Битва ідей і гаманців. ПР не вірить у Януковича і «зливає» його Москві

Класна штука – телебачення. Прекрасний світ ілюзій. Чи не склалося у нас з Вами враження, що все політичне життя країни вирує на двох-трьох майданчиках ток-шоу: «У Савіка», «На П’ятому»… Ще десь…

Хибне уявлення…Омана… Насправді, видається, політичне життя вирує глибоко-глибоко, приховано-приховано. І лише поодинокі протуберанці, що прориваються назовні, миттєвими спалахами освітлюють невеликі частини реальної картини битви ідей і гаманців.

Скажімо, тривалий час ми перебували у полоні євроінтеграційних ілюзій. Губу, так би мовити, розкатали, що будемо жити по-людськи. Так, розуміли, буде непросто, не з неба впадуть, разом з іншими європейськими цінностями, і європейський рівень освіти, охорони здоров’я, соціального забезпечення, прав і свобод людини. Доведеться попрацювати, тяжко попрацювати. Але мета того варта – вирватися з неоімперської багнюки «колиски» братніх народів і долучитися до спільноти народів вільних.

Деякі вільнодумці ладні були навіть тимчасово заплющити очі на вибіркове «правосуддя», на невикорінювану корупцію, на клановість політичних еліт.

І вже здавалося: ще трохи, ще зовсім трохи – і діючий президент назавжди увійде в історію як людина, яка повернула країну до її історичного – європейського дому…

«Он шел на Одессу. Он вышел к Херсону. В засаду попался…»

Та хтось дуже цього не хотів. І ці – «хтось», видається, зовсім не з так званої опозиції, яку, за мудрим висловом одного з достойників із правлячої партії, розвели, наче кошенят. Тоді – хто?

Ми з Вами тривалий час могли спостерігати за тим, як голова партії та уряду вперто і наполегливо твердить мантри щодо безперечних переваг Митного союзу і саме там бачить Україну. Дійсно, чим Київ або Донецьк, Львів або Харків гірші від Вітебська, Талдикоргана чи Калуги?

І глава партії та уряду інколи навіть фронду та вільнодумство демонстрували, ставали у позу непослуху, такої собі контри до євроінтеграційного курсу, проголошеного главою держави.

Утім, думаю, ні в кого язик не поворухнеться звинуватити главу партії та уряду в реальній протидії курсові глави держави. Дозволяли ж по кілька разів стрічки перерізати, лопати закуповувати, капусту пропагувати, покращення втілювати. Чого ще треба для забезпеченої третьої молодості?

Тоді, можливо, глава парламентської фракції правлячої партії? Пам’ятаєте, ця Лоліта української політики («Не подходи ко мне, я обиделась, я обиделась раз и навсегда») була дуже невдоволена тим, що Кокс і Квасневський не зустрічалися з ним. Мовляв, із лідерами опозиції – так, а з ним – ні. Образа та й годі! Та дідусь Фройд і тут зле пожартував. Нарікаючи на необ’єктивність євромісіонерів, лідер фракції ані словом – про їхні численні зустрічі з главою держави… І це замовчування красномовніше від усіх слів показало, на кого насправді образився політик, кому насправді адресувалося: «Мы что, по щелчку должны все послушно делать?»

Та хіба цього достатньо для реальної та ефективної протидії главі держави аж до конкуренції з ним на виборах 2015 року?

Кого ще можемо назвати? Пана А.? Леді Б.? Відверто скажу, не знаю.

У чию ж засідку потрапив той, хто збився з собою ж визначеного курсу? Чому раніше вистачало волі, рішучості, амбітності, зрештою, та самоповаги, а на фінішній прямій (і до Вільнюса, і до виборів) виникли проблеми з диханням?

«Бунт» холодильників

Інсценована у вівторок зустріч із провідними промисловцями та підприємцями, очолюваними героєм Майдану та майстром пристосувань, виглядала, погодьмося, трохи комічно. Ну так, скажімо, як батьківські збори десятого класу дуже середньої школи, які звернулися з одностайним проханням до директора – залишити весь клас на другий рік, щоб краще підготуватися до навчання у класі випускному.

Однак, не робімо висновків із телевізійної картинки й офіціозних коментарів зустрічі. Не холодильниками єдиними було продиктоване бажання засунути до морозилки євроінтеграцію спочатку на рік, а там – і назавжди. З політичних глибин і темряви підсвідомості таки прорвалося та прозвучало ключове слово – Росія. Однак не в контексті ефективної протидії інформаційній, торговельній, митній, культурній і т. д., і т. п. війнам, розв’язаним сусідкою проти України.

Таке враження, що бажання одного з героїв популярної колись кінокомедії – негайно здатися – надихало учасників зустрічі. І вони, хто потайки тремтячи від страху перед співрозмовником, хто – перед справжніми хазяями, свою готовність до капітуляції таки засвідчили. Сподіваючись, що у Кремлі дізнаються, почують, схвалять.

Що тут сказати – вміють наші промисловці та підприємці по очах (а не по закордонних директивах) читати підсумки останньої (цур мене! – не останньої, суботньої) зустрічі та робити висновки щодо самозбереження.

Думаю, що й так звана політична еліта – теж вміє. І з погано прихованим задоволенням «підставляючи» главу держави, позбавляючи його історичного шансу в листопаді 2013-го, не зупиниться перед тим, щоб позбавити й шансу в 2015-му, адже впевненості у кремлівському виборі, у тому, що він упаде на діючого главу, в цієї еліти немає.

Зрештою, так можна припустити, як немає патріотизму, честі, порядності. А за гроші, великі гроші, можна заспівати не лише про матроса Залізняка, а й про Москву – столицю, про батька народного, союз незламний… Утім, не зараз. Коли у «першопрестольній» визначаться з вибором. І продиктують його.

Маю, однак, упевненість, ми того диктанту не писатимемо. Через проґавлений єврошанс – не плакатимемо. Бо плач не дав свободи ще нікому. Ми будемо простувати своїм курсом. Не зіб’ємося самі, не дамо збити нас. Здобуваючи, як писав Іван Франко, «хоч синам, як не собі, кращу долю в боротьбі».