Геополітичний аспект української автокефалії

Україна, отримавши Томос, має шанс не лише закрити свою територію від пропаганди «русского міра», але й перейняти у Москви естафету топового гравця на полі Вселенського православ’я.

 Ідеї Помісності православ’я в Україні вже сотні років – від часу хрещення Руси-України. Як світська влада, так і місцева церковна ієрархія намагалися домогтися виконання 34-го Апостольського правила: «Єпископам кожного народу належить знати першого серед них і визнавати його як главу, і нічого не робити, що було б понад їх владу, без його вказівок …». Принцип «незалежній державі – незалежна (автокефальна/помісна) Церква» – норма православної традиції, яку в Україні ще в ХІ ст. обґрунтовував Іларіон Київський (990-1088 рр.) – перший митрополит Київський слов’янського походження. У 1051 р. він був обраний главою Київської митрополії. У своєму «Слові про закон і благодать» митрополит чи не вперше окреслив місце і роль Руси-України у світовому історичному процесі та відстоював самостійність Руської (Української) держави і Церкви, заперечуючи повноваження Візантії щодо Києва.

Автор – Олександр Саган,

професор, релігієзнавець

Проте автокефальні амбіції українських ієрархів не могли бути реалізовані – тодішня Русь-Україна не отримала державного оформлення, а згодом перетворилася на конгломерат окремих князівств. Подальша бездержавність та розпорошеність між кількома іноземними державами і надалі стояла на перешкоді єдності українського народу як у суспiльно-полiтичнiй, так i в релiгiйнiй площині. А фактичне входження Київської митрополії до юрисдикції Московської патріархії (з 1686 р.) до початку ХХ ст. зупинило навіть теоретичні розмірковування на цю тему.

Спроба українців відновити свою церковну незалежність від Москви на початку і наприкінці ХХ ст. наштовхнулася і наштовхується на жорсткий опір не лише ієрархії Московської патріархії, але й російської світської влади. Незалежно від того, чи це атеїстичні більшовики (СРСР), чи «демократичні» правителі нинішньої доби (Російська Федерація). Прикладів такої співпраці у протидії становленню помісності Київської митрополії достатньо багато. Особливо показовою є мало знана історія отримання автокефалії православними Польщі у 1924 році, яка безпосередньо стосується України, оскільки йшлося про ту частину Київської митрополії, яка після Першої світової війни опинилася у складі польської держави.

Відтак ми трактуємо Томос 1924 р. для Польщі як часткову реалізацію ідеї української автокефалії. Адже тоді йшлося не про етнічних поляків (які практично не сповідують православ’я), а про українців та білорусів. Тому Томосом засновувалася «Православна Церква у Польщі» (а не Польська ПЦ – ця назва є своєрідним компромісом православної ієрархії та світської влади). Не є секретом, що, поряд із зусиллями польського уряду, отримання Томосу для православних Польщі було результатом багаторічної діяльності української дипломатії часів Української Держави (гетьманату) та Української Народної Республіки. Радянська Росія, а згодом Радянський Союз у ті часи не зміг ефективно протидіяти автокефалії на теренах Польщі, проте доклали максимальних зусиль, щоб зупинити цей процес безпосередньо у Фанарі. Константинопольським патріархам потрібно було докласти надзусилля, і навіть ризикувати життям, щоб цей Томос з’явився.

Так, вперше про свою згоду ініціювати розгляд і навіть підписати Томос для українців і білорусів у Польщі заявив у 1923 р. Вселенський патріарх Мелетій ІV Метаксакіс. Але він не врахував, що позиції московської розвідки у той час в Туреччині були надзвичайно потужними – адже Росія поставляла зброю та інструкторів для армії Ататюрка, через своїх радників допомагала проводити в країні реформи. Тому російські агенти мали достатні можливості проводити масштабну компанію цькування патріарха, який був затаврований як «ставленик Англії». Москві не подобалися зусилля Мелетія ІV щодо підпорядкуванню  Константинопольській кафедрі православних діаспор, передусім російської у Західній і Центральній Європі, а також переформатування єпархій Руської ПЦ у Фінляндії та Естонії у автономні церкви. Незважаючи на відверто вороже ставлення більшовиків до Церкви загалом, вони розуміли, що таке посилення Константинополя обмежує можливості радянської розвідки із вербовки агентів у діаспорі та проведення спецоперацій.

Іншою причиною невдоволення Москви стало ініціювання Всеправославним конгресом (відбувся за ініціативи патріарха Мелетія у травні 1923 р.) скликання у 1925 році Всеправославного Собору. Знищуючи патріарше крило Московської патріархії, російські спецслужби зовсім не планували випустити контроль над процесами у Вселенському православ’ї (у подальшому навіть планувалося заснувати у Москві щось на взірець «православного Ватикану»). Для цього вони активно розвивали альтернативну «патріаршій» обновленську ПЦ. А константинопольська ініціатива скликання Всеправославного Собору ще у Російській імперії вважалася шкідливою – з другої половини ХІХ ст. її активно блокував ще Священний Синод Російської ПЦ. Більшовики продовжили цю політику – вони, як і царський Синод, розуміли, що не зможуть впливати на порядок денний і рішення цього Собору.

Тому у Стамбулі проти патріарха були організовані перманентні «народні протести» (як нам це знайомо по Криму і Донбасу!), приводом до яких стало «обурення» православних віруючих з приводу введення нового церковного календаря. А у червні 1923 р. велика група православних радикалів (у майбутньому вони стали основою т.зв. «Турецької ПЦ», яка донині існує і регулярно з’являється у ЗМІ із критикою Вселенського патріарха у періоди загострення відносин між Московським та  Константинопольським патріархатами) напали на Фанар з метою повалити Мелетія і вигнати його з міста. Оскільки турецька влада фактично підтримала заколотників, у липні 1923 р. патріарх Мелетій змушений був покинути Стамбул, а у вересні цього ж року подати у відставку.

Наступник Мелетія ІV – патріарх Григорій VІI (Зервудакіс) – 13 листопада 1924 р. підписав патріарший і синодально-канонічний Томос про автокефалію для православних віруючих у Польщі (постанова Синоду Константинопольського патріархату від 11.11.1924). Проте вже 17 листопада він несподівано помер від гострої сердечної недостатності (якісь прообрази «новічка», напевно, вже у ті часи були розроблені).

Новий Константинопольський патріарх – Константин VІI (Арапоглу) – своїм листом від 13.01.1925 р. встиг повідомити Помісні ПЦ про постання нової автокефалії. Проте керувати Церквою він зміг лише трохи більше місяця. Через маніпуляції чиновників, патріарх вже у лютому опинився у вигнанні, а у травні 1925 р. змушений був офіційно відмовитися від престолу. Ситуація навколо цього Томосу була настільки складною і небезпечною, що Предстоятель ПЦ у Польщі митрополит Діонісій наважився опублікувати Томос й інші супроводжуючі документи лише 13 квітня 1925 р. – після смерті Московського патріарха Тихона (Бєлавіна). А офіційну делегацію Константинопольського патріархату у Варшаву аж у вересні благословляв вже новий патріарх Василій III (Георгіадіс).

Так і не зумівши зупинити процес надання Томосу православним українцям та білорусам у Польщі, Москва почала шукати будь-які нагоди для відміни (зневаження) цього документу. Адже в ньому було чітко вказано, що приєднання Київської митрополії до Московського патріархату відбулося «не за приписами церковних правил» (через симонію – підкуп). І така нагода випала після завершення Другої світової війни і потрапляння Польщі під контроль московських спецслужб (у т.зв. «соціалістичний табір»). Для відміни Константинопольського Томосу для Польщі, Московський патріархат у 1948 році видав свій.

Можна ні скільки не сумніватися, що не менші зусилля для зупинки визнання української автокефалії Московський патріархат та світська влада Росії витрачають і на нинішньому етапі (наприкінці ХХ – початку ХХІ століття). Задіяні не лише церковні, але й дипломатичні та економічні важелі (тиск на перших осіб України та Туреччини, інших країн, несподівані знижки на вуглеводні, обіцянки економічних преференцій, об’їзд російськими дипломатами та ієрархами глав помісних православних Церков тощо).

Чому Московський патріархат так вперто тримався і тримається за Київську митрополію і знаходить в особі світської російської влади постійного союзника у боротьбі проти української автокефалії? Відповідь на це питання лежить не лише у церковній площині, хоча вона також важлива, але, значною мірою, у політичній чи, радше – геополітичній. Адже, на думку багатьох аналітиків, і ми з цим погоджуємося, мова йде про вплив на значно ширші процеси,в результаті яких автокефалія православ’я в Україні фактично робить безперспективним подальший розвиток «російського імперського проекту». А без цього проекту фактично втрачається «ідеологічне наповнення» розвитку Московії-Росії.

1. Месіанські підходи до оцінки своєї ролі у світі загалом та російському суспільстві зокрема (теорія «третього Риму» та її модифікована версія – ідеологема «русский мір»), будуються на тому, що Московія-Росія має бути імперією у найбільш широкому значенні цього терміну (територія, ідеологія, вплив на оточуючий світ, передовсім нав’язування своїх цінностей та пріоритетів). Ключову роль у цьому конструкті відіграє саме православна Церква. Свого часу В.Путін чітко зазначив, що «традиційна конфесія Російської Федерації [православ‘я], і ядерний щит Росії – ті складові, які зміцнюють російську державність, створюють необхідні передумови для забезпечення внутрішньої і зовнішньої безпеки країни» [Президент Путин полагает, что российскую безопасность укрепляют ядерное оружие и православне // Православие.RU.– 2007.– 01 февраля / http://www.pravoslavie.ru/news/20667.htm].

Цим пояснюється та увага, яка приділяється керівництвом Російської Федерації до співпраці із Московською патріархією. Ієрархи та клірики Руської ПЦ не мають заперечень проти такої співпраці, витрактовуючи це як «симфонію» між державою і Церквою. Одним із плодів такої симфонії є дивіденди у вигляді безподаткової торгівлі у церквах золотом, сріблом, алкоголем тощо (свого часу нинішній Московський патріарх навіть не соромився завозити в Росію безакцизні алкоголь і тютюн, за що й отримав кличку «табачний мітрополіт»). Проте іншим наслідком цієї симфонії є втрата Російською ПЦ залишків своєї свободи, не здатність приймати будь-які стратегічні рішення без узгодження з Кремлем, намагання «бути корисним» владі, що перетворює нинішнє православ’я у Московському патріархаті на «політичне православ’я», і, як наслідок цього – обрядовірство. Масштаби цього процесу настільки великі, що УПЦ МП навіть намагалася захиститися від такого «православ’я» (рішення Синоду УПЦ від 11.11.2008 р., журнал №93; див. також «Звернення» Синоду УПЦ з приводу виборів у Верховну раду у жовтня 2012 р. та ін.).

Небезпека, яку несе для «російського імперського проекту» українська автокефалія, комплексна і включає в себе кілька аспектів: внутрішньоцерковний, міжцерковний, міждержавний. Поділ між ними часто умовний, проте кожен із них має свою специфіку.

Зокрема внутрішньоцерковний аспект стосується проблем:

– зміни датування і періодизації розвитку Московської ПЦ (втрата майже п’яти століть церковної історії; визнання протистояння із київським розумінням віри, церковного служіння тощо, визнання фактів присвоєння чужих канонічних територій – Крим і Причорномор’я, Бессарабія, Молдова, Естонія, частина Фінляндії тощо);

– суттєвого зменшення кількості парафій (загальні втрати можуть сягати третини кількості громад Моспатріархії в Україні);

– запуску т.зв. «ланцюгової реакції», коли інші екзархати чи митрополичі округи (Молдова, Білорусія, Казахстан тощо) можуть повторити шлях України і отримати свій Томос;

– поповнення церковних кадрів (значна частина православного кліру, включаючи ієрархію, на теренах Росії і донині є походженням з України);

– звуження ринку збуту церковної утварі та інших предметів церковного вжитку (відповідно – зменшення доходів Московської патріархії).

Міжцерковний аспект базується на іміджевих втратах Моспатріархії, яка із однієї із найбільших і найбагатших Церков православного світу стане посередньою інституцією. Крім того, на арені вселенського православ’я з’явиться новий потужний гравець (Українська ПЦ) із 15-16 тисячами парафій, який об’єктивно буде союзниклм Константинопольського патріархату хоча б уже в силу анексій Росією української території та війни на Сході України.

Із попереднім аспектом тісно пов’язані іміджеві втрати світського Кремля у міждержавних стосунках, особливо із т.зв. «православними» країнами (де більшість населення – православні). Уже зараз відчутно зіпсувалися відносини Росії із Грецією (аж до блокування видачі віз високопосадовцям із Московської патріархії). На черзі об’єктивне ускладнення відносин з іншими країнами, які наважаться відкрито підтримувати (хоча б коментувати!) позицію Варфоломія в українському питанні або виступити проти нав’язуваної Кремлем теорії «русского міра».

Усі згадані чинники загалом значно послаблюватимуть вплив Росії на релігійні, політичні чи навіть економічні процеси не лише в Європі, але й у світі загалом. Привабливість «русского міра» у рази зменшиться не лише в Україні, але й у інших країнах світу. Відтак геополітичні амбіції В.Путіна та його помічників об’єктивно змушені будуть корегуватися та знаходити нові форми роботи із віруючими. Однією і таких форм коригування у православній Церкві є пошук «власного шляху» як форми рівновіддалення від ліберального і консервативного напрямів богослов’я й церковної практики. Фактично уже почалося створення концепту «єдиноістинного православ’я», що у розвитку може призвести до т.зв. «вірменського» церковного сценарію – оголошення лише своєї Церкви «єдиноспасительною» і в цьому аспекті безальтернативною (бо інші відпали від «чистоти православної віри») для росіян.

Таким чином, нинішні геополітичні плани В.Путіна і патріарха Кіріла через можливість визнання української автокефалії надзвичайно загрозливі. Підтвердженням цього є й екстрене зібрання Ради Нацбезпеки Росії 12 жовтня – вже наступного дня після історичних рішень Синоду Константинопольського патріархату від 11 жовтня 2018 року. До слова, Синод РПЦ-МП зібрався лише 15 жовтня, що дає аргументовану підозру в тому, що московські синодали лише затвердили рішення російського політичного істеблішменту. Проте пішовши на односторонній розрив євхаристійного спілкування із представниками Константинопольського патріархату, Москва ще більше ослабила свої позиції на міжнародній церковно-політичній арені, втратила можливість не лише реагувати, але й формувати порядок денний вселенського православ’я.

Натомість Україна, отримавши Томос, має шанс не лише закрити свою територію від пропаганди «русского міра» і таким чином завершити процес становлення незалежності, але й перейняти у Москви естафету топового гравця на полі Вселенського православ’я. Скористатися цим шансом буде не просто (це ми бачимо на прикладі отримання Томосу для українців та білорусів у Польщі у 1924 році), проте боротися за нього потрібно. А для цього потрібна єдність всіх проукраїнських сил як у церковній, так і у політичній сферах.

Олександр Саган, професор, релігієзнавець