Євроінтеграційний курс України. Неусвідомлення…

У прекрасного і, на жаль, не часто згадуваного поета Давида Самойлова є вірш про любителів фотографуватися «на тлі». Скажімо, зробити фотку – на фоні Пушкіна!

Серед своїх численних гріхів (не перераховуватиму, щоб не тішилися недоброзичливці, якщо вони у мене є) гріх марнославства чи не найменший у мене, проте, каюся, хоч раз на 2–3 роки беру в руки кілька фото: з Єльциним, Шароном, Ніксоном, Хасбулатовим (де ми разом палимо люльки), з міністрами Казахстану, Тайваню, Чехії, Словаччини, конгресменами США, депутатами Держдуми, парламентарями Польщі, Бельгії…

Не буду перераховувати, бо тоді доведеться згадати Бернарда Шоу: Пан N був надзвичайно скромний, на що сам неодноразово вказував. Просто кожне таке фото – спогади, часом – про дуже непрості часи та події.

Утім, є серед них одне, яким я ризикнув передувати ці рядки. Далекий початок далеких 90-х, Київ, зустріч, під час якої співрозмовники далеко не в усьому порозумілися (як на мене, це й на фото видно).

Проте для мене ця зустріч була, якщо хочете, знаковою: чи не вперше я розмовляв із людиною глобального стратегічного мислення. Відтоді нерідко, чуючи програмові спічі, заяви, декларації політиків різного калібру, особливо, на жаль, наших, переймаюся однією думкою – чому вони не навчилися стратегічно мислити? Чому тонемо ми у дріб’язку сьогодення, який наполовину вже вчорашній?

НЕУСВІДОМЛЕННЯ УКРАЇНОЮ

Із погано прихованим задоволенням почув я заяву глави партії та уряду після його зустрічей у Люксембурзі щодо необхідності невідкладно (так і муляє згадати радянське гасло – у стислі строки та без втрат) виконати всі зобов’язання, взяті Україною до підписання документа про асоціацію…І маю оптимізм, що пан глава уряду вимагатиме виконання своїх вказівок. Та не маю оптимізму, хай вибачає, що у нього з’явилося стратегічне бачення євроінтеграційного курсу України, проголошеного Президентом В. Ф. Януковичем, як єдино можливого для забезпечення гідного майбутнього держави.

Занадто часто, наполегливо (щоб не сказати – навʼязливо) очільник уряду пропагував ідею входження до так званого Митного союзу, цифрами услужливої статистики підкріплюючи тактику маневрів за кремлівським, у кінцевому підсумку, сценарієм.

Прислухаюся до заяв наших вірних прибічників євроінтеграції. І хоча їм до декабристів, як кажуть, як куцому до зайця, ризикну й до них віднести слова: страшенно далекі вони від народу.

Хіба не відсутністю стратегії донесення до громадськості, до різних верств населення безсумнівних переваг євроінтеграційного шляху, усвідомлення історичної важливості і в національному, і в Європейському, і у світовому контекстах європейського вибору, не кажучи вже про особисті вигоди людей, можна пояснити понад 30 відсотків (за соцопитуванням) прибічників Мутного союзу в Україні? Хто з них, наших парламентських телезірок, і коли розмовляв із людьми з цього приводу? Яка стратегія контролю за кроками влади, щоб обіцянки встигнути зробити все-все-все не залишилися пустопорожніми обіцянками?

Принагідно маю вклонитися громадським організаціям, які утворили платформу діалогу, порозуміння та громадського контролю саме у євроінтеграційному контексті. Переконаний, ми вітатимемо їх виступи й у «ПіКу». Шкодую лише, що цією можливістю досі не скористалися Б. І. Тарасюк, А. П. Яценюк, П. О. Порошенко й інші запрошувані нами добродії.

Як на мене, на жаль, у цілому в країні маємо справу з неусвідомленням разовості, неповторності історичного шансу.

НЕУСВІДОМЛЕННЯ УКРАЇНИ

Десь у 2002 році до мене в Алмати, я тоді працював у Казахстані, надійшла бандероль із книгою мого давнього товариша Володимира Сергійчука «Неусвідомлення України. Ставлення світу до української державності: погляд у 1917–1921 роки з аналізом сьогодення». З  болем прочитавши її, використовував найбільш вражаючі факти у неофіційних розмовах із колегами по дипкорпусу. Найчастіше реакція була такою, мовляв, що вдієш, шкода, втім – тепер у нас зовсім інше ставлення до незалежної України.

Серед американських, німецьких, іспанських, польських, литовських, чеських, болгарських, італійських, румунських, турецьких, ізраїльських колег у мене було багато друзів, і я вірю в їхню щирість – не на публіку висловлювалися і дійсно були та залишилися друзями України.

Однак події останніх днів  змусили мене замислитися: чи насправді залишилося у минулому неусвідомлення України?

І якщо від часу першого неусвідомлення минуло майже сім десятиліть до визнання незалежності України, скільки може пройти десятиліть до визволення з-під Кремлівського диктату у разі неусвідомлення сьогоднішнього?

Мені якось днями пояснювали: не може залежна від російського газу Європа бути прихильною до України. І європейці знайдуть тисячі причин – від недоліків у законодавстві, корупційних проявів, несприяння гей-спільноті в Україні тощо, аби тільки не вчинити щось не до вподоби Кремлю.

А ще перед вихідними зустрів я у переході під Майданом дуже відому в Україні людину поважного віку. Я не встиг поділитися своїми сумнівами, як мені нагадав співрозмовник і про улесливість Вольтера до Катерини II, і про відомих представників європейської інтелігенції, зачарованих Сталіним…
«Ти що, – перепитав він у мене, – думаєш у Москви зараз грошей менше? Чи ти забув «шредеризацію» Європи? Чи останні кроки поляків тобі нічого не кажуть? Чи рейтинг Світового банку просто так змінюють?»

Не встояв я перед його темпераментом. А собі подумав: добре, тактично Путіна дражнити можуть і побоятися, але ж стратегічно Європа без України – нонсенс. Утім, тут уже потрібне відповідальне, стратегічне мислення, яке, маю надію, переважить у європейських сумнівах, коливаннях, побоюваннях.

А поки є час до новин про зустріч Президента України з главами держав «Вишеградської четвірки», дам розкішну можливість – перечитувати З. Бжезінського. І набиратися розуму. Нікому ніколи не пізно.