Дипломатичні кадри – про призначення “політичні” і “хаотичні”
Його Високоповажність пан Володимир Хандогій, президент Української асоціації зовнішньої політики долучився до дискусії в “ПіК” про дипломатичні кадри та запропонував для публікації роздуми про політичні призначення. Це, до того ж, уривок з його майбутньої чергової книги.
…Політичні призначення в дипломатії – це не український винахід. Історія знає багато прикладів, коли на посаду топових дипломатів призначаються політики, діячі культури, науковці, бізнесмени, представники громадянського суспільства. Тобто люди без фахової освіти і відповідного досвіду. Ставлення до таких призначень, які набули особливого поширення у США, завжди було неоднозначним: від тотального несприйняття до найвищих оцінок.
Серед найбільш відомих американських політичних призначенців можна згадати Уолтера Мондейла – відомого політика – демократа, віце-президента США за часів президентства Картера. Повернувши владу демократам на початку 90-х років після майже 10-річного правління республіканців президент Клінтон призначив його послом Сполучених Штатів у Японії. Це був складний період переосмислення стратегічного партнерства між США і Японією після розпаду Радянського Союзу, закінчення «холодної війни» і, як тоді вважалося, зниження реальної загрози Японії з боку північного сусіда. У Токіо на той час домінувала позиція, що настав час звільнитись з «дружніх обійм» Сполучених Штатів і зміцнити свій політичний авторитет у світі шляхом розвитку свого власного безпекового потенціалу. І хоча на цій посаді Мондейл не відзначився якимись особливими здобутками, відносини між двома державами розвивалися у цей період доволі успішно.
Помітний слід в дипломатії залишила Елеонора Рузвельт – дружина одного з найбільш популярних американських президентів – Франкліна Делано Рузвельта. Цікаво, що Рузвельт – єдиний в історії Сполучених Штатів президент, який чотири рази обирався на цю посаду. Цей рекорд уже ніхто не зможе побити, оскільки у 1951 році була прийнята поправка до Конституції США, яка обмежує час перебування на посаді президента двома термінами. Після смерті ФДР (так, зазвичай, американці називають свого улюбленого президента) Елеонора Рузвельт була призначена президентом Труменом делегатом США при ООН і увійшла в історію цієї організації як один із головних розробників Загальної декларації з прав людини.
Яскраву сторінку у розвиток відносин Сполучених Штатів з Францією вписала посол США у Парижі харизматична аристократка зі старовинної англійської сім’ї Памела Черчилль Гарріман, яка отримала американське громадянство лише у 1971 році. Це не завадило їй відіграти важливу роль у тріумфальному поверненні на політичну арену на початку 90-х демократичної партії після принизливих електоральних поразок від республіканців на чолі з Рональдом Рейганом. За визнанням багатьох американських політиків, саме завдячуючи Памелі Гарріман, молодий Білл Клінтон став 42-м президентом Сполучених Штатів. Подяка з боку демократів не забарилася. 1993-го року колишню дружину Рендольфа Черчилля – сина легендарного британського прем’єра Уїнстона Черчилля, а пізніше відомого американського політика і дипломата, посла США у Радянському Союзі часів другої світової війни Аверела Гаррімана, було призначено послом Франції. Її родинні зв’язки з британським істеблішментом, а також романтичні стосунки з деякими дуже впливовими фігурами Європи безумовно сприяли ренесансу не тільки франко – американських відносин, але й зміцненню євроатлантичних зв’язків. З її ім’ям пов’язують, зокрема, рішення щодо проведення міжнародної конференції з підписання Дейтонських угод саме в Парижі, у якій і мені випало взяти участь. Після її смерті у 1997 році президент Жак Ширак нагородив Памелу Гарріман ї найвищою нагородою Франції – Великим Хрестом ордена Почесного Легіону. Білл Клінтон на знак визнання її внеску і важливості для Америки відправив до Парижу президентський літак, щоб повернути її тіло до США, і особисто виступив на церемонії прощання у Вашингтонському національному соборі.
Впродовж років частка політичних призначень в американській дипломатичній службі коливався в районі 30 відсотків, що в цілому забезпечувало необхідний баланс і не впливало на ефективність зовнішньої політики. Ситуація зазнала суттєвих змін після приходу до влади Дональда Трампа, який довів кількість політичних призначень до майже 45 відсотків. Це відразу позначилось на рівні професіоналізму дипломатичної служби США і викликало різку критику з боку як самих кар’єрних дипломатів, так і громадськості.
Позитивні приклади політичних призначень в системі дипломатичної служби США є радше винятками, які лише підтверджують правило, що більш ефективними є кар’єрні призначення. Більше того, деякі посли, які отримали свої посади лише за свою лояльність до президента і суму внеску на його передвиборчу кампанію не змогли у складних ситуаціях втриматися від спокуси підіграти президенту у ході гострих міжпартійних баталій і такою позицією зашкодили відносинам з окремими державами. Яскравим свідченням «політико -дипломатичної» діяльності можна вважати нетривалу каденцію посла США при Європейському Союзі Гордона Сондланда. Крім того, що стосунки Вашингтону і Брюсселя у період президентства Трампа помітно погіршилися, сам посол встиг відзначитися у передвиборчих «розбірках» між своїм босом і кандидатом у президенти на виборах 2020 року Джо Байденом. Про це можна було б не згадувати, якби у центрі цього скандалу, який привів до імпічменту президента Трампа (щоправда республіканський сенат США очікувано зняв з нього усі звинувачення), не опинилась Україна. Але це вже окремий сюжет. Зазначу лише, що ні лояльність посла до свого президента, ні його фінансові ін’єкції у передвиборчу кампанію не вберегли його від скандального фіналу: через два дні після завершення процесу імпічменту посла Сондланда рішенням того ж самого Трампа було звільнено. Правду кажуть: «від любові до ненависті лише один крок».
Українська традиція політичних призначень послів походить від практики «почесного заслання», поширеній у радянський період. На дипломатичних посадах завершували свою кар’єру багато партійних і державних діячів того періоду. Досить лише згадати соратника Сталіна наркома В’ячеслава Молотова, багаторічного комсомольського вожака Сергія Павлова, або партійного функціонера брежнєвської епохи Дмитра Полянського. Але для них це було не що інше, як особиста трагедія, обмеження, або втрата виняткових привілей, якими користувалася партійна номенклатура. В українських реаліях класичним прикладом такої кадрової політики стало призначенням послом у Канаду відомого українського політика, дисидента – політв’язня Левка Лук’яненка.
Очевидно, що передусім політичними міркуваннями керувалися президенти України Леонід Кравчук і Леонід Кучма, відправляючи за кордон на престижні посольські посади «незручних» для влади українських громадських діячів – письменників, поетів і перекладачів Романа Лубківського та Дмитра Павличка. Хоча у цьому випадку політичне рішення, на мій погляд, співпало з їхнім внутрішнім бажанням відкрити молоду незалежну українську державу для своїх ключових сусідів – Словаччини, Чехії і Польщі методами культурної дипломатії. Підсумком їхньої дипломатичної діяльності, як і діяльності некар’єрного посла України у Польщі, відомого науковця, професора Маркіяна Мальського, став вихід наших двосторонніх відносин з цими країнами з полону вікових проблем, на новий рівень взаємоповаги і добросусідства. На жаль, у подальшому незграбна діяльність українських політиків і непрофесійність дипломатів знову відкинула відносини з нашими східноєвропейськими сусідами у вже підзабутий період недовіри і взаємних претензій. До того ж, у цей період до списку проблемних країн додалася Угорщина, відносини з якою на початку незалежності успішно розбудовували як професійний дипломат посол Дмитро Ткач, так і політичні призначенці Орест Климпуш і Василь Дурдинець.
Повністю руйнує стереотип політичного призначенця як неефективного дипломата діяльність першого посла України у Великій Британії Сергія Комісаренка. Вчений біохімік, віце- прем’єр з гуманітарних питань у першому уряді незалежної України він розпочав боротьбу з медико – фармацевтичною мафією, яка на початку 90-х в умовах фактичного безвладдя і тотального «дерибану» почала створювати собі плацдарм для подальшої експансії в економічне життя України. І програв. Подолати мафію, яку «кришували» впливові покровителі на найвищих державних щаблях, було тоді неможливою. Як, власне, й сьогодні. Але це вже інша недипломатична історія, яка називається найбільш вживаним в українському лексиконі словом «корупція».
Щоб підсолодити гірку пігулку цього програшу, відставного віце-прем’єра було призначено послом України при Сент – Джеймському Дворі***. Але неприємний після смак все одно залишився. Проте, як стверджують мудрі люди, талановита людина є талановитою в усьому. Діяльність Сергія Комісаренка на посту посла була дуже успішною. Родзинкою у низці його професійних здобутків стала справжня дипломатична епопея, яка завершилась передачею Україні британської арктичної станції «Фарадей». Безкоштовно! З висоти свого 40-річного дипломатичного досвіду дозволю припустити, що мало хто з кар’єрних дипломатів – колишніх і сучасних – може записати такий результат роботи собі в актив. Завдяки цьому безпрецедентному в історії українсько – британських відносин кроку Україна буквально увірвалася до елітного кола арктичних держав, приєднавшись до Договору про Антарктику, який регулює всі питання, пов’язані з дослідженням цього унікального континенту в інтересах усього людства. Станція отримала нову назву – «Академік Вернадський» на честь першого президента Української академії наук і 6 лютого1996 року над нею замайорів державний прапор України. Сьогодні ця антарктична станція проводить важливі наукові дослідження, виконуючи зобов’язання України як повноправного члена Організації країн Антарктичного договору. Більш детально про цей цікавий і повчальний дипломатичний сюжет можна дізнатися зі спогадів Сергія Комісаренка «Моя Антарктика», що побачили світ у вересні 2020 року.***( (Комісаренко, Сергій МОЯ АНТАРКТИКА. – К.: ЛАТ&K, 2020).
Підсумовуючи побіжний екскурс в історію політичних призначень в дипломатії, можна сміливо сказати, що диплом інституту міжнародних відносин (яких сьогодні до речі розвелося, як грибів після дощу), не є гарантією успішної роботи посла на дипломатичній ниві. Політичні призначення були є і будуть. Проблема полягає не в тому, що вони «політичні», а скоріше у тому, що вони зазвичай «хаотичні». Призначаючи посла необхідно керуватися усвідомленням важливості двосторонніх відносин на шкалі зовнішньополітичних пріоритетів держави, чіткого розуміння, завдань, які стоять перед послом у тій чи іншій країні та його здатності їх реалізувати на практиці. Від цього залежить і вибір виконавця…
