Чи можливо повторення «Мюнхену-38», якщо дипломатія – мистецтво можливого? Думка дилетанта

Усі ці «занепокоєння», «глибокі занепокоєння» агресією Росії на тлі фактичної бездіяльності викликали та викликають у нас «глибоке занепокоєння» та певну недовіру до щирості європейської політики

Мав дискусію з редакцією, яка до заголовків деяких моїх попередніх дописів додавала «Думка дипломата», посилаючись на те, що всередині 90-х Указом Президента України мені було присвоєно (пожиттєво) дипломатичний ранг. Я був не «за», бо вважав і вважаю, що дипломатією, аналітикою, журналістикою… мають займатися сучасні дипломати, аналітики, журналісти… А ми, як красиво кажуть у Львові, люди поважного віку, можемо висловлювати свої, але вже – дилетантські думки.

Отож, кілька думок та запитань дилетанта.

З чого починався Майдан?

Минуло майже вісім місяців відтоді, як колишній і ще живий гарант розтоптав надії українців на європейське майбутнє України, не підписавши у Вільнюсі Угоду про асоціацію з ЄС. Ми є свідками та учасниками подій, поштовх яким дав саме цей вчинок.
Нині, коли Революція гідності виконала значну частину своїх завдань, чи не дивує нас, що Верховна Рада й досі не ратифікувала вистраждану, виборену та підписану А.Яценюком та П.Порошенком Угоду?
Чому зусилля Г.Немирі та Б.Тарасюка, наче вода у пісок, уходять в безодню парламентської балаканини та бездіяльності?
Чому на весь голос не зазвучала вимога ЄВРОАТЛАНТИЧНОЇ інтеграції, особливо – у зв’язку з великою та щирою підтримкою України Сполученими Штатами, Канадою, НАТО?
Можливо, це – не саботаж. Просто на тлі пошуків відновлення рівня довіри до Росії знизився рівень довіри до Європи?
Погодьмося, усі ці «занепокоєння», «глибокі занепокоєння» агресією Росії на тлі фактичної бездіяльності викликали та викликають у нас «глибоке занепокоєння» та певну недовіру до щирості європейської політики. І рівень запізнілих санкцій інколи дивує та розчаровує, і заяви… Ні, не буду перераховувати. Тим більше, що вже не раз писав, що окремі європейські політики з затятістю, гідною кращого застосування, працюють над створенням враження – Європа готова розплатитися Україною за російський газ…
Нині, на щастя, санкції працюють. Наскільки ефективно, наскільки могла наважитися Європа. Що далі?
Почитаймо уважно заяви баронеси, інших очільників інституцій ЄС, ОБСЄ…
І побачимо-переважає ключове: досягнення мирного врегулювання, встановлення миру.
Тут ненадовго дамо спокій Європі, повернімося на Батьківщину.
Прагнення миру – програмова заява Президента П.Порошенка.
Прагнення миру також пропагандистська мантра ПР та її філій-різних ПРУ, ЗМС… Тобто, як це може попервах здаватися парадоксальним, тих, хто кликав війну в Україну та роздмухував її полум’я…
Мабуть, прагнення миру теж може бути різним. П.Порошенко прагне припинення іноземної агресії, вбивств російськими військовими та найманцями українців, відбудову зруйнованого ворогом… Регіонали (яку б назву вони не носили) – збереження себе у владних структурах, можливостей й надалі грабувати країну.
Будьмо чесними, мантри миротворців-регіоналів за сприяння «незаангажованих» та дуже толерантних ЗМІ знаходять прихильників…
А тепер- знову до Європи.

Мир – якою ціною? І хто має цю ціну заплатити?

Останнім часом низка високопосадовців з ЄС докладає чималих і реальних зусиль для початку переговорів між Україною та Росією на найвищому рівні. У тому числі, проскакує й таке, – для збереження обличчя Путіна. Пропонують різні формати та різних посередників.
Не маю жодного права на критику чи песимістичні сумніви. Розумію, що лише від однієї людини – Путіна – залежить припинення російської агресії.
Втім, маю право не уявляти, як Президент України – перший Президент, який реально, самовіддано та результативно працює, у тому числі – на світовій арені, – зустрінеться з кривавим маніяком-диктатором, натхненником і організатором терористичної, загарбницької війни з Україною? Що відчуватиме, подаючи катові руку?
І, взагалі, чи має він моральне право у такий спосіб принизити себе та свою країну?
Нас підштовхують до прямих переговорів з людиною, проти якою вже давно в Україні мали б бути відкриті кримінальні провадження (тут – мій уклін Антонові Геращенку).
Для мене, дилетанта поважного віку, виборця та громадянина, очевидно – такого морального права мій Президент не має.
Водночас усвідомлюю: Європа (особливо з наближенням осені-зими) робитиме все, щоб такі переговори відбулися, Путін – «зберіг обличчя», Європа – газ.
Днями, під час святкування у Варшаві чергової річниці перемоги над Червоною Армією у 1920 році, Президент Польщі Б.Комаровський зазначив: світ більше не житиме ілюзіями.
На жаль, знаходяться непоодинокі політики, які продовжують жити ілюзіями щодо «умиротворення» Путіна, обговорюють сценарії «фінляндизації» України тощо.
Особисто мене не стільки непокоїть та «фінляндизація», навіть не стільки можливість повторення долі Чехословаччини та її президента після Мюнхену-38, скільки повторення світової трагедії. Після оптимістичної заяви Н.Чемберлена: «Я привіз вам мир!» запалала світова війна.
Насамкінець. У суботу заступник глави АП порадив мені у Фейсбуці уважно стежити за повідомленнями… З вдячністю приймаючи пораду, адресую її й усім нам: ЛЮДИ! БУДЬМО ПИЛЬНИМИ!