Біла краватка… Чорна краватка…

Хто, де, як вишколює консульську зміну?

Закінчення. Початок – “Є питання – не дипломатичне, а консульське…“

Продовження – “Консули у воєнний час: універсальні солдати дипломатії“

Коли надходять запрошення на офіційні прийняття, на протокольні заходи з різних приводів, наприклад, державних свят, пам’ятних дат в історії держави перебування, або заходи посольств, консульств, то, як правило, в них є посилання на форму одягу. Тобто самі запрошення повідомляють про рівень протокольних вимог. Звідси, між іншим, можна зробити припущення і про  рівень представництва приймаючої сторони.

Запрошують виключно тебе чи тебе з дружиною. Запрошують на…  Втім, так мимоволі перейду до розлогих спогадів у частині протокольних вимог.

Про те, як ми з дружиною (а запросили саме з нею) хвилювалися перед прийняттям у посольстві ісламської держави, як раділи несподіваній зустрічі зі Здіславом Новіцькі ( світла пам’ять! ) послом Польщі, якому я колись у Києві вручав консульську екзекватуру на його роботу ген-консулом у Харкові…

Про те, як вчилися використовувати протокол в інтересах основної роботи. Так, протокольне спочатку знайомство з дочкою Президента держави перебування вдалося перетворити на стабільні контакти, джерело важливої інформації, знайомство, яке відкривало чи не всі двері в Південній столиці.

Не втримаюся, щоб не згадати й кумедну історію. Вже згадуваний наш посол полюбляв приїздити зі столиці до нас (ми виділили кабінет, авто з водієм), а ще полюбляв передивлятися папери на моєму столі. І от одного разу теплого ранку серпневого дня заходить він до мене, щось бере зі столу в руки, кидає, вибігає… Того дня я вже його не бачив. А виявляється, він взяв до рук прекрасно оформленого листа про те, що його авторка, дякуючи за запрошення, не може, однак, взяти участь у прийнятті Генконсульства на честь Дня Незалежності. Але ні авторка не помітила, ні навіть я, що листа було адресовано мені, Олегу Баю, як Надзвичайному і Повноважному Послу України… Погодьтеся, такий лист з таким зверненням за підписом впливової дочки Президента не міг не спричинити шок у занадто цікавого…

У Південній столиці часто проходили різного ґатунку міжнародні виставки. І Генконсульство наполегливо працювало над тим, щоб на них були представлені українські учасники.

Цей казахський високопосадовець не збирався відвідувати український стенд, Генконсул так радісно його вітав, що…

Зрозуміло, що у місті, де були основні республіканські ЗМІ, я тісно співпрацював з журналістами, з вченими  Академії Наук (теж – поруч), з викладачами та студентами університетів. з українською діаспорою, з іноземними дипломатами…

За дорученням МЗС України брав участь в якості спостерігача у засіданнях Наради з взаємодії та заходів довіри в Азії, створеної у 1992 році за ініціативи Н.Назарбаєва. Перший саміт  (був і там спостерігачем) – в Алмати 2002 року. А від цього року, як оголосив Президент К-Ж Токаєв, та нарада – вже Організація (ОВЗДА). Брав участь і в інших важливих міжнародних заходах.

Дипломатія… Генконсул України на конференції з Євроатлантичного партнерства, Алмати

А під час нерідких візитів Президента України виконував і консульські, і дипломатичні функції…

Усе це вимагало ще й знань. Тих знань, які, на жаль, доводилося здобувати на ходу, точніше – на бігу. В умовах катастрофічного браку часу.

І я вдячний за уроки, які отримував під час візитів від шефа президентського протоколу Георгія Чернявського, від друзів з нашого посольства – Сергія Шидловського, Олександра Христенка, Володимира Студіліна (спочиває з миром!), від друзів з посольств Чехії, Литви, Польщі, Іспанії, Держави Ізраїль, Вірменії, Єврокомісії, ОБСЄ, Папської нунціатури…

І я дуже хочу, щоб сьогодні наші кандидати на роботу в консульських установах отримували ці знання ще до початку відряджень. І я сподівався, що на запитання – хто, де, як вишколює консульську зміну? – ми отримаємо ґрунтовні відповіді не лише від ДАУ імені Г.Удовенка, але й від ІМВ КНУ імені Тараса Шевченка та інших вишів. Бо у нас міжнародне право, міжнародні відносини та подібне  вивчається у багатьох вишах (ну, просто як міжнародна журналістика!), а от консульські питання? Зайве? Чи життя все таки переконує у зворотному?

І, буквально, одним рядком – про почесні консульства та почесних консулів.

Зізнаюся, що про існування цієї інституції вперше дізнався у 1996-му році,  коли мені, тоді – заступнику начальника Консульського управління МЗС, – доручили вручити дозвільні документи почесному консулу в Києві однієї  європейської держави. Впорався. І поцікавився – що то за діяльність? А ще побачив, що ця інституція, толерантно кажучи, не є у центрі уваги. До речі, не тільки у минулому столітті.

Вже у цьому столітті, якраз перед Арабською весною, ми з дружиною та малою тоді онукою відпочивали у Тунісі. Я знав, що неподалік від нас має бути Почесне консульство України. Відшукати чи зв’язатися не вдалося. Ніхто про нього не знав.

Порівняно недавно почесний консул України в Анталії (Туреччина), виявився дуже пропутінською людиною. Добре, що там тепер штатна консульська установа, п’ятий Президент відкривав. Правда, чомусь не генконсульство…

Але – не відволікатимусь. Просто повторю: з підготовкою почесних консулів у нас як?

Замість підсумків.

Кажуть, що один дурень може задати стільки запитань, що сто розумних не зможуть відповісти. Не хочу примірювати вбрання того, ну, автора численних запитань. Тим більше, що мої ці публікації були позитивно зустрінуті двома колишніми міністрами закордонних справ та кількома послами. Так, вони – мої друзі. І саме тому не приховували  б в особистих повідомленнях критики.

То ж нехай мої запитання залишаться. Кому вони адресовані – теж ясно.

Побачимо, якою буде реакція.

Дякую за увагу!

Олег БАЙ, Надзвичайний і Повноважний Посланник