися. На що, ясна річ, ніхто з клепкою не піде. Принаймні на державному рівні (а він, очевидно, мав на увазі не партизанщину). По-друге, те, що пропонує Гриценко – дуже проблематично втілити в життя, – бо треба мати в достатній кількості відповідно навчених бійців. По-третє, навіть якщо технічні і кадрові можливості знайдуться і з десяток поїздів буде пущено під откос , ці втрати не стануть скільки-небудь серйозними і нікого не зупинять. Адже є автомобільні шляхи, на яких зупиняти ворожу техніку ще складніше. Тобто «неприйнятність» втрат супротивника ми аж ніяк у такий спосіб не забезпечимо. А це означає (якщо виходити з гриценківської логіки і категоричності його меседжу -див. цитату), що противник не зупиниться. У чому із кожним днем все більше переконуватимуться ті, в чиїй підсвідомості закарбувалися оптимістичні слова Анатолія Степановича. Що зрештою підніме рівень репресивності в частини суспільства, і без того вимотаного постійними стресами.

Гриценко про це, звісна річ, не думає. Якби він був у змозі прораховувати негативні наслідки своїх промов, не казав би таких популістських дурниць. Ми далекі від того, щоб звинувачувати його у навмисному нагнітанні, його щирість і стурбованість не викликає сумніву. Але результат від цього не змінюється: риторика політика є досить шкідливою для психічної рівноваги його співгромадян – саме тоді, коли ця рівновага найбільш потрібна.

Але якби шкода від гриценківсього популізму полягала лише в цьому – ще було б півбіди. Наслідки можуть бути набагато гіршими. Адже Анатолій Степанович , можливо, сам того не розуміючи, своїми палкими промовами поповнив когорту не надто, скажімо так, далекоглядних українських політиків, які час від часу забезпечують російським ЗМІ потрібну картинку. А отже фактично грають на боці ворога в цій інформаційній війні.

Тема українських диверсантів на Геббельс-ТВ – це ж просто ням-ням. Подекуди їх вигадують, а іноді навіть ловлять. Перший раз зловили у березні: 25 чоловік, троє з яких нібито були представниками Правого сектору, і готували теракти в 7 російських областях, отримавши інструктаж в СБУ. У самій СБУ тоді назвали це повідомлення дурницею, Правий сектор все спростував, а МВС України спрямувало до РФ запит з проханням підтвердити факт затримання, вказати його причину і місцезнаходження бранців. Однак відповіді українська сторона так і не дочекалася. Натомість промайнула інформація, що «диверсанти» виявилися звичайними заробітчанами, але ж про це широку російську аудиторію повідомляти було не обов’язково. «Терористів» довелося відпустити, бо пред’явити їм було нічого, окрім хуліганства в «обєзьянніку».

Другий транш «диверсантів» потрапив до РФ приблизно тиждень тому, і одразу ж був затриманий пильними органами расєйського правопорядку. Улов цього разу був дрібнішим, зате якіснішим: 9 українців, 7 з яких були озброєні пістолетами (ЗМІ написали: «з арсеналом зброї»). Цікаво, що на цей раз усі затримані були мешканцями та уродженцями Півдня і Сходу: із Слов’янська, Донецька, Луганської області. Логічно припустити, що ця «диверсійна група» із, ймовірно, колишніх «ополченців» – не остання. Враховуючи кримінальне минуле і невизначене майбутнє багатьох захисників Домбабве з Лугандою, цілком ймовірно, що вони і надалі тікатимуть з-під куль до сусідньої держави у пошуках кращої долі. Озброєні.

Чим не українські диверсанти? Втім, це лише один із варіантів, без якого можна і обійтися. Бо путінська гвардія, напевно, ще не розучилася мінувати житлові будинки. Головне, що при будь-яких різновидностях «диверсійної роботи українців» у Росії, Гриценко з його нинішніми рацпропозиціями дуже вдало впишеться у відеоряд…

Так що Анатолію Степановичу, за всієї нашої до нього поваги, слід бути обережнішим у висловлюваннях. Зрозуміло, що для найбільш далекоглядних політиків передвиборча кампанія вже стартонула, і хочеться ж так багато хорошого про себе розказати… Але все-таки цей захоплюючий процес не повинен шкодити інтересам держави.