Гаагський трибунал «Беркуту» не загрожує

Відомий закарпатський політик, колишній мер Ужгорода Сергій Ратушняк зробив у ЗМІ жорстку заяву стосовно дій Беркуту, оголосивши його бандформуванням поза законом,  а його дії –злочином проти людяності  «Я відправив відповідну заяву до Гаагського трибуналу. Зробіть те ж саме і Ви. Доля Милошевіча стане для цієї банди райськими кущами!», – закликав українців Ратушняк.  Незважаючи на далеко не однозначне  ставлення д цього політика а також обставини, через які  кілька років тому він набув  скандальної слави, ініціатива нам здалася досить цікавою.  Оскільки на покарання озверілих спецьпризначенців на батьківщині  надії практично немає (чи серед вас ще є оптимісти?) Міжнародний кримінальний суд (так правильно називається «Гаагський трибунал»), до компетенції якого входить переслідування  осіб, відповідальних за геноцид, військові злочини та злочини проти людяності,  вбачається єдиною інституцією, здатною  адекватно покарати злочинців.

Тільки  чи все так просто, як  уявляє  собі пан Ратушняк?  І чи може, скажімо, будь-хто  з  нас  написати, за його прикладом, «відповідну заяву»  з проханням розглянути ситуацію  в Україні  (і не лише стосовно дій Беркуту)?  І чи матиме якісь наслідки заява самого пана, окрім широкого резонансу  у ЗМІ?

На ці питаннями ми попросили відповісти  адвоката Печерської колегії адвокатів Андрія Денисенка.

-Чи зможе  Міжнародний кримінальний суд  прийняти до розгляду  заяву Ратушняка або будь-якого громадянина України, який  теж захоче туди звернутися?

-Як відомо, Міжнародний кримінальний суд  керується Римським статутом. Відповідно цього статуту,  справа,  точніше, «ситуація», може розглядатися декількома способами: за поданням держави-учасниці,  на прохання Ради безпеки ООН, або  за ініціативою прокурора суду. Держави, які ратифікували Римський статут, отже є країнами-учасницями Міжнародного кримінального суду, можуть звернутися до прокурора МКС  з проханням розслідувати один або кілька злочинів,  якщо вони відносяться до юрисдикції суду. Прокурор може і сам ініціювати розслідування у відношенні держави-учасниці,   основуючись  на інформації з будь-якого джерела, включаючи покази потерпілого або його сімї – у випадку, якщо злочин і особа, яка його здійснила, відноситься до юрисдикції суду.

Але Україна не є державою-учасницею Міжнародного кримінального суду. Вона підписала  Римський статут 10 січня 2000 року. 27 січня 2007 року – приєдналася до Угоди про привілеї та імунітети МКС, однак ратифікації так і не відбулося.  Ще у 2001 році Конституційний суд України знайшов невідповідність  Римському статуту українського національного законодавства. Зокрема, згідно статті 124 Конституції, виконувати судові повноваження можуть лише суди на території України.

-Виходить – без варіантів?

-Варіант лише один –   якщо рада безпеки ООН  звернеться до прокурора про розслідування тієї ситуації, яка має місце в Україні.  Це правило розповсюджується і на ті країни, які не є учасниками. Тобто треба звертатися  до ООН, а не до самого МКС. Заяву,  яку написав Ратушняк – суд розглядати не буде.  Це просто фарс або самопіар. Можна оцінювати її й позитивно – з точки зору привернення уваги світової громадськості. Але це не правовий шлях, неправильний та неефективний. Якщо ми хочемо мати реальний результат, ми повинні робити реальні кроки.  У нашій ситуації це звернення громадських організацій, а особливо – міжнародних правових організацій, які діють на території України – до  ООН. Лише так ми доб’ємося реакції Міжнародного кримінального суду.

Крім того, хочу наголосити, що МКС приймає до розгляду звернення інших країн – навіть тих, які ратифікували  Римський статут – тільки після того, як правоохоронні органи  цих країн самі не впораються з вирішенням цієї  задачі.

-А якщо  правоохоронці навмисно намагаються приховати злочинця?

-Тоді МКС має право здійснити правосуддя. Але у будь-якому разі зверненню до нього передуватиме своя історія. Тобто в  Україні мають бути вичерпані всі можливості. Має стати очевидним, що ми не можемо нічого зробити  – у зв’язку з тим, що наше законодавство  не відповідає міжнародним вимогам, а  правоохоронні органи з метою захисту винних покривають їх,  і це певним чином доведено. Це один з механізмів, що передує зверненню до Міжнародного кримінального суду.

-До речі, яке покарання передбачене в українському  законодавстві за те, що чинили беркутівці на вулицях Києва?

-Наприклад, напади на представників червоного хреста караються позбавленням волі на строк від трьох до восьми років. Порушення законних прав активістів, завідомо незаконні арешт або тримання під вартою – карається обмеженням волі на строк від трьох до п’яти років або позбавленням волі на той самий строк. Умисне перешкоджання законній професійній діяльності журналістів – штраф до п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або арештом на строк до шести місяців, або обмеженням волі на строк до трьох років. Умисне тяжке тілесне ушкодження       карається позбавленням волі на строк від п’яти до восьми років. У разі настання смерті – від семи до 10 років. Побої, вчинені групою осіб з метою залякування потерпілого і його близьких  – обмеження або позбавлення волі строком до 5 років. Катування – від трьох до 5 років. Повторне або здійснене групою осіб – від 5 до 10 років.

-Очевидно, у людей (якщо це слово можна вжити у даному контексті), які свідомо йшли на це, були підстави відчувати себе безкарними. А що  очікує на злочинців, якщо Рада Безпеки ООН таки вмовить Міжнародний кримінальний суд  взяти  до розгляду справу «Беркуту» і тих, хто надавав накази?

-Згідно частини 7 Римського статуту це може бути позбавлення волі на різну  кількість років – до 30, в залежності від важкості злочину в кожному окремому випадку,  за найбільш страшні злочини проти людяності передбачене пожиттєве ув’язнення. Окрім того – штрафи, конфіскація грошових коштів та активів.

-А яким є механізм осудження? Тобто як це все буде зреалізовано? Припустимо,  їх засудять заочно (бо за повісткою  суду вони ж до Гааги не приїдуть), і навіть випишуть ордер на арешт. Що далі? Адже злочинці  не сидітимуть з вузликами в очікуванні конвою або судового виконавця.  До того ж, у МКС нема своєї поліції, виконання вироків покладається на країн-учасниць. Україна не є учасницею. Коло замикається. 

-У тому й уся справа, що механізму на сьогодні немає, бо українське законодавство не відповідає міжнародному.  Тому і потрібно ратифікувати Римський статут. Адже в документі про ратифікацію, в перехідних положеннях, «ув’язується» національне законодавство країни з міжнародним законодавством і прописуються всі деталі:  від форми ордеру на арешт  до визначення, де саме проходитиме судове засідання,  де злочинець буде відбувати покарання. Цього всього  наразі немає.  Для того, щоб  ратифікувати в Україні цей документ, треба внести зміни до  Конституції.  А це у нас завжди дуже складне питання.

***

Отже, пан Ратушняк трохи промахнувся. «Відповідна заява до Гаагського трибуналу» –  красивий жест без будь-яких наслідків. «Любімий Бєркут может спать спокійно». Гаагський трибунал новітнім українським бєспрєдєльщикам і дисциплінованим виконавцям донецьких наказів поки що не загрожує. Як і тим, хто ці накази віддавав.

Взагалі скидається на те, що  Україна, так само як і Росія, невипадково досі не стала країною-учасницею МКС.  Можновладці нібито готувалися до такого розвитку подій. І робили все для того, щоб відкласти ратифікацію на невизначений термін.  Аби в січні 2014 ніхто їх не пошив у міжнародні злочинці. Спинним мозком, мабуть, відчували, провидці наші.  До речі, Угода про асоціацію з ЄС зобов’язувала  Україну напряму ратифікувати Римський статут. І де зараз та угода?.