Фантом на ім’я «Міжнародна журналістика України»
Читаєш або слухаєш, бува, колегу, якого знаєш, фаховий рівень якого не викликав жодних сумнівів… І дивуєшся піснеспівам на адресу «мого мирного плану», розмірковуванням про нікчемність Будапештського меморандуму чи про всеперемагаючу силу Мінсько-Мюнхенських домовленостей… І мимоволі згадуєш шкільного віршика: «Звідки ж набрався він сили, звідки той порив червоний?… Мозок його запліднили»…
Дуже сумні та дуже особисті роздуми
Ще з часів захоплення туризмом пам’ятаю принцип розмов біля вечірньої ватри: сам себе не похвалиш, сидиш , наче об… Ну, некомфортно сидіти.
Тому почну з того, що похвалю себе.
Наприкінці минулого тисячоліття, після призначення мене Головою Державного комітету інформаційної політики України, чи не в першому інтерв’ю заявив: маю намір усі зусилля спрямувати на відродження історичної, навчальної, енциклопедичної української книги. Даю собі рік. Не впораюся – подам у відставку.
Не впорався. Не зумів. І рівно за рік, пояснивши тодішньому прем’єрові (потім – «смотрящему» у Києві, нині – перечікує у глибокому мулі «на дні») -хто він є за один, пішов у безробітні…
Не знаю, згадуючи, що пережив і сам, і вся родина, чи повторив би зараз… Але слова – честь та репутація (дякую батькам!) – були важливішими.
Прошу зауважити, ніяких натяків на МінСтеця.
І тому, може – зухвало, але вважаю, що маю право говорити і про тих, кого маю честь називати колегами, а також і про тих, хто (краще Лермонтова – не сказати!) – «продали шпагу свою».
Тенденція зі шпагами – не нова.
Ще у згадуваному Держкомінформі нас зобов’язали опікувалися ініціативою журналістів центральних та місцевих ЗМІ, в яких засновниками чи співзасновниками виступали органи влади: журналісти наполягали на прирівнянні їх (з пенсійним забезпеченням включно) до… державних службовців.
Сучасність ще прекрасніша! На, умовно скажемо, Ньюсвоні, Цвинтері , «найчесніших новинах» чи ще десь, вже, так виглядає, немає необхідності прирівнюватися. Варто просто – «продати шпагу».
Ще з часів Французької революції 1785-1793 рр. приклад такого собі Гебера з його «Дядечком Дюшеном» показав – на революції та контрреволюції, на хвилях народного гніву чи розпачу можна непогано заробити.
І до сьогодні…
Та якщо на внутрішньому ринку, у внутрішній, назвемо так, тематиці це і видно, і, зрештою, на мій хлопський розум, небезпечно, але зрозуміло, бо навчилися відділяти зерна від полови, то… То є сфера, так думаю, дуже важлива і дуже насичена загрозами та викликами, але, дозволю собі таке припущення, не дуже зрозуміла широкому загалу. Маю на увазі міжнародну журналістику України.
Про неіснуюче
Наприкінці осені минулого року майже одночасно дуже шанована мною пані Діана Дуцик та Ваш покірний слуга виступили з роздумами про сучасний стан міжнародної журналістики України. Про її глибоку провінційність. Вражаючу некомпетентність. Та переспівування з чужого (переважно – російського) голосу.
Наші з пані Діаною виступи мали певний резонанс. Особисто я маю подякувати Українській Асоціації зовнішньої політики, Міжнародному фонду підтримки української журналістики імені Анатолія Москаленка, Інститутові журналістики та Інститутові міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка, кафедрі журналістики Київського університету імені Б.Грінченка, «ПіК»(«Політика і Культура» pic.com.ua), багатьом небайдужим – і друзям, і зовсім незнайомим людям,- з якими навіть утворили у Фейсбуці відкриту спільноту «Міжнародна журналістика України», за відгуки та підтримку.
І, так само, подякувати МініСтецю, МОН (у тогочасному вигляді) та МЗС за відсутність реагування, бо, так виглядає, немає такої справи, яку вони не спромоглися б поховати. Їм – своє робить.
А перед нами, думаю, надзвичайно складне завдання. Особливо, враховуючи, коли йдеться про неіснуюче, про те, що необхідно народжувати та вирощувати, про що дбати під час зростання та змужніння…
Хороший початок…
Одразу спливають у пам’яті англійське прислів’я, що хороший початок – половина хорошого кінця та легендарна фраза зі скетчу Марії Миронової: «Навіщо вчитися, я сама викладала!»
Так з чого почати? З літньої школи «Дня», з юнкорівського руху «Стіни»?
Саме там роблять перші кроки у журналістиці ще школярі. Думаю, подякуємо за цю роботу та привернімо нашу увагу до іншого, до того, де за гроші -бюджетні чи батьківські, вишколюють майбутніх політичних оглядачів, коментаторів, кореспондентів.
Маю на увазі вищу школу.
Цікаво знати:
– В яких вишах України готують журналістів?
– У тому числі – журналістів-міжнародників?
– У скільки разів кількість випускників перевищує (або – недостатня) реальні потреби?
– Хто гарантує якість підготовки? Професійність, міжнародний журналістський чи дипломатичний досвід професорсько-викладацького складу?
Прошу не вважати ці запитання наївними, а розцінювати їх як офіційне моє звернення через «ПіК» до Міністерства освіти та науки.
Сподіваюся, що пані Діана Дуцик, очолювана нею «МедіаОсвіта», інші шановні зацікавлені громадські організації та професійні об’єднання мене підтримають.
Маю надію, що проблема вишколу майбутніх журналістів-міжнародників могла б зацікавити і телеканали, скажімо, 1+1, ICTV, 5 канал,112, Громадське радіо та телебачення, Перший національний та інші, з яких промовляють різного ґатунку експерти та міжнародники.
Просто, висловити свою позицію, поділитися досвідом, проблемами, нє?
І, безперечно, дуже сподіваюся на фахову реакцію професійних дипломатів.
Яким доводилося відчувати (по різному) вплив міжнародної журналістики України на формування громадської думки, реакцію суспільства у країнах перебування та безпосередньо, на собі відчувати фаховий рівень наших журналістів-міжнародників.
Скачи, враже, як пан скаже…
Те, що наша журналістика (міжнародна – не виняток), геть чисто незалежна -то є аксіома.
Маю на увазі не незалежність від здорового глузду, а незалежність від примх роботодавця.
Бо читаєш або слухаєш, бува, колегу, якого знаєш, фаховий рівень якого не викликав жодних сумнівів… І дивуєшся піснеспівам на адресу «мого мирного плану», розмірковуванням про нікчемність Будапештського меморандуму чи про всеперемагаючу силу Мінсько-Мюнхенських домовленостей… І мимоволі згадуєш шкільного віршика: «Звідки ж набрався він сили, звідки той порив червоний?… Мозок його запліднили»…
А у приватній бесіді тобі пояснюють: такі вимоги… І говорять про беззахисність рядового бійця ідеологічного фронту (так колись називали) не тільки перед «лампасами» від журналістики, а й від прапорщиків…
З одного боку – гидко. Є ж (або має бути) і честь, і репутація…
А з іншого – а хто обстоює права журналіста? Реально обстоює.
Хто опікується, щоб людина до зони бойових дій, байдуже, на Донеччині чи в Сирії, Росії чи на Філіпінах потрапляла виключно зі страховкою?..
Щоб не мала неприємностей через злочинні домовленості босів з сепаратистами, окупантами?..
Вціліла висвітлюючи хід ліквідації наслідків землетрусів?..
І не була викинута на вулицю (до того ж без жодних компенсацій) через спротив сваволі босів?
Хто реально може розбиратися у професійних суперечках?
Національна Спілка журналістів? Профспілки?
Просто, цікаво.
Не за цукерку
Не маю жодного сумніву: кожен з нас, без довготривалих роздумів, назве 5-6 прізвищ відомих в Україні та світі вітчизняних журналістів-міжнародників.
Але, глибоко переконаний, євроатлантична інтеграція України, прорив у країни Азії, Африки, Америки вимагає значно більшого числа авторитетних кадрів.
І не лише кореспондентів за рубежем…
Маю на увазі тих, хто розкриватиме перед українцями туристичні маршрути, бо краще один раз побачити, щоб потім, не очікуючи «безвізового режиму» поїхати та на власні очі переконатися.
Хто доноситиме до наших бізнесменів нові можливості співробітництва.
Хто тицятиме носом наших чиновників у наукові, медичні, культурні досягнення широкого світу та, найголовніше, розповідатиме світові про Україну…
Сподіваюся, що українські (реально – українські) турфірми, об’єднання ділових людей, фірми, які продукують українське, знайдуть можливість для організації зарубіжних поїздок, скажімо, нашим колегам з регіонів.
Не за цукерку, задля майбутніх поступів та проривів.
Тільки початок. Сподіваюся, це – тільки початок розмови, яка, думаю, на часі.
І – прошу підтримати. Не хочу більше сумних роздумів.
