Феномен сучасного вибору: ірраціональне прагнення до змін
Заперечувати Зеленського як кандидата в президенти – означає заперечувати можливість альтернативи нашому нинішньому політикуму в принципі.
Результати екзит-полів на першому турі президентських виборів в Україні, вочевидь, здивували багатьох. Попри попередні соціологічні опитування, які засвідчували впевнену перемогу Володимира Зеленського – далеко за межами статистичної похибки, – більшість прогнозів вказувала на «молодий електорат» Зеленського, «адмінресурс» чинного президента Порошенка і «недооцінених виборців» Тимошенко, які забезпечували їм трьом приблизно однакові шанси виходу в другий тур.
Але ні, дива не сталося: соціологічні служби, хай і не цілком точно, та передбачили двійку кандидатів на найвищий пост держави. Ба більше: рейтинг Зеленського там був значно нижчий, ніж він виявився насправді. Близько третини тих, хто проголосував, обрала цілковито нове обличчя в політиці.
Годі й казати, що перші електоральні дані збурили громадськість. Доходило, приміром, навіть до того, що прихильників переможця першого туру назвали «зрадниками». Почали згадувати пояснення популярності Зеленського: кандидат без політичного досвіду – а отже, за межами чинної системи; люди голосували за екранний образ президента Голобородька, а не президента Зеленського (і це цікавий феномен, вартий окремого аналізу); потужна робота з волонтерами, найбільш просунуте залучення соцмереж – яким стали надавати важливого значення лише під час цієї виборчої кампанії; що голосування за Зеленського – фактично вимір рівня довіри чинній владі тощо.
Усі ці пояснення зводяться до одного: це – та альтернатива, якої чекав український електорат.
Ми живемо в той парадоксальний час, коли вибір (на світоглядному рівні) здійснюється не між альтернативами, а між варіаціями однієї й тієї ж альтернативи. Історія ХХ століття була в глобальному сенсі історією альтернатив – спершу між лібералізмом і фашизмом, згодом – між лібералізмом і комунізмом. У країнах, де склалися традиції парламентаризму, провідну роль відігравали партії умовного правого й лівого спектру. Перші (консерватори) стояли на позиціях націоналізму і підтримки великого капіталу. Другі (ліберали) ж обстоювали інтереси меншин і виступали за державну турботу про громадян.
Поки тривало велике протистояння наративів другої половини ХХ століття, ці дві політичні ідеології мали за собою впливових прихильників у вигляді двох наддержав світу. Та ось протистояння завершується перемогою однієї сторони – і політика вже перестає бути світом вибору «або-або». Ідеологія партій розмивається; в боротьбі за виборця консерватори починають запозичувати ідеї лівих щодо соціальної допомоги, а ліберали, у свою чергу, також починають звертати увагу на інтереси великого бізнесу. Програми партій вже не можна так чітко ідентифікувати, як раніше. Змінюється й виборець, для якого світ уже не вбачається в антагонізмі двох потужних геополітичних блоків. Фактично тоді, коли починається активна фаза глобалізації, внутрішні політичні ландшафти, навпаки, відгороджуються від міжнародного контексту.
Настає період всеосяжної перемоги наративу лібералізму – в загальному його розумінні на противагу комунізму чи фашизму. Цей наратив перестає бути альтернативою чомусь іншому (і, як показала історія, гіршому), а отже, його недоліки й недосконалості стають все чіткішими.
Саме в цьому варто шукати причину прагнення людей в усьому світі знайти альтернативу – чи то особі президента в США, чи то членству Сполученого Королівства в ЄС, чи то політичному істеблішменту в країнах Європи. Коли Черчилль говорив, що демократія є найгіршою формою правління порівняно з іншими, він навряд чи передбачав, що колись цих «інших» форм уже й не буде – і залишиться лише погана демократія.
Так само й ми, українці, намагаємося знайти бодай якусь альтернативу чинній владі. Так, об’єктивні заміри покажуть, як багато в нас змінилося за п’ять років – але хіба ми зараз менш гостро, ніж п’ять років тому, відчуваємо потребу в змінах? Аби ми змогли вдовольнити це часом ірраціональне прагнення до змін, їхній темп має повсякчас пришвидшуватися. Ми мусимо відчувати на кожному повороті, що є певна альтернатива – й вона гірша від обраного нами шляху. Отже, заперечувати Зеленського як кандидата в президенти – означає заперечувати можливість альтернативи нашому нинішньому політикуму в принципі. Критика його некомпетентності в політиці, ба навіть зовнішні чинники впливу тут відходять на другий план.
Важливо зрозуміти: ми всього лише проходимо етап розвитку разом з усім світом – намагаємося зрозуміти, куди нам рухатися. Цей процес буде відносно тривалим (бо час нині невпинно прискорюється) і болісним (бо без негативного досвіду й помилок тут не обійтися) – але він вимагає від нас спрямувати власні зусилля на пошук найкращого варіанту, а не вихлюпування своєї злості у віртуальний простір.
Олег ПАВЛЮК, магістр ІМВ
