Фактор росії в євроатлантичної інтеграції України
Протягом останніх років політика росії була і залишається впливовим чинником євроатлантичної інтеграції України. Одним з офіційних російських приводів теперішньої повномасштабної російської інвазії була протидія просуванню НАТО на схід. Напад на Україну серед іншого розглядається як відповідь на небажання колективного заходу розглядати її минулорічний «ультиматум» росії.
Росія протягом 1990-х – початку 2000-х рр. намагалася виглядати достойним партнером Альянсу. Більшість західних країн відверто загравали з єльцинською Росією, сподіваючись, що вона безальтернативно стала на шлях демократії.
В 1997 році між НАТО та Росією було підписано «Основоположний акт про взаємні відносини, співпрацю і безпеку». Він забезпечив офіційну основу для розвитку двосторонніх відносин, включаючи створення Постійної спільної ради НАТО – Росія (ПСР) як форуму для консультацій та співробітництва.
У 2002 році діалог та співпраця набули подальшого поштовху, коли в Римі лідери країн НАТО та президент росії підписали декларацію “Відносини НАТО – Росія: нова якість”. На основі цього документа на заміну ПСР було створено Раду НАТО – Росія на заміну ПСР, яка стала форумом для консультацій з поточних питань безпеки та практичного співробітництва.
Проте в Росії як серед еліт, так в широкій свідомості громадян існувала впевненість, що незалежність України дуже тимчасове явище і незабаром «хохли самі будуть проситися до «матінки-Росії». Навіть умовно слабка Росія в особі тодішнього парламенту влітку 1993 р. висунула територіальні претензії до України, оголосивши Севастополь російським містом. Скарга України до Ради Безпеки ООН була почута. Відповідна резолюція РБ засудила дії російських законодавців. Представник РФ при голосуванні утримався. Фактично, тоді Б.Єльцин використав ООН для власної боротьби з неслухняним парламентом. Тобто це не можна трактувати як підтримку територіальної цілісності України, як і відповідні положення Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією 1996 року. Формально юридичні зобов’язання не вели до сприйняття Росією суверенності України.
Неусвідомленню російської загрози сприяло також те, ще двосторонні відносини в переважній більшості були предметом уваги адміністрацій двох президентів, а не міністерств закордонних справ і носили кулуарний непублічний характер. Показовий приклад, коли міністр закордонних справ К.Грищенко побачив так звані харківські угоди в 2010 році безпосередньо перед підписанням.
Може скластися враження, що просування України шляхом євроатлантичного співробітництва, а з часом і євроатлантичної інтеграції мотивувалося бажанням не відставати від Росії. Через півтора місяці після укладання «Основоположного акту між НАТО та рф, Україна 9 липня 1997 року підписала Хартію про особливе партнерство. В травні ж 2002 року Рада національної безпеки і оборони прийняла Стратегію відносин України з Організацією Північноатлантичного договору. Тоді вперше було чітко артикульовано, що метою України є саме повноцінне членство в Альянсі. Ця Стратегія була затверджена Указом Президента України 9 липня, на п’яту річницю підписання Хартії про особливо партнерство. Правда, текст цієї Стратегії не був оприлюднений Як пояснював один її авторів, професор з НІСД, щоб не ображати Росію.
Курс на євроатлантичну інтеграцію виконавчої влади був закріплений і Верховної Радою в Законі України «Про основи національної безпеки». 256 депутатів проголосували за нього, хоча деякі з них, з відверто проросійською позицією, пояснювали, що не думали, що це серйозно.
На початку 2000-х рр. російський президент В.Путін, принаймні публічно, не заперечував можливості вступу в перспективі України до Альянсу. До того ж багатовекторність української зовнішньої давала свої ознаки. У вересні 2003 року Україна разом Біларуссю та Казахстаном підписала з Росією угоду про створення Єдиного економічного простору, яка по суті мала позбавити Україну суверенітету і підпорядкувати Росії. Втім президент Л.Кучма при підписанні зробив суттєве застереження, що виконання угоди може відбуватися виключно в межах Конституції України. Ці ж застереження були повторені під ратифікації угоди в парламенті. Українські застереження по суті поховали угоду про ЄЕП. Можливо, що така позиція української влади спонукала Путіна створити провокацію біля острова Тузла.
Результати президентських виборів 2004 р. і Помаранчева революція були сприйняті в Росії як поразка. В РФ почалася перша системна принципова антиукраїнська кампанія, яка мала, зокрема, антинатовську спрямованість. Не без координації з боку РФ окремі громади на сході і півдні України почали проголошувати себе територіями «без НАТО» (на кшталт міста Макіївки, або Куйбишевсього району міста Донецька). Нікого не засмучувало, що зовнішня політика знаходиться за межами компетенції органів місцевого самоврядування. Російською агентурою були зірвані щорічні українсько-американські маневри Сі-Бриз-2006.
Україна ж в той час започаткувала з НАТО так званий розширений діалог щодо членства. На початку 2006 р. українське керівництво наївно сприраючись, те, що РФ мала всебічне співробітництво з НАТО, хотіла довести, що майбутній вступ України до Альянсу нічим не загрожує Росії. Навпаки, маючи відповідні стосунки з РФ, Україна могла гарантувати що Альянс не прийме антиросійських рішень, бо Україна як повноправний учасник союзу скористається правом вето. До того ж українські дипломати доводили, що Альянс побудований на таких спільних цінностях як демократія, права людини, верховенство права. На це російські візаві відверто зазначали, що росія не поділяє цих цінностей. В серпні 2006 року новий глава уряду, проросійський В.Янукович, всупереч вказівкам Президента (який за Конституцією керує зовнішньою політикою) відмовився від нових кроків на шляху євроатлантичної інтеграції. Лише після позачергових парламентських виборів курс на НАТО був фактично відновлений. І це знов викликало шалену протидію росіі, зокрема, в середині України. Подача заявки на отримання Плану дій щодо членства на початку 2008 р. призвела до тривалої парламентської кризи ініційованої проросійськими партіями, прямо керованими з Москви.
Путін на Бухарестському саміті Альянсу отримав стратегічну перемогу, коли всупереч позиції США та центральноєвропейських союзників Україні і Грузії було відмовлено в наданні Плану дій щодо членства (ПДЧ). Колишня німецька канцлерка А.Меркель і досі впевнена в правильності цього рішення. Водночас існує небезпідставна думка, що надання ПДЧ могло стримати російську агресію в Грузію в 2008 році та в Україну – в 2014-му. Програшним підходом НАТО була політика вдавання, що Україна та Грузія знаходяться на шляху до членства, коли насправді вони залишалися у «вакуумі безпеки». Агресором це було сприйнято це як вікно можливостей, щоб змінити ситуацію на свою користь, доки ці держави не мають членства в Альянсі.
Розширення НАТО на схід завжди сприймалося росією негативно, але не вело реальних кроків у відповідь. Єльцинська росія погодилася зі вступом Польщі, Угорщини, Чехії, а вже путінська – з приєднанням Болгарії, Естонії, Латвії, Литви, Румунії, Словаччини, Албанії, Хорватії, Чорногорії та Північної Македонії. Немає і тепер жорсткої реакції на перспективи вступу Фінляндії та Швеції. Українська ж євроатлантична інтеграція для росії знаходиться і іншому вимірі і розглядається як пряма загроза РФ. Бо концептуально існування незалежної України вважається там як «окупація території росії»!
Оскільки росія сьогодні веде свою неспровоковану і жорстоку війну проти України, стає зрозумілим, наскільки важливим було розширення НАТО для євроатлантичної безпеки. Воно забезпечило стабільність у величезній частині Європи. Нинішня стійкість Альянсу перед обличчям російської агресії є безпрецедентною.
Водночас в західному експертному дискурсі, на жаль, і досі є доволі популярними думки проте, що саме НАТО невиправдано втручається в російську «сферу впливу». В деяких країнах Альянсу це стосується і широких верств населення. У Болгарії та Греції більшість вважає, що відповідальність за війну несе або НАТО, або і НАТО, і росія однаково, в Словаччині та Угорщині також значна частина людей не згодні з тим, що саме росія відповідальна за війну. Саме в цих країнах є потужною російська пропаганда, або ж місцеві медії користуються переважно російськими наративами. Абсолютно невиправдано звинувачувати Альянс за бажання Путіна знищити Україну як незалежну державу готовність вбивати всіх українців.
Ставлення В. Путіна і більшості росіян до України відоме. На саміті НАТО 2008 року в Бухаресті він сказав президенту США Дж. Бушу, що «це навіть не держава» У своїй псевдоісторичній пропагандитській статті «Про історичну єдність росіян і українців», в липні 2021 р. Путін заявив, що росіяни і українці «один народ, одне ціле», а США і ЄС сплановано перетворюють Україну в «плацдарм проти росії». Констиційно закріплена євроатлантична інтеграція України називалася результатом втручання Заходу, а не відображенням справжніх уподобань українців.
В. Путін певен, що НАТО не просто допомагає Україні, а загрожує самій росії. Загроза ця полягає в позбавленні її можливості ліквідувати українську державність. У своїй промові ввечері 21 лютого 2022 року російський президент не лише виставив перелік докладних історичних претензій до України, а й заявив, що США і НАТО «приступили до безсоромного освоєння території України, як театру потенційних воєнних дій».
Отже, В. Путіна лякало не НАТО, а те що Україна завдяки членству в Альянсі назавжди закріпить власну незалежність і уникне нових російських спроб приєднати її до «імперії зла». Не дивно, що час російської агресії підтримка членства України в НАТО зросла з 25% до 2014 року до 62 % в лютому 2022 року. Втім у квітні 2022 року під впливом певної антинатовської компанії і просування ілюзорних ідей «гарантій безпеки» від провідних західних країн з боку деяких представників влади (які, сподіваюся не зовсім розуміються в сутності Альянсу і міжнародної безпеки, а не є прибічниками російських наративів) в Україні проти відмови від вступу до Північноатлантичного Альянсу виступали 39% українців. Водночас 42% вважали, що в нинішніх умовах Україна може відмовитися від вступу до НАТО в обмін на гарантії безпеки від США, Британії, Німеччини, Франції. Такі позиції свідчать, що громадській думці притаманні певні коливання, які об’єктивно, на жаль, прислуговуються російським інтересам.
Отже, протягом останніх 30 років саме фактор росії прямо або опосередковано займав провідне місце у євроатлантичній політиці України. Сучасна війна має поставити крапку в цьому процесі. По її закінченні Україну варто запросити до Альянсу та надати членство у прискореному форматі. Таким чином реалізувати одну українських зовнішньополітичних конституційних настанов. Лише повноцінне участь в Організації Північноатлантичного договору гарантуватиме незалежність і позбавить Україну російських зазіхань.
Ігор ТОДОРОВ, професор
