Чи втримають Україну ліліпути?
«Любить по-русски» як синонім «Лямур де труа»?
Один дуже-дуже високопосадовець, дуже набожний офіцер КДБ, що не завадило йому переступити через таїнство шлюбу, несподівано порадував закликами проти ксенофобії та до більшої толерантності стосовно сексуальних меншин.
Несподівано, бо саме у цей час його поплічники організовували, щоправда, у сусідів, гундяєвські хресні ходи, ходи проти євроінтеграції, під машкарою протидії многогрішній Європі.
Неочікувано та нелогічно, адже водночас, щоправда, з інших причин, цей найвищопосадовець висунув ідею «лямур де труа» – кохання втрьох – України, Євросоюзу, Росії, де саме Росія вирішувала б європейське майбутнє України.
Протиприродність цієї ідеї, у фундаменті якої – імперський зиск і патологічне несприйняття незалежності України, полягає, на наш погляд, у тому, що третього, як правило, зайвого, не кликали долучитися до взаємин двох. А шалений тиск цього третього і на Європу, і – найбільше – на Україну ніяк не вкладався у визначення «партнерства».
Ідея, однак, попри прагнення більшості українців жити у цивілізованому світі, попри очевидні економічні переваги, попри можливість набуття повної та реальної незалежності від сусідських забаганок, усупереч чітко сформульованим законодавчо засадам державної політики, вимогам громадськості, заяві керівників Церков і релігійних організацій України, не наразилася, так виглядає, на рішучу відсіч очільників нашої держави.
Глава партії та уряду, співець Митного союзу та відомий інтелігент, особливо – у спілкуванні з парламентом («Да пашлі Ви!» чи «Пєрєстаньтє орать!»), який радісно ухвалив постанову про призупинення назавжди євроінтеграційного поступу, лише в суботу якось невиразно заявив, мовляв, не плануємо отак відразу вступати до Митного союзу…
Глава держави, який перебував у той час за межами країни, і так засмутився та перейнявся тією антиєвропейською (й антиукраїнською, за великим рахунком) урядовою новацією, що його радісне обличчя осяяло всі телеекрани, теж промовчав про «любов утрьох», а постанову урядову – не чіпав.
«Шістки», ой, перепрошую, фракція, які, виглядає, дещо розгубилися, але ненадовго, збагнувши, нарешті, що змова готувалася заздалегідь, була «засвічена» під час легендарної зустрічі з групою Кінаха–Ландіка і лише матеріалізувалася за тиждень до Вільнюського саміту, усвідомили – хто виграє битву ідей і гаманців, і зайвої активності не виявили.
Виглядає так, що всі сторони вітчизняного владного трикутника добре усвідомлювали: ніякої любові втрьох не буде. Росія любитиме Україну сама. Де захоче, як захоче, скільки захоче! І погодилися з тим?
Комплекс венеційського мавра
Примус до дружби та любові – не сьогоднішній винахід. Просто останнім часом він вийшов за всі рамки хоча б зовнішньої пристойності. Мабуть, найяскравіше відбилася у нашій памʼяті історія з «рошенівськими» цукерками. Хоча були ще історії з молоком, сиром, маслом, мʼясом, були багатокілометрові черги фур на українсько-російському кордоні через подиву гідні новації росіян, провокації проти відомих українських творчих колективів, убивство рибалок, арешт українського кока вкупі з «грінпісівською» командою, довжелезні списки «невʼїздних», бруд телевізійної пропаганди… Та заборона на цукерки була, вочевидь, чи не найбезглуздішою та найодіознішою. Тому й так яскраво запамʼяталася.
Утім, імідж недоуків і йолопів не лякав східних сусідів. На карті – Україна.
І вони не гребували ані «Кремлівським вибором», ані гундяєвськими десантами, ані клоунськими шапками головного санітарного лікаря чи облагодіяного телеведучого.
Не вбиралися хіба що у найбільш підходяще їм убрання – розбійників із великої дороги (чи з великої труби газогонів), хоча й не стидалися бути шантажистами, шулерами, рекетирами.
У повномасштабній (поки що без зброї) війні за любов України небезкорисливі ревнивці так приревнували нас до Європи, що, думаю, не зупинилися б (чи – не зупиняться?) перед повторенням акту венеційського мавра. Хоча порівняння кульгає – він Дездемону таки любив. Безкорисливо!
Яким буде український вибір
Ці два останні слова не беру в лапки, бо не про філії сусідської спецслужби йдеться, як би вони себе не називали.
Усі роки незалежності ставлю собі одне й те ж саме питання: чому маленькі держави Балтії, назавжди залишивши імперію, подолали труднощі перехідного періоду, подолали численні негаразди, витримали важкі випробування і тепер живуть по-європейському, а ми?.. Не можемо? Не готові? Боїмося?
Не думаю. Памʼятаєте, у Свіфта, ліліпути тисячами ниток унеможливили Гуліверові можливість рухатися? На якийсь час, не більше. Памʼятаєте, змушували його виконувати свої забаганки? Недовго.
Невже сучасні ліліпути сильніші?
Очевидно, ні!
У чому ж справа? На плакаті до нитки змоклої юнки, на плакаті, який, можливо, теж трохи зіпсує злива, прочитав: «Їм потрібні Кремлівські гроші, нам – європейські цінності життя!»
І вона, ця дівчина, і сотні тих, які були поряд із нею, виступають не лише за європейський вибір для тих, кому має належати майбутнє. Вони виступають за європейський рівень соціального захисту, пенсій, стипендій, зарплат, за європейський рівень захисту прав і свобод і тих, хто не має молодого запалу чи сил стати поруч із нею.
Вони, може, комусь це видаватиметься парадоксальним, виступають за курс, проголошений Президентом України.
І не дадуть збити його з того курсу. Ані любим друзям, ані партійним «соратникам», ані закордонним «любителям» України. І спонукатимуть до прояву політичної волі та політичної мужності.
Бо євроінтеграція і є справжнім українським вибором.