Добровільні кайдани: як Москва виставляє себе «визволителькою» поневолених народів

Москва ніколи не зупинялась в своєму нестримному бажанні «визволити» українців від обраної ними ж свободи.

Понад півтораста років після проголошення 1492 року концепції «Москва – Третій Рим» у «білокам’яній» чекали на Переяслав. Тобто, на той момент, коли українці в безвиході самі будуть просити визволити їх, єдиновірних, православних, від гніту католицької Польщі, узяти під свій захист. Але оскільки присягу Війська Запорозького на вірність цареві Олексію Михайловичу  в Москві потрактували, як можливість перетворити вільних людей на підданих свого самодержавного зразка, то в Україні запротестували. Сам гетьман Богдан Хмельницький на Чигиринській козацькій раді в жовтні 1656 року заявив про необхідність розриву з православним царем, бо той, мовляв, зламав своє слово щодо збереження всіх давніх прав і звичаїв українського народу.

Коли ж тричі підтверджений на гетьманство Іван Виговський продовжив обстоювати ці права, Москва вдалася до створення йому опозиції на Лівобережжі на чолі з полтавським полковником Мартином Пушкарем, якому обіцяла булаву, якщо доб’ється усунення неугодного їй нового очільника української державності. Фактично, це була перша спроба організувати промосковське квазідержавне утворення на базі місцевого полку, що мало послужити плацдармом для продовження анексії всієї території Гетьманщини. Однак Виговському за допомогою кримських татар тоді вдалося розгромити зазначену п’яту колону (до Пушкаря долучився і кошовий Запорозької Січі Яків Барабаш) і підписати у вересні 1658 року Гацяцький договір з Польщею й Литвою про створення нової союзної держави, що означало повний розрив з Москвою.

Зрозумівши, що таким чином руйнується концепція Третього Риму з територіальним виходом на Віслу, Москва навесні 1659 року вже відверто організовує першу широкомасштабну спецоперацію для упокорення Гетьманщини, здійснивши вторгнення на її територію фактично всіма своїми збройними силами.  Але за допомогою того ж таки кримського хана вони були вщент розбиті під Конотопом.

І вже в Москві готувалися до приходу Виговського з татарами, та все зіпсував кошовий Сірко, котрий на прохання царських воєначальників своїм безрозсудним нападом на Крим завернув хана вже із Слобожанщини. Завдяки цьому Москві вдалося усунути Виговського й нав’язати недосвідченому новообраному гетьманові Юрію Хмельницькому в жовтні 1659 року Переяславський договір, який уже остаточно підпорядковував Гетьманщину  Москві.

Щоправда,  переконавшись у цьому, через рік молодий гетьман його розриває, знову звільняючись від опіки православного царя. Але ж останній не хотів цього допускати. Тому за допомогою своїх військ допомагав колаборантам з козацької старшини не визнавати легітимну українську владу на Лівобережжі. А після відречення Юрія Хмельницького від влади й обрання на його місце нового – неугодного Москві Павла Тетері там вирішили поки що обмежитися своїм впливом на козацьких теренах на схід від Дніпра.

Тут Москва ухвалила створити підпорядковане їй і незалежне від Гетьманщини колоніальне самоврядування, для чого в Переяславському договорі 1659 року завбачливо було нав’язано запровадження при гетьманові по двоє генеральних суддів, осавулів і писарів – на обох берегах Дніпра, що готувало майбутній розкол у її середовищі, а відтак і в Україні.

Захопити владу на Лівобережжі планував рідний дядько Юрія Хмельницького переяславський полковник Яким Сомко, який самочинно проголосив себе тут наказним гетьманом. Однак у Москві побоювались його певної самостійності, бо він відмовлявся виконувати різні повинності для утримання царського війська в Україні. Крім того, Сомко постійно писав до Москви про різні злочини, які чиняться на Лівобережжі і які “на ваших царского величества на ратных людех объявляетца”. А тим часом переяславський воєвода, наприклад, “из тех воров управы не чинит, виноватых по их заслуге не казнит, как бы сам вместе с ними ворует”.

Зрозуміло, що такий гетьман Москві не підходив. Відтак за інструкцією від царя проти Сомка розпочалася агітація, головними рупорами якої були ніжинський полковник Василь Золотаренко, що й сам розпочав боротьбу за нову булаву, та єпископ Мстиславський та Оршанський Мефодій, котрий був призначений на місцеблюстителя Київської православної митрополії.

Проте в Москві вирішили зробити ставку на більш лояльного до неї кошового Запорозької Січі Івана Брюховецького. З цією метою воєводі Ромодановському доручалося «в Запороги к гетману кошевому к Ивану Брюховецкому и к старшине и ко всему при нем будучему войску на кошу о том писати, чтоб они на ту полковую раду для гетманского обиранья были вскоре».

Прибулі запорожці не гребували ніякими засобами для здобуття для свого старшого титулу гетьмана Лівобережжя, відтак між козаками Брюховецького й Сомка спалахнула бійка, в якій перемогли запорожці. Сомко запротестував перед представником московського царя щодо нелегітимності виборів і оголосив наступного дня нові. Але 14 червня 1663 року козаки Сомка, на яких, очевидно, потужно вплинула соціальна демагогія з обіцянками боротьби проти заможної старшини, вже приєдналися до запорожців, і московську булаву вручили Івану Брюховецькому. Ось так самі українці, зокрема запорожці, «визволяються» від неугодної старшини й добровільно накладають на себе московські кайдани.

Трагічна смерть Брюховецького у похідному таборі під Опішнею у червні 1668 року призвела до проголошення гетьманом усієї України Петра Дорошенка. Звичайно, такий поворот подій зовсім не влаштовував Москву, оскільки тепер уже соборний гетьман був налаштований на самостійницький розвиток України. І коли йому вдалося до кінця того року звільнити майже всю Лівобережну Україну від московських військ, знову дав про себе знати кошовий Сірко: він повів до Чигирина нового претендента на гетьманську булаву. З огляду на це Петро Дорошенко, не встигнувши закріпити своєї влади на Лівобережжі, змушений був повертатися до тодішньої столиці, залишивши замість себе там незначні відділи на чолі з чернігівським полковником Дем’яном Многогрішним, котрий водночас став і  наказним гетьманом лівобережним. Скориставшись з того, що Петро Дорошенко попрямував з основними силами до Чигирина, на Лівобережжі знову з’явився з московським військом воєвода Ромодановський і почав там наводити свої порядки, руйнуючи міста й замки.

За таких обставин релігійний діяч Лазар Баранович, почав підбивати Дем’яна Многогрішного прийняти пропозицію Москви стати гетьманом Лівобережної України. Поласившись на владу й царські почесті, той погодився. Відтак на скликаній у Новгород-Сіверському козацькій раді 17 грудня 1668 року було обрано Дем’яна Многогрішного на гетьмана Лівобережжя, складено проект нового договору, який вислано з окремим посольством до царя.

Після цього нав’язано козацькій старшині “Глухівські статті”, які значною мірою обмежували автономію України. Доповідаючи про свою перемогу цареві, Ромодановський наголошував, що його суперечка з козацькою старшиною на Глухівській раді щодо присутності московських воєвод у містах України тривала з 3 по 6 березня 1669 року, “и стояли они на том крепко”, але, мовляв, пощастило з ними домовитися.

Ось так: самі ж козацькі старшини дають себе вмовити, бо не сподівалися, що московські подачки перетворяться для них кайданами. А це тому, що не було військово-політичної єдності між низовим, лівобережним та правобережним козацтвом і царський уряд, вміло розпалюючи ворожнечу між ним, продовжував і надалі прибирати до своїх рук Україну. І навіть дипломатичний геній Івана Мазепи не зміг зупинити цієї ерозії в середовищі української політичної еліти, частина якої продовжувала ласитися на царські милості.

У той же час зінспіровані царським самодержавством заколот Пушкаря, Чорна рада під Ніжином і наступні гетьманські перевороти, переконали Москву в необхідності скористатися цим інструментом впливу і в майбутньому розширенні теренів Третього Риму. Скажімо, підписуючи 1774 року Кючук-Кайнарджійський договір, Російська імперія дуже добивається «визволення» з-під опіки Туреччини  Кримського ханства. А як тільки це було зафіксовано документально – справою техніки вже залишалося, аби тепер незалежний Крим «виявив бажання» бути в складі Росії…

Тому й не дивно, що такий метод «визволення» всіх сусідніх народів  взяли на озброєння навіть противники царського самодержавства – російські більшовики, коли восени 1917 року захопили  владу в Петрограді.  Вже у  проголошенні Української Народної Республіки, керманичі якої навіть не думали про самостійність, про що наголошувалося з перших слів Третього універсалу Центральної Ради, Ленін та його соратники  побачили велику небезпеку для відродження Російської імперії в світовому масштабі.

Відтак  негайно розпочинається підготовка до повалення Центральної Ради, що планується зробити руками нібито самостійних українських братів по класу. Координацію цього «визволення» українських трудящих мас тепер від капіталістів і поміщиків  у свої руки бере нарком у справах національностей ленінського уряду Йосиф Сталін. Насамперед він вимагає від підопічних членів більшовицької партії в Україні добитися від Центральної Ради скликання Всеукраїнського з’їзду, на якому проголосити радянську владу, усунувши легітимні органи самоврядування на всіх рівнях.

А перед його відкриттям оприлюднюється так званий Маніфест до українського народу з надуманими ультимативними вимогами до Центральної Ради.   Настільки важливим для російських більшовиків був цей документ, що 3 (16) грудня 1917 року Раднарком РСФРР засідав з цього приводу двічі, доручивши комісії в складі Леніна, Троцького і Сталіна протягом понад тригодинної перерви «подготовить проект ультиматума и представить его в это же заседание».

Про надуманість вказаного ультиматуму говорили й українські більшовики, які зібралися 3 грудня 1917 року в Києві на свій крайовий з’їзд: «Народные комиссары надеялись, что демократия, прочитав ультиматум, пойдет против Рады, но они ошиблись… ультиматум результат плохой информации в Питере. Некоторые пункты неудачны и были расчитаны на эффект, но его как раз и не было».

Справді, як і нині, сподівання більшовицьких заколотників погрозами війни добитися успіху провалилися: Всеукраїнський з’їзд рад підтримав Центральну Раду, а купка прихильників Леніна змушена була за наказом останнього переїжджати до Харкова, де вони створюють свою УНР нібито від імені трудящих мас України. До речі, цього було досягнуто завдяки збройній підтримці створеного в російській столиці на чолі зі справді українцем за походженням Іваном Бокитьком так званого Українського диверсійного загону  для боротьби проти Центральної Ради.

З огляду на цей успіх і продумані пропагандистські гасла щодо передачі заводів у руки робітників, землі – селянам і всім – загального миру російським більшовикам вдалося повести за собою значні маси, які після важких років воєнного лихоліття швидко повірили в таке нібито й справді близьке благополуччя й добробут. Таким чином, соціальна демагогія в сплаві  пушкарівщини й чорних козацьких рад дала очікувані результати для великодержавних шовіністів, у яких перевтілилися вчорашні борці «за право націй на самовизначення аж до створення власних держав і повного відокремлення від Росії».

Так, вдаючись до творення концепції «ихтамнетов», ця харківська УНР, в проводі якої більшість складали чужинці, ось таким прийомом гібридної війни дезорієнтувала широкі маси й міжнародну спільноту.  А ленінський уряд з Петрограда вітав утворення «справді народної радянської влади на Україні» й обіцяв «новому урядові братньої республіки повну і всебічну підтримку в справі боротьби за мир, а також в справі передачі всіх земель, фабрик, заводів і банків трудящому народові України».

Насправді ж Ленін мав інший план щодо розвитку подій в Україні: через два дні він підписує декрет про призначення Серго Орджонікідзе «тимчасовим надзвичайним комісаром Району України для об’єднання дій функціонуючих там радянських організацій в усіх галузях їх роботи (військової, продовольчої, банкової та ін.)». І от коли в так званого народного секретаріату російських ставлеників у Харкові виникли тертя з повпредами Смольного, то його керівник розтлумачував своєму посланцю Володимиру Овсієнку: «само собою наше втручання у внутрішні справи України, оскільки це не викликається воєнною необхідністю, небажане. Зручніше здійснювати ті чи інші заходи через органи місцевої влади і взагалі найкраще було б, коли б усякі непорозуміння були залагоджені на місці».

Тобто, нас там «нету». Але водночас Ленін тоді ж звертається у Всеросійський морський революційний комітет «вжити екстрених заходів, щоб дати негайно в розпорядження тов. Тер-Арутюнянца 2000 матросів для воєнних дій проти буржуазної Ради». І очолювати боротьбу з українськими «нацистами» доручатимуть саме вихідцям з українства. Наприклад, Юрка Коцюбинського, цього «негідного сина великого батька», призначать нібито військовим міністром харківської УНР. Саме за вказівками нашого ж таки  землячка Овсієнка під час штурму Києва в останніх числах січня 1918 року російськими більшовиками вперше застосовано бойові задушливі гази; він також організував класовий терор у захопленій столиці України.

А коли червоній Москві з різних тактичних обставин ставало невигідно утримувати створені ними державні квазіутворення, вони на якийсь час ліквідовують їх. Коли ж українські холуї не можуть збагнути «високі матерії» такої політики, то товариш Сталін від імені товариша Леніна дохідливо роз’яснює: «Достаточно поиграли в правительство и республику. Кажется, пора кончать игру…».

Їм навіть не дозволили створити Українську комуністичну партію – після спроби організувати таку в Таганрозі й Ростові всіх ініціаторів закликали до Москви, де під керівництвом Леніна і відбувається «правильний» установчий з’їзд КП (б) У. Відтепер українські комуністи під пильним контролем ЦК РКП (б) будуть слухняно виконувати всі її інструкції, як утримувати в підданстві Москви «визволений» український народ. Як, до речі, й інші «братські» народи – від Балтики до Тихого океану.

Цей нагромаджений досвід в умовах соціалістичного будівництва показово буде застосовано в 1939 році, коли СРСР і нацистська Німеччина поділили Європу від Чорного моря до Баренцевого.  Щоб приєднати терени довоєнної Польщі по Віслу Москва, на відміну від брутальної агресії гітлерівців на відведеній їм території на захід, вдягнула на себе тогу лідера демократичного світу.  Вона спочатку планувала організувати вибори не тільки до Українських і Білоруських Народних Зборів з метою приєднати до СРСР відповідні етнічні масиви, а й милостиво дозволяла полякам на схід від Вісли проголосити в Люблині Польську Радянську Соціалістичну Республіку.

Щоправда, наприкінці вересня 1939 Сталін передумав «визволяти» привіслянських поляків, а віддав їх Гітлеру в обмін на ще не «визволених» литовців. Останні наступного року, як і латиші та естонці, «добровільно» попросилися під омофор Москви. Фіни ж, які відмовилися від «добровільного визволення», змушені були в результаті кровопролитної війни відкупитися частиною своєї території на користь великого східного сусіда. За таких обставин 1940 року Румунія беззастережно відгукнулася на пораду Сталіна й Гітлера без конфлікту вийти з Бессарабії та Північної Буковини. І вже ніяких пародій на кшталт будь-якого плебісциту Москва тут не влаштовувала. Як і не запитувала згоди Верховної Ради УРСР про передачу частини її території новоствореній союзній Молдавській РСР, тобто нинішнього Придністров’я.

Зрештою, ще майже півстоліття в цьому й не було потреби, бо скрізь, де була присутня радянська збройна сила, підневільні народи слухняно відбували свою повинність у «добровільних» кайданах – невдоволення таким станом грубо придушувалося, як це сталося в Берліні в 1953, Будапешті – 1956, в Празі – 1968…

Але коли «імперія зла» розсипалася, то Москва до вже випробуваного сценарію звернень до неї щодо «добровільного» прийняття під «високу государеву руку», додала ще й роль «миротворця». Це коли вона створювала на теренах незалежних сусідніх держав сепаратиські анклави, яких і «мирила» з тамтешньою легітимною владою за допомогою своїх військових баз чи так званих миротворчих місій – у Молдові, Грузії, Азербайджані…

Зрозуміло, Україна поза увагою не залишилася, хоч тут понад 90 відсотків населення в 1991 році підтвердили Акт проголошення незалежності. Цей результат був двічі закріплений на Майданах. Однак Москва вже не могла зупинитися в своєму нестримному бажанні «визволити» українців від обраної ними ж свободи. Їй замало виявилося анексованого Криму й ОРДЛО – вона хоче підпорядкувати собі всю Україну.

Але Україна не хоче цього, тож ніхто не зустрічає російських окупантів з хлібом-сіллю й квітами, але лише протестами. Тож ніяк тепер не ладяться заздалегідь приготовлені сценарії щодо створення херсонської та подібних їй «народних республік», бо українці розуміють, що це – добровільні кайдани, які добряче в’їлися в наше національне тіло за сотні років після Переяслава 1654 року.

Володимир СЕРГІЙЧУК, завідувач кафедри історії світового українства Київського національного університету імені Тараса Шевченка, професор, доктор історичних наук.