Договір між УРСР та РФ: як це було, що з того вийшло і… що буде далі?
Виповнюється чверть століття надзвичайно цікавому документу – Договору між УРСР та РФ, укладеному всупереч шаленому спротиву керівництва СРСР, тискові та погрозам сересерівського Кремля.
«Москва. Кочубеївщина. Провінціялізм». Як довго триватиме «робота над помилками»?
Ю.Шевельов, той самий, меморіальну дошку на честь якого з погано прихованою садистською насолодою знищила у Харкові Допо-Гепинська влада, визначив свого часу трьох найголовніших ворогів України: «Москва. Кочубеївщина. Провінціялізм».
Ю.Шевельова, забороненого за часів СРСР, начебто читали в Україні. А вельмишановна пані Оксана Забужко присвятила йому та його творчості дослідження та книги.
Читали. Дивувалися тому, як Шевельов міг бачити через роки… І – не робили висновків. Чому?
«МОСКВА»
Виповнюється чверть століття надзвичайно цікавому документу – Договору між УРСР та РФ, укладеному всупереч шаленому спротиву керівництва СРСР, тискові та погрозам сересерівського Кремля.
Думаю, історики дадуть цьому документові виважену оцінку. А мені, учаснику тривалих перемовин та самого підписання документу у Києві, хочеться пригадати лише один епізод.
Київ, листопад 1990-го. Площа Жовтневої революції – у студентських наметах. Люди на вулицях скандують – «Геть Масола-Кравчука!»… Б.Єльцин не наважується їхати до буремного Києва. Володимир Гриньов переконує «криголама змін» – їхати можна і треба… А я сиджу у штабі Народного Руху і переконую утриматися від радикальних дій під час візиту… Домовилися.
І от – вечірній Бориспільський аеропорт. «Як» з Єльциним здійснив посадку. Коротка зустріч. Усі – по машинах. Виїзд… І площа перед аеропортом, вщерть заповнена, як тоді казали, «рухівцями». Кортеж зупиняється. Відверто: не те, щоб неспокійно – страшно.
З лімузину виходить Б.Єльцин, прямує до мітингарів… Бере в когось із них мегафона і починає:
– Росія та Україна мали у своїй історії договори та угоди… (Натовп стих)
– І Переяславські угоди (Тиша нестерпна).
– І Союзний договір 1922 року ( Зізнаюся, у гнітючій тиші страшно. З колегою озираємося на кортеж – та в автомобілях від натовпу не сховатися… Що несе Єльцин!!!).
А він продовжує у нестерпній тиші перед понад всяку міру наелектризованим натовпом:
– Але я прилетів до Києва, щоб вперше в історії підписати РІВНОПРАВНИЙ договір Росії з Україною!
І натовп, «рухівський» натовп, починає скандувати: «Єльцин! Єльцин!»
Повірили. Ми всі – повірили.
Наче не було Андрія Боголюбського, Катерини ІІ з Петром І, Батуринської різанини, червонозоряних бандюків Муравйова, сталінського голодомору, беріївських «яструбків»…
Наче не намагалися до нашого серця та розуму достукатися Ліна Костенко, Євген Сверстюк, Іван Дзюба, брати Горині…
Мені здається, що і сам Б.Єльцин – вірив. Принаймні, у ту мить. Це вже за пару років його секретар Радбезу не соромлячись, не маскуючись скаже мені: «Донбасс начнет, Новороссия – поддержит, Приднестровье – довершит», це вже за якесь десятиліття кадебістська влада Росії остаточно дискредитує «криголама революції» то поміняє його на Моль…
Це вже значно пізніше ми зможемо прочитати шевельовське визначення найстрашніших ворогів України, першим з яких є Москва. Прочитаємо. Чи зробимо висновки? І як довго триватиме робота над помилками?
«КОЧУБЕЇВЩИНА»
«Донос на гетмана – злодея царю Петру от Кочубея»… Давня історія. Призабуті дійові особи. Та справа їх живе. Живе у повсякденній, копіткій, парламентській та регіонально-містечковій діяльності вірних нащадків Кочубея. Вони нікуди не поділися. Крутять, як циган сонцем, виборчим процесом, змінами до Конституції… Наполягають на амністії сучасним і Кочубеєві, і Іскрі, і просто бандитам – донецьким, кадировським, сербським…
Живе у імпотентній діяльності прокурорів та інших «охоронців права», яким розслідувати злочини проти учасників Революції Гідності, злочини вбивць Небесної сотні, винуватців Кримської трагедії, переворотів у Донецьку, Луганську, злочини Харківських перевертнів чи патріотичну діяльність «гудка» сам цар (Московський) не велів…
Живе, як на мене, й у безсоромній діяльності «українського бізнесу», який продовжує продавати електроенергію окупованому Криму, ремонтувати двигуни літаків агресора, платити пенсії Межигірським втікачам, постачати до країни, яка заслала на нашу землю вбивць, продукти та інші ласощі…
Український вибір?
Втім, переконаний, це – тема окремої, дуже серйозної розмови. Щоб зробити висновки. І провести роботу над помилками. Бажано, як колись казали, у стислі строки та без втрат.
«ПРОВІНЦІЯЛІЗМ»
Колись, згадуючи, на жаль, призабутого поета Давида Самойлова, я писав про любителів фотографувати «на фоне Пушкина – себя!». Писав, хоча й не думав тоді про всеперемагаюче бажання самозакоханих провінціалів увічнитися поруч з Обамою, Меркель, Олландом, Путіним, увічнитися на трибуні ООН, у ході з французькою табличкою на грудях, постати перед теле- та фотокамерами на тлі нехай не зовсім справними, але такими підходящими для фону танками, сісти за штурвал бойового літака…
А ще – погопкати на балконі в ООН, пофарбувати аватарки у соцмережах кольорами різних прапорів…
Якщо провінціалізм проявлявся б лише у цьому – махнув би рукою, закрив очі.
Та, згадаймо, той самий Ю.Шевельов попереджав, що Україна може і повинна визначати, вказувати магістральний шлях розвитку людства саме (та – лише) за умови подолання меншовартості, другосортності, «провінціялізму».
На мій хлопський розум, провінціалізм проявився, чи не насамперед, у здійсненні державою зовнішньої політики. За півтора року не зроблено практично нічого, щоб з об’єкта міжнародних відносин, світової політики, перетворитися на суб’єкта.
Взяти, хоча б, сферу зовнішньої торгівлі. Як скористалися небаченими преференціями з боку ЄС? Як підготувалися до відноворічної зони вільної торгівлі?
Що зроблено, крім балачок та штучно інспірованих скандалів та бійок у Раді, на виконання хоча б третини чи чверті вимог для отримання безвізового режиму?
Мій давній друг, дипломат і просто розумна і порядна людина, якось написав: «Хто вступає у перемовини з дияволом, сам впускає його до себе, з власного волі та відома».
У Мінську з власної волі та відома ми впустили до себе диявола. Ми раділи, наче маленькі діти, казочкам про світову підтримку України. Ми дозволили світові забути про окупацію Криму, про жахливу долю народу-страждальця – кримських татар. Ми залишилися малоцікавою та невпливовою провінцією.
А, найстрашніше, на відміну від ізраїльтян чи французів, ми дозволили перевести у площину статистики смерті від ворожих куль, мін, снарядів, від нелюдських катувань терористами полонених – перевести у площину статистики смерті кращих синів України.
Незабаром – друга річниця початку Революції гідності. Знаю, що так само, як і я, мали намір прийти, повернутися на Майдан мої друзі. І що, так само, непокоїть їх гіркий сумнів: скільки можновладців з психологією провінціалів увічнюватимуть себе «на фоні Майдану»?
Не виключаю, що це може бути. Бо подолати в собі «провінціялізм», за визначенням Шевельова,- завдання понадскладне.
ЗАМІСТЬ ЕПІЛОГУ
Не можу не згадати і через 25 років і ще один промовистий епізод з того візиту Б.Єльцина та підписання Договору. Власне, з самого підписання. Третій поверх будівлі Верховної Ради. Зал засідань Президії. Протоколісти здійснюють розсадку делегацій. Вносяться теки з текстами Договору. Л.М.Кравчук та Б.М.Єльцин «вчитуються» у тексти. Двома мовами. І, раптом, Єльцин:
– А почему Договор «между» УССР и РФ? Давайте – Договор РФ и УССР, без всяких «между»…
Хто готував такого рівня документи, може собі уявити легку паніку співробітників МЗС – «мідаки» у шоці… А Єльцин вже попросив ручку і править текст… Кравчук киває головою… Не звикли ми навіть делікатно заперечити, просто, можливо, з гумором, але виправити ситуацію…
Сказано – без «между», значить – без «между». Москва сказала. Провінція прислухалася…
* * *
Ще не було «ГКЧП». Не розвалився Союз. Не почалися Кремлівські ігрища нової російської влади навколо «неточного формулювання щодо кордонів». Не насипали дамбу з Краснодарського краю до острова Тузла. Ще не на повний голос говорилося – «крадуть газ» чи «перекриємо вентіль»…
Ще було дуже далеко до Харківського пакту, до «зелених чоловічків», окупації Криму та введення грушників, кадирівців та іншої наволочі на Донбас. «Російська весна» ще була лише у планах, далекосяжних планах..
І не було видано твори Ю.Шевельова.
Москва. Кочубеївщина. Провінціялізм.
Але ж маємо виконати роботу над помилками?
