Епоха терору: чим вимірюється час?
В Україні добре знають, що час у війні вимірюється не десятиліттями чи роками, місяцями, а вимірюється кров’ю та ціною життів.
Один мій давній, добрий, надійний друг днями пожартував, що я знову живу у 90-ті роки. Він мав на увазі як нову мою вікову сходинку, так і те, що коло інтересів просто змушує частіше повертатися подумки до періоду роботи радником-посланником нашого Посольства у Москві у 1993-1996 роках.
Час, м’яко кажучи, насичений подіями. Але сьогодні – не про такі вже дуже давні спогади.
Центр дослідження росії, яким керує Його Високоповажність Володимир Станіславович Огризко, запросив, так виглядає, мене взяти участь у засіданні круглого столу на тему – «10 років російської агресії: політичні висновки для цивілізованого світу».
Очевидно, йтиметься, як випливає з програми, і про трансформацію позиції Заходу (як ми, ту трансформацію, бачимо) щодо росії: від партнера до глобальної загрози. І про кволе пробудження цивілізованого світу від 2014 до 2022 року. І про те, чи взагалі можливе нове «мирне співіснування» Північноатлантичної цивілізації(і не лише її) та вісі зла – Москва-Тегеран-Пхеньян?
Дуже дякую за запрошення, це для мене – честь. Разом з тим, хоча я прекрасно розумію – чому взятий період у 10 років, бо це – роки війни росії проти України, роки агресії, окупації, роки терору, замислююсь: наші військові – героїчні захисники України, мирні українці – дорослі та діти, – гинуть від дикунів –агресорів, терористів з-за « поребрика» щодня. Якщо не щогодини. То, може, 10 років, відпущених на усвідомлення тими, кого назвали цивілізованим світом, то – занадто великий термін?
Вже я писав та говорив, що відзначення різних знаменних та пам’ятних дат, мабуть, привчило нас оперувати категоріями століть чи, у кращих випадках, -десятиліть.
75 років НАТО, 70 років участі України в діяльності ЮНЕСКО. 60 років Віденській конвенції про дипломатичні зносини, 60 років – про консульські зносини… А ще – у ближньому майбутньому – 50-річчя Гельсінської наради з безпеки та співробітництва в Європі, де з благословення «дорогого Леонида Ильича» почалося невпинне торжество мирного співіснування. Правда, не без воєн, теж з благословення Брежнєва, як в Афганістані, але ж «мирних», т.зв. «обмеженим контингентом»… І міф про те мирне співіснування пережив і Леоніда Брежнєва, і Радянський Союз, і жив би собі й досі.
Так, жив би, бо, за влучним висловом В.С.Огризка, той цивілізований світ, підмінивши цінності цінниками, лише був занепокоєний (і то – не дуже!), коли у 2008-му росія вдерлася в Грузію, шматуючи та окуповуючи її. Коли у лютому 2014-го почалося захоплення Криму, частини Донецької та Луганської областей….
Ми ж пам’ятаємо миротворчі зусилля баронеси або зусилля бундесканцлерки, яка з тодішнім президентом Франції змусили Україну сісти за стіл перемовин з путіним. Таке, я б сказав, «виправлення» помилок минулого, коли Гітлера не запрошували ні до Тегерану, ні до Ялти. І коли Нюрнберг асоціювався вже не з багатотисячними нацистськими збіговиськами, а з Міжнародним трибуналом над військовими злочинцями.
Правда, судили не всіх, хто розв’язав Другу світову. Сталін та інші союзники Гітлера у 1939-1941 роках сиділи за столами суддів, а не на лаві підсудних.
Можливо, саме такий «урок історії», підкріплений невдовзі міфом про мирне співіснування, правда, на тлі нестримної гонки озброєнь та ядерного шантажу, і призвели до того, що ми мали ще не так давно у пострадянській політиці, підтримуваній Заходом, і політиці керівництва незалежної України.
Не маю я ні морального права, ні повноважень критикувати чи звинувачувати тих, хто в Києві не хотів почути ще на початку 90-х попередження Посольства України в РФ про ставлення Москви до кордонів України, до Криму, до Придністров’я… Хоча вже багато років тому в інтерв’ю Віталію Портникову для «Радіо Свобода» я розповідав про зустріч на початку 90-х у Московському Кремлі з секретарем Радбезу РФ, цитував його відверте: «Донбасс начнет, Новороссия поддержит, Приднестровье – довершит» та говорив про відсутність реакції Києва на повідомлення радника-посланника нашого Посольства.
Пострадянські атавізми в діях українського керівництва, синдром «дружби народів», СНГовенна психологія та чарівне слово «газ» робили свою справу.
Судитиме історія? Якщо так, то не тільки тих, хто працював на Банковій чи Грушевського, а й тих, хто з-за океану в кращих традиціях Дж.Буша-старшого силкувався зберегти якщо не Союз, то Співдружність, хто, жахаючись створеною власною уявою ядерної загрози від колишніх республік СРСР, винайшов Будапештський меморандум, наче ніколи не чув класичне, що жодна угода з росією не варта паперу, на якому написана…
Тих, хто вже під час російської агресії змінював занепокоєння на глибоке занепокоєння…
Хто підтримував, заохочував бажання «зазирнути в очі»…
Хто і сьогодні визнає самообраного у Кремлі президентом і не визнає росію -державою-терористкою та спонсоркою тероризму.
Хто із задоволенням (чи панічним страхом) малював червоні лінії, захищаючи російські НПЗ та військові об’єкти на території агресора.
Як і ті, хто в різних ООН, БРІКС, ОДКБ, НВЗДА та ін., та ін. продовжують співпрацювати з убивцями, агресорами, терористами… Після десяти років української драми.
Після десяти(!!!) років!
Хто про що, а я про тероризм.
Хоча і слова – терор, терористи, тероризм – були знайомі старшим людям ще зі школи – «народовольці», «білий терор», «червоний терор», – але, відверто, хіба ми замислювалися над змістом цих назв-визначень до 11 вересня 2001 року?!?
Бо навіть теракт проти команди Держави Ізраїль на Олімпійських іграх у Мюнхені не мав такого резонансу, а в СРСР-батьківщині андроповсько-примаковських терористів – люди, скажімо, з «Чорного вересня», особи на кшталт Анжели Девіс вважалися офіційно героями.
Та хіба тільки в СРСР ? Може тому так мляво нині… Втім, по порядку.
У травні в Києві за сприяння ГДІП та за участі знаних і дуже авторитетних експертів-науковців, державних та громадських діячів, дипломатів – відбулася важлива подія – круглий стіл – «Як вбиває російський терор: передумови, загрози та виклики». Його відеозапис оприлюднено у відкритому доступі.
Мені принагідно згадалося, що майже 5 років тому, у листопаді 2019-го, Його Високоповажність В.С. Огризко відкрив конференцію Центру дослідження росії, на якій аналізувалося використання тероризму у зовнішній та внутрішній політиці держави-сусідки.
Згадав я доповіді на тій конференції Олександра Христенка «Невибірковий масовий терор, фізичне знищення опонентів у Росії та закордоном як інструменту російської внутрішньої та зовнішньої політики» та Михайла Самуся «Ведення неоголошених війн, створення та підтримка парамілітарних утворень як форми міжнародного тероризму». І те, що мені теж випало там виступити – про інформаційний рашистський тероризм.
До речі, тоді, на згадуваній конференції, я звертав увагу, що перешкоди в ефірах, перешкоди в роботі служб аеропортів, морських портів європейських держав дуже неохоче та з гіперделікатністю пов’язуються європейськими урядовцями та дослідниками, у тому числі – зі спецслужб, з діяльністю російських спецслужб. Що теревені про стандарти свободи преси дозволяють російським пропагандонам, я б сказав – підручним терористів та медіа -терористам, суттєво впливати на пануючі у суспільствах зарубіжних держав думки, на виборчі кампанії тощо.
Пострадянський синдром мирного співіснування та поширюване уявлення про «демократичну росію», як і чарівні слова – нафта та газ – робили свою справу.
І російську агресію проти України було зручно назвати «конфліктом» та віддати на відкуп тим міжнародним організаціям, які дуже залежали від російського фінансування, чи тим політикам, які відверто чи приховано заздрили Шрьодеру. Політикам і зарубіжним, і тим, що були в Україні.
Переконаний, саме тому у тому ж році, напередодні згадуваної конференції у Києві, в Європі не почули як слід виступу на цю тему Іванни Климпуш-Цинцадзе. А в Києві і віце-прем’єрку поміняли, і «атлантичної» з назви посади прибрали…
Між іншим, не варто забувати, що десять років тому й в Україні розпочату росією війну не називали війною, а наш спротив окупації частини Донецької та Луганської областей (про Крим і не йшлося) отримав назву АТО – Антитерористична операція.
Але то тема для іншої розмови. А зараз, знову та знову повертаючись до тем і тієї конференції, і тієї, яка планується, маю зауважити:
Україна, і це необхідно підкреслювати, вже десять років страждає від збройної агресії Московії та захищає себе, Європу і світ (себе, Європу і світ!) від навали держави-агресорки, окупантки, терористки, від держави-спонсорки тероризму. Від держави, для якої тероризм – стрижень її зовнішньої та внутрішньої політики.
Нещодавно я вже писав, що для досягнення реальних результатів у антитерористичній боротьбі необхідна концентрація об’єднаних зусиль.
Перше слово тут вже сказав Президент В.О.Зеленський, що тероризм не залишиться без відповіді, рішучої відповіді.
Має сказати своє слово й Верховна Рада. Вкотре повторю, наголошу, що саме у Верховній Раді, в її Комітеті з питань зовнішньої політики та міжпарламентського співробітництва добре відомо: які парламенти яких держав, які міжпарламентські асамблеї ухвалили документи, в яких росія визнається державою-терористкою чи спонсоркою тероризму, а які це не зробили та чому.
Вкотре наголошу на необхідності докласти всіх зусиль для створення міжнародної міжпарламентської антитерористичної коаліції. Росія має отримати консолідовану, тверду, нищівну міжнародну відповідь. Щоб ще через десять чи скількись років не констатувати, що згаяли стільки часу, часу, оплаченого українською кров’ю.
І не тільки – українською…
Припускаю, думаю – не безпідставно, що у більшості країн світу (а хто має сумніви – най подивиться голосування в ООН – скільки тих, що утримуються, я не кажу про московію та її сателітів, які проти засудження агресорки, окупантки, терористки) ще не має усвідомлення глобальної загрози, яка виходить з Москви. Не від путіна чи його найближчого кола. А від усієї побудованої на насильстві, на крові народів, позбавлених рідної мови, історії, засобів виживання та приречених виконувати роль гарматного м’яса, держави, кордони якої «ніде та ніколи не закінчуються».
Як людина з пожиттєвим рангом Надзвичайного і Повноважного Посланника не можу не згадати рідне Міністерство закордонних справ. Вже я сам собі набрид, постійно нагадуючи, що після теракту 11 вересня 2001 року Міністр А.М.Зленко утворив у центральному апараті структуру, яка мала координувати зовнішні зусилля різних міністерств і відомств у протидії новим загрозам та викликам. Тероризм вже дуже давно – не нова загроза та виклик, а от координація антитерористичних зусиль міністерств і відомств (скажімо, Енергоатому, Мінкультури, Міноборони чи Мінцифри) результативна, помітна координація -на часі.
Як і на часі стимулювання відповідної активності посольств. Вирішення, нарешті, кадрових питань. Бо без посла робота посольства значно менш ефективна, а контакти у державі перебування – обмежені. Аналізуючи вебсайти посольств, де вони живі (вебсайти, а не посольства), маємо зажадати від міністра: менше самопіару, більше «роботи в полі», якщо можна так сказати. Щоб був вагомим дипломатичний урожай. І для того, щоб активно, наступально інформувати світ про злочини держави-терористки в Україні. Та й для того, наприклад, щоб запитати у команди Президента США: чи назавжди Джо Байден забув про свій колишній намір визнати росію спонсоркою тероризму? Чи запитати про реальну підтримку їхніми державами агресорки та терористки в очільників Китаю, Казахстану…
Не відкладаючи на завтра, бо кожному з нас ще у дитинстві пояснювали: шлях «Завтра» веде на площу «Ніколи»… Бо хто-хто, а ми в Україні добре знаємо, що час у війні вимірюється не десятиліттями чи роками, місяцями, а вимірюється кров’ю та ціною життів.
Я не тільки сьогодні намагався сказати про згадувані конференції. Я з надією вдивляюся в уже недалеке майбутнє – червневий Глобальний саміт у Швейцарії за ініціативи Президента України. Головне, на мій погляд: чи відбудеться об’єднання на міжнародному рівні впливових сил для протидії державі –агресорці, окупантці, терористці.
Об’єднання задля Перемоги.
Олег БАЙ
