Європейські аналітики попереджують: «Янукович незабаром перейде у наступ»

Незважаючи на те, що мрію про мирне розв’язання конфлікту в Україні, якось мені важко повірити в добрі наміри Януковича

Нібито зустрівся з Кличком. Нібито зателефонував Яценюку. Нібито має скликати якесь коло людей для обговорення порозуміння з опозицією.

Можливо,  що й до таких зустрічей дійшло, важко дискутувати з фактами. Однак, немаю сумніву, що це симулятивні кроки. Янукович виграє час, пробує – як і до цього – обманути опозицію. Здійснює стратегію відтермінування важких рішень, бо знає, що зима, а, насамперед, перевтома протестуючих – його найкращі союзники. Нині в нього руки звільнені. Вже нічого не повинен вдавати перед Європою. Вільнюс і все, що відбулося після нього, засвідчили, що обрав курс на Схід.  Муисть рахуватися виключно з Володимиром Путіним і… реаліями.

А які ці реалії? Передусім настроїв проти себе більшу частину громадської думки. Якби нині відбувалися вибори, не мав би анінайменшого шансу на успіх. З іншого боку міцнішають вірні йому лояльні сили. Люди навколо Януковича і симпатики Партії регіонів вже по горло ситі тим, що відбувається на Майдані.  Звідси і тиск аби розправитись з протестом, що зростає. Зі свого боку бунтівники  розчаровані відсутністю успіхів і також радикалізуються, і погрожують створенням альтернативних державних інститутів.

Шкалу радикалізації найяскравіше показують події недільної ночі, коли дійшло до регулярної боротьби і спалення міліцейських автобусів. Смію думати, що це не останній спалений автобус. Буде їх більше, так само як потрібно зважати на все більшу кількість травмованих  під час сутичок. Це радикалізація настроїв, а за цим йдуть  щораз драматичніші кадри з околиць Майдану, які будуть дуже поляризувати громадську думку в Україні. Найгірше , що це призведе до танення і так вузької групи симпатиків Майдану в лавах представників світової громадської думки. Полум’я, кров і поранені ніколи не сприяли популярності вуличних протестів. Це знає ї Янукович і лише  питанням часу є те, коли він почне лякати світ перспективою терору на вулицях Києва. Не виключено, що сам його й спровокує. Аби мати аргументи для силового розв’язання проблеми.

Маю враження, що рішення він вже ухвалив. Загострення карної відповідальності і юридичні причіпки спрямовані проти опозиції,  яка передбачує, що плани віськового стану вже ухвалені, а його впровадження є питанням часу. У такому поєдинку, як в Польщі у грудні 1981 – го року, суспільство немає жодного шансу. Принаймні, на короткотермінову перспективу. Є лише питання про кількість жертв і… втрачених років. Бо, напевно, так як і в Польщі після військового стану  – з часом громадська думка знову підніме прапор реформ.

Я свідомий того, що це лише імовірний сценарій. Ситуація в Києві може розвиватися по – іншому, однак багато що говорить на користь того, що такі шанси мізерні. Занадто багато вже сталося. Визначення і радикалізм  з обох боків – занадто великі. Якби все ж дійшло до конфронтації в Україні, ми тут, в Польщі, маємо бути готовими. Як з політичного боку, так і з гуманітарного.  Будемо першими, хто отримає досвід прийому біженців.. Чи ми свідомі цього? Не дуже вірю в це. Чи готові ми до такого виклику? Думаю, що запаси емпатій (грец. patho) — співпереживання) серед поляків й надалі величезні. Однак, не випереджаючи реальність, говоримо про українське поверенення до грудня 1981 року, бо така перспектива стає щораз більш реальною.

Богуслав Хработа, журналіст «Rzeczpospolitа»:

Публікацію Rzeczpospolitа  переклав Володимир Угнівський