Ефект «червоної ганчірки»: ще раз до питання щодо розширення НАТО на схід
Якщо в оцінці нашого сьогодення взяти за основу твердження, що ми живемо в час зміни епох, то виникає необхідність хоча б коротко охарактеризувати епоху, яка щезає і епоху, яка йде їй на заміну.
Саме такий аналіз є необхідним і життєво важливим. Що відходить, то відходить. Це – як вчорашній день, минув та й минув собі. А от що буде завтра?, післязавтра?, через рік?, ось це важливо, ось це хочеться відчути, зрозуміти, вникнути в нього, щоб бути готовим до будь яких викликів, будь яких ризиків, до будь яких перешкод, щоб бути готовим їх долати, або хоча б мінімізувати, щоб врешті- решт вижити та бути здатним рухатись далі. Такою є сутність людської природи, такою є сутність існування окремої нації, окремої держави, союзу держав, які об’єднались на основі спільних цінностей та спільних інтересів.
Тепер щодо оцінки. Епоха, що минає, як на мене ,на світовій шахівниці (за З. Бжезинським) була епохою з певними правилами гри, з певними міжнародно-правовими, дипломатичними канонами, з більш-менш певною передбачуваністю у відносинах між провідними гравцями на цій шахівниці, які б серйозні тертя між ними не виникали. А доба, що наступила в першій чверті ХХІ століття, особливо в його 20-ті роки – це доба гри без правил, це доба, коли деякі фігури на вищезгаданій шахівниці брутально порушили всю систему, на якій трималась ця гра, тобто усталену після ІІ Світової війни системи світопорядку, довели її до критичної грані ІІІ Світової.
Одним словом, зменшився до катастрофічних розмірів світовий здоровий глузд, вийшли на front-line в міждержавних, міжнародних відносинах відвертий цинізм, аморальність, агресивність, печерна етика в дипломатії, відверте безумство. Ця нова епоха – епоха підміни понять, коли біле називається чорним і навпаки, коли ядерна держава в рази більша за всіма параметрами нападає на свого сусіда, завдає смертоносних ударів по її життєво важливих органах і при цьому хизується своїми «подвигами», називаючи жертву винуватцем цієї кривавої бійні. Такого цинізму, такого лукавства, такої безкарності у діях істинного злочинця світ ще не бачив!
Одна із причин, скоріше всього найголовніша, яка спонукала розпочати так звану сво, а фактично повномасштабну війну рф проти України, було звинувачення на адресу Києва в його євроатлантичному напряму розвитку, тобто його співпраці з НАТО із метою вступу до цього Альянсу, що на думку кремля, становило для останнього смертельну загрозу. І взагалі, тема НАТО, її розширення на схід, як червона ганчірка перед пикою вола, дратувала, доводила до божевілля москву і продовж останніх двадцяти років була домінантною проблемою в її зовнішній політиці і однією із найулюбленіших тем всепроникаючого в мізки російського міщанства їх телебачення.
І, якщо, гіпотетично, поставити себе на місце кремлівських очільників, то їх переляк можна зрозуміти. Але поставити себе, навіть гіпотетично, на їх місце можна тільки за однієї умови. Нехай вони, хоча б гіпотетично, поставлять себе на місце середньостатистичного болгарина, чеха, угорця, поляка, словака, румуна, фіна, шведа тощо. Про яке розширення НАТО на схід йде мова? Про 1997 рік, коли колишні країни, колишнього соціалістичного табору, народи так званої колишньої народної демократії приєднались до Альянсу? Адже не Брюссель, Вашингтон чи Лондон силоміць їх приєднав. Народи, самі народи цих країн, до речі слов’янських, чомусь не поперлись в ОДКБ, який був створений та існував (існує) під контролем москви ще з 1992 року.
Поскільки вступити до НАТО це – не до кума в гості заїхати і залишитись там ночувати. Вступ до НАТО – надзвичайно складний, довготривалий юридичний процес. Країни, що вступають до НАТО зазвичай проводять референдуми (але не обов’язково), глибокі, ретельні соціологічні дослідження і тільки тоді, коли переважна більшість громадян «за», починається відповідний процес, який обов’язково завершується відповідним рішенням парламенту, тобто це, як прийнято висловлюватись в політології, цивілізаційний вибір то чи іншого народу. І нічого тут не вдієш.
Мабуть, коли, наприклад, поляки прийняли рішення вступити чи не вступати до НАТО, вони згадали три розподіли Польщі, а угорці 1956 рік, а чехи 1968 рік, а всі разом претенденти на вступ до НАТО згадали 1979 рік – початок війни в Афганістані, різанину в Чечні в першій половині 90-х років минулого століття. Саме такі міркування не повели ці народи (не їх тогочасні керівники, це поняття змінне, народи – віковічне) до Ташкенту (читай ОДКБ), а до Брюсселю.
Що торкається нас, України, то ми встояли і вистояли в цій війні, завершення якої як і кожної війни, буде неминучим. Ціна Перемоги надзвичайно висока, по суті не піддається ніяким обрахункам, бо в її основі людські життя, життя воїнів ЗСУ, тероборонців, волонтерів, мирних громадян. І ми повинні зробити все, щоб імена героїв-захисників рідного краю ніколи не забувались і належно шанувались.
А щодо нашого вступу до НАТО, до цього військово-політичного, оборонно-безпекового, науково-технологічного союзу, то воно неодмінно відбудеться, якщо не сьогодні, то завтра, якщо не через 5, то через 15 років, бо це наш цивілізаційний вибір.
Борис ГУМЕНЮК, доктор історичних наук, професор. Надзвичайний та Повноважний Посол України
