Для чого потрібна армія володарю Межигір’я?

Найактуальнішими проблемами надмірно великої української армії є високий рівень корупції, низький рівень охорони прав службовців, які працюють в архаїчній структурі, котра не бере до уваги поточні проблеми безпеки

Українська влада час від часу здійснює кроки, що мають продемонструвати бажання реформування Збройних Сил України (ЗСУ). Останній із них – ухвалена Радою національної безпеки і оброни у вересні 2013 року Державна комплексна програма реформування і розвитку Збройних cил України до 2017 року – дуже амбіційний.

Ти потрібен Батьківщині!

Найважливішими і такими, що заслуговують на визнання реформістським проектом, стали плани створення контрактної армії, а також зменшення загальної кількості ЗСУ. У 2017 році армія має нараховувати 122 тисячі осіб (включно з цивільними службовцями), що у порівняння з нинішніми 180 тисячами означає істотне скорочення.

Слабкою стороною проекту зменшення чисельності Збройних Сил став його соціальний аспект. Із 42 тисяч військовослужбовців, яких мають намір перевести у резерв, лише 21 тисяча матиме право на соціальні пільги, а також охоплена адаптаційними програмами. На вулиці опиниться половина – 21 тисяча осіб, які не мають життєвого досвіду, однак знають, як поводитися зі зброєю. Проте в те, що 21 тисяча «щасливців» отримає реальну допомогу після завершення служби, реально можуть вірити лише непоправні оптимісти. Аби надати допомогу цим людям, потрібно було б виділити на ці цілі щонайменше 100 мільйонів гривень, а в минулому році з них виділено ледь 50… тисяч!

Ще курйознішим виглядає припущення, що це не Міноборони, а Мінсоцполітики повинне допомагати звільненим у запас адаптуватися на «цивілці». Ба більше, відповідати за це повинен Департамент соціальної допомоги потерпілим від аварії на ЧАЕС та іншим. Уже сам факт, що їх трактують як «інших», свідчить про те, як насправді ставиться до них держава.

Між іншим, планується, що зарплата лейтенанта становитиме 650 доларів США. Експерти Центру досліджень армії, конверсії та роззброєння у Києві, оцінюючи шанси проекту, навіть якби його вдалося реалізувати, вважають, що ця зарплата й так би не підняла його з колін. Аналітики звертають увагу на те, що у сусідній Росії лейтенант отримує майже 1 600 доларів США, а про зарплатню офіцерів у країнах НАТО краще взагалі не згадувати.

Багато планів звучать добре, однак обставини свідчать про те, що вони не мають жодних шансів на реалізацію. Основна причина цього стану, очевидно, – фінанси, які Кабінет Міністрів виділяє Міністерству оборони дуже неохоче. Уряд щоразу виділяє Міноборони менше коштів, аніж за якими міністерство звертається до нього. Судячи з опубліковано проекту Держбюджету на 2014 рік, із «замовлених» 20 мільярдів гривень Міноборони отримає ще менше, ніж минулого року, – 14,56 мільярдів. Зрештою, вимога військових щодо 20 мільярдів усе одно не вирішувала б проблем: не лише на імплементацію таких амбіційних реформ, але й водночас на справне й ефективне функціонування вже існуючих Збройних Сил.

Іншою проблемою, яку вже не вдається розв’язати протягом двадцяти років, стало житлове питання: тих, хто стоїть у черзі на службову квартиру, так багато, що людина зі здоровим глуздом не розраховує на справедливий розподіл. Згідно із Білою книгою 2011 року 45 тисяч сімей військовослужбовців потребують негайного покращення житлових умов. Та навіть така ситуація не стримала військове керівництво від застосування корупційної практики: до історії вписано «подвиг» одного з керівників Генерального штабу ЗСУ, який, отримавши чотири квартири, переписав їх на членів своєї родини. У цьому контексті гасло, що має заохочувати вступати до лав контрактної армії: «Ти потрібен своїй Батьківщині!», звучить як гіркий жарт.

«Над Києвом безхмарне небо»

Український військово-промисловий комплекс (ВПК) володіє потенціалом, якому багато розвинених країн світу можуть лише позаздрити. При відповідному інвестуванні та зацікавленні з боку влади цей сектор міг би стати локомотивом технологічного розвитку України. Щоб такий сценарій реалізувався, потрібно розв’язати дві фундаментальні та взаємопов’язані між собою проблеми українського ВПК: залежність (рідше – взаємозалежність) від Росії, а також дефіцит нових технологій, які можуть надійти лише із Заходу.

Давно відомо, що Москва прагне унезалежнитися від України: розпочато виробничі процеси, які раніше в рамках радянської економіки виконувалися над Дніпром. Останніми роками російський ВПК досяг певних успіхів у цьому питанні. У цей саме час Київ успішно шукав інших партнерів на світових ринках – помітно, що хоча повільно, але систематично зміцнює співпрацю із західними концернами. Московські угоди від 17 грудня можуть цей процес загальмувати.

У Росії головним «ідеологом» унезалежнення від України став віце-прем’єр Дмитро Рогозін. Його багатомісячна активність на українському напрямку зводилася до всілякого приниження українського ВПК – часто за допомогою маніпуляцій і фальсифікацій, про що йому наприкінці листопада публічно заявив директор АНТК ім. Антонова у Києві Дмитро Ківа. Усе це відбувалося на тлі замороження спільних українсько-російських проектів, а також блокування Росією імпорту українських товарів. Такі дії були одним із багатьох елементів тиску на Київ у питанні підписання Угоди про асоціацію з ЄС.

Досить несподівано на початку грудня 2013 року Рогозін приїхав із візитом до України, під час якого йому репрезентували стратегічні українські об’єкти: АНТК ім. Антонова, «Турбоатом» у Харкові, дніпропетровський «Південмаш» і миколаївський суднобудівний завод. Експерти відразу почали спекулювати на тему майбутніх угод у питанні українсько-російської співпраці у сфері ВПК. Ці спекуляції підтвердилися 17 грудня у Москві, де в присутності президентів обох країн підписано цілий пакет документів.

Угоди можуть свідчити про те, що Київ прогнувся під тиском Кремля і досить легко погодився на вторинну роль у виробничих процесах російського ВПК. Однак, з огляду на характер цих документів (меморандум), видається, що це лише початок важких українсько-російських переговорів щодо умов майбутньої співпраці. Умови, на яких наполягає Москва, були неприйнятними навіть для проросійськи налаштованих власників деяких об’єктів і, загалом, подейкують, що російські плани не будуть втілені у життя. Проте сам факт початку переговорів водночас свідчить про те, що Київ відмовляється навіть від теоретичного пошуку альтернативних партнерів і нових напрямів розвитку галузі (принаймні тимчасово).

Доказом того, що лише сильна позиція в переговорах із Росією може дати широкі можливості розвитку, є приклад запорізького підприємства «Мотор Січ», що, між іншим, виробляє унікальні авіаційні двигуни для літаків і гелікоптерів, а також газові турбіни, без яких не може обійтися російський ВПК. У другій половині минулого року, коли торгова блокада з боку Кремля стала максимально жорсткою, а недопуск на російський ринок товарів українського ВПК був одним із найголосніше артикульованих рухів Москви, «Мотор Січ» без будь-яких проблем реалізовував контракти з партнерами в Росії.

Однак, видається, що влада над Дніпром не має наміру створювати собі зайві проблеми і намагатися зміцнити рідне військово-промислове виробництво. Щоразу краще видно, що трактує його, як дійну корову, з якої легко і швидко можна видоїти чималі кошти, а коли така можливість зникає, без вагань кладе це підприємство на стіл переговорів із «братньою» Москвою. Симптоматично, що Рогозін після повернення з України на своєму профілі у Twitter перефразував гасло іспанських повстанців у 30-х роках, котре, згідно з легендою, означало сигнал до повстання: «Над Києвом безхмарне небо».

На службі народові…

Стаття 17 Конституції України говорить: «Збройні Сили України та iншi вiйськовi формування ніким не можуть бути використані для обмеження прав i свобод громадян або з метою повалення конституційного ладу, усунення органів влади чи перешкоджання їх діяльності». Проте протягом останнього року мали місце щонайменше два випадки, які, можливо (хоча не обов’язково), свідчать про спроби обходу цього положення.

Перша тривожна подія відбулася у січні 2013 року. Тоді Указом президента України державне Міністерство надзвичайних ситуацій було підпорядковане Міністерству оборони. Експертне середовище негайно і з подивом звернуло увагу на те, що інституцію, яка відповідає за безпеку всередині країни, передали Міністерству оборони, яке повинне займатися зовнішніми викликами безпеки. З’явилися підозри, що через служби МНС влада зможе використовувати армію для розв’язання проблем всередині країни – наприклад, політичного характеру. Олії до вогню долив проект бюджету на 2014 рік, в якому Міністерству оборони запропоновані менші кошти, ніж минулого року, зате на збільшення підтримки щодо свого кошторису може розраховувати МНС (яке фінансується в бюджеті осібно).

Експертні та журналістські побоювання підтвердилися під час останніх вуличних протестів. Згідно з інформацією ЗМІ, у центрі Києва знаходилося спеціальне обладнання, що належить МНС, а його працівники надавали й інше обладнання (газові котли, польові кухні) для учасників пропрезидентської акції у Маріїнському парку. Остаточне підтвердження цієї інформації – нелегке завдання, але те, що про це голосно говорили прекрасно в цьому поінформовані політики – колишні міністри оборони і надзвичайних ситуацій Анатолій Гриценко та Віктор Балога, – дає підстави для занепокоєння.

Другий раз занепокоєння викликали події восени минулого року. Нещодавно від виконання обов’язків усунено високопоставлених керівників у Генеральному штабі – адмірала Ігора Кабаненка, а також генералів-лейтенантів Юрія Думанського і Валерія Аскарова. Підставою цього рішення були виявлення зловживань під час забезпечення службовим житлом, а також імовірне розкриття державних таємниць. Щодо закидів корупційного характеру, то більшість експертів підкреслюють їхню гротескність: оскільки в корупцію втягнута переважна більшість генералітету, то чому, власне, саме ці повинні бути покарані? Що ж стосується другого закиду, то історія, котру оприлюднила СБУ, що займалася цією справою, має дуже слабеньку доказову базу, що породжує ще більше запитань.

З’явилося кілька версій, які стосуються мотивації цих кроків. Перша з них говорить про бажання прозахідних змін в армії, які начебто підтримували згадані військові. Однак, на думку аналітиків, цей варіант не витримує жодної критики – ані Кабаненко, ані його заступники жодним чином не вирізнялися реформаторськими устремліннями (поза тим факти свідчать, що про реальну реформу армії найближчим часом не може йтися). Друга версія цілковито заперечує першу – згідно з нею, керівники були усунені через свою відверту проросійкість під час загострення українсько-російського діалогу. Той факт, що ініціатором кадрових рішень була СБУ, на чолі якої стоїть Олександр Якименко, котрий не приховує своїх проросійських поглядів, дозволяє відкинути і цей сценарій. Зрештою, найправдоподібнішою видається третя версія: банальна боротьба за впливи між СБУ і Генеральним штабом. Деякі аналітики, однак, зауважили, що ця боротьба має подвійне дно, яке полягає в бажанні заселити чергові після МВС силові структури вірними режиму керівниками, які не вагатимуться виконати будь-який наказ згори.

***

Поки що бракує однозначних доказів, які підтверджують приготування до можливого використання армії у внутрішніх цілях, хоча описані вище явища можуть і повинні непокоїти. Варто уважно приглядатися до чергових кадрових перестановок – особливо у фокусі вуличних подій останніх тижнів. Приклад МВС свідчить, що розстановка на керівних посадах у столичній міліції лояльних людей «заколосилася» кількома вирішальними ударами спецпідрозділу «Беркут». Якщо підтвердяться спекуляції та використання схожої схеми щодо армії вже обмірковується, то це божевільні ідеї, які мають невеликі шанси на успіх. Попри наростаючу деградацію в Збройних Силах України, мораль і цінності й надалі залишаються там на пристойному рівні. І зміна керівників «нагорі» небагато в цій природі речей може змінити.

Щоразу правдивішою видається теза, що говорить про бажання заощадження на армії під прикриттям її модернізації. Це саме стосується винятково експансивного ставлення влади стосовно галузі ВПК і його використання досить інструментальним способом в іграх із Росією. Опинившись закладником цього, українська збройна галузь не матиме шансів на оптимальне використання свого потенціалу. Беручи до уваги той факт, що Віктор Янукович нині фокусується на збереженні влади після 2015 року, не схоже, що будівництво сильної армії було одним із його пріоритетів. На жаль, не можна виключати й того, що господарю Межигір’я вона реально потрібна для дещо інших цілей.

Переклад з Nowa Europa Wschodnia

Володимир Угнівський