Беззахисні офіцери

Під час спілкування з військовослужбовцями Збройних Сил України привернула увагу одна, на мій погляд, дуже важлива проблема.

Все більше і більше командирів і начальників військових частин і підрозділів, що приймають участь в АТО, висловлюють занепокоєння тим, що відсутня будь яка реакція уповноважених державних органів України на порушення слідчим комітетом РФ кримінальних справ відносно посадових осіб ЗСУ, начебто, за вчинення злочинів проти миру і людяності під час виконання обов’язків в зоні АТО. Занепокоєне тим і керівництво Міністерства оборони та Генерального штабу ЗСУ.

Повідомлень ЗМІ про ці кримінальні справи з’являється все більше, але правоохоронні і юридичні органі України з цього приводу як води в рот набрали. Є інформація, що вже більше, ніж 30 офіцерам і генералам ЗСУ російським слідчим комітетом висунуті подібні обвинувачення. Тільки нещодавно було оприлюднено обвинувачення у вчиненні «злочинів проти мира і людяності, правил ведення бойових дій» чотирьом командирам бригад ЗСУ. І офіцери обґрунтовано висловлюють опаску, що вони, наприклад, можуть бути оголошені в міжнародний розшук, затримані в разі виїзду за кордон, навіть на відпочинок. Що можуть постраждати члени їхніх родин. А головне, висловлюються побоювання, що за бездіяльності уповноважених державних органів України вони можуть бути пізніше притягнуті до кримінальної відповідальності міжнародним судом, як це було з деякими військовими керівниками через багато років після війни в колишній Югославії.

Женевські конвенції 1949 року, в яких було кодифіковано міжнародне гуманітарне право після Другої світової війни, містять перелік воєнних злочинів, під якими розуміли серйозні порушення конвенцій, враховуючи специфіку відносин, врегульованих кожною із них. До них відносяться наступні дії: навмисне вбивство; катування і нелюдське поводження, включаючи біологічні експерименти; навмисне спричинення важких страждань або серйозного каліцтва; нанесення шкоди здоров’ю; незаконне знищення і привласнення майна, якщо воно не викликане військовою необхідністю; примус цивільної особи або військовополоненого служити в збройних силах держави противника; позбавлення права на неупереджене судочинство; незаконна депортація, переміщення цивільних осіб, що перебувають під захистом; незаконний арешт цивільних осіб, що перебувають під захистом; захоплення заручників.

Даний перелік суттєво доповнив Додатковий протокол I 1977 року, включивши в число серйозних порушень ще такі: проведення певних медичних експериментів; перетворення цивільного населення, окремих цивільних осіб або демілітаризованих та безпечних зон в об’єкти нападу; здійснення нападу невибіркового характеру, що зачіпає цивільне населення або цивільні об’єкти, коли відомо, що такий напад буде причиною великої кількості смертних випадків та поранень серед цивільних осіб; віроломне використання емблеми Червоного Хреста, Червоного Півмісяця та інших захисних та розпізнавальних знаків; переміщення окупуючою державою частини її власного цивільного населення на окуповану територію або депортація чи переміщення всього або частини населення окупованої території; невиправдана затримка репатріації військовополонених або цивільних осіб; апартеїд; напад на історичні пам’ятники та ряд інших. Ці Женевські конвенції визнані Україною і тому є часткою її законодавства.

Крім того, ці злочини визнані такими майже у всьому світі і не мають строків давності притягнення до кримінальної відповідальності.

Ситуація значно небезпечніша, ніж може вдатися на першій погляд. Недостатня увага до цієї проблеми може призвести до того, що деякі офіцери внаслідок недостатньої інформованості та обізнаності з питань міжнародного гуманітарного права будуть ставити під сумнів окремі військові накази, якщо вони будуть розцінюватись ними як такі, що порушують норми міжнародного гуманітарного права. То саме стосується і тої ланки, що віддає ці військові накази. Недостатня обізнаність і відсутність адекватної реакції з боку компетентних державних органів породжує ситуацію, коли опікшись молоком і на воду починають дмухати. Ситуація, коли військові підсвідомо починають боятись віддавати накази або виконувати їх, паралізує їх волю і рішучість, породжує невпевненість, що для військової справи є вже половиною програшу. Це вже межує з бездіяльністю військових посадових осіб або відмовами від виконання військових наказів, що є зниженням боєздатності військ – самим небезпечним наслідком подібної ситуації.

Дії слідчого комітету РФ з порушенням кримінальних справ стосовно українських військових спрямовані саме на розхитування ситуації у Збройних Силах України, породження почуття невпевненості у генералів і офіцерів. Це є той вплив на бойові дії у озброєному конфлікті, якій здатні організувати правоохоронні органі, представники яких не приймають безпосередньої участі в цих бойових діях. Такий спосіб впливу на супротивника небойовими методами є одним з відгалуження гібридної війни. Але цей спосіб є досить ефективним лише за умови бездіяльності іншої сторони конфлікту, відсутності з її боку адекватних і законних контрзаходів.

У складі слідчого комітету РФ ще навесні 2014 року після початку бойових дій у Донбасі оперативно було створено Управління по розслідуванню злочинів, пов’язаних із застосуванням заборонених засобів і методів ведення війни. До складу цього Управління були залучені військові юристи, які вже пройшли бойову обкатку під час російсько-грузинської війни 2008 року. Тоді грузинська сторона, на жаль, виявилась не готовою протистояти Росії на цій ділянці і не змогла завчасно підготуватись до юридично правильної процесуальної фіксації фактів агресії Росії і порушення нею норм міжнародного гуманітарного права. Тому спочатку представники РФ повною мірою скористались неготовністю правоохоронної системи Грузії, зібраним масивом тенденційно відібраних процесуальних доказів змогли переконати міжнародні організації в неправомірності дій грузинської сторони. Лише у 2016-му році, через 8 років після цього військового конфлікту, Грузії вдалось переконати міжнародну спільноту в тому, що же насправді відбулось у 2008 році і Міжнародний кримінальний Суд почав вивчати обставини цього військового конфлікту саме для оцінки того, чи дотримувалась Росія норм міжнародного права. Чи стало це наукою для правоохоронних органів України?

Слід зазначити, що, на жаль, з боку уповноважених органів України не було відчутних протидій явно ворожим діям Росії. Перш за все, нічого не було чути про реакцію Міністерства іноземних справ, Міністерства юстиції і Генеральної прокуратури України на сам факт розслідування подій, що відбуваються на території України, слідчим комітетом іншої держави – РФ, що є порушенням юрисдикції України. Уявляється, що України могла би відреагувати хоча би офіційною дипломатичною нотою протесту на таке порушення російськими слідчими органами суверенітету України. Якщо така нота, можливо, і була, спільноті про це невідомо на відміну від того, що про факти порушення кримінальних справ проти українських військових було багато повідомлень і у вітчизняних ЗМІ. Про якусь реакцію на це уповноважених органів України не повідомлялось.

І друге, саме неприємне те, що Україна виявила просто вражаючу бездіяльність у тому, щоб з самого початку озброєного конфлікту у Донбасі організувати належну фіксацію і розслідування в зоні АТО порушень норм міжнародного гуманітарного права усіма учасниками збройного міжнародного конфлікту, процесуальну фіксацію доказів збройної агресії Росії, в тому числі і з своєї території, на суверену територію України. Це є виключною компетенцією спеціального підрозділу Генеральної прокуратури України – військової прокуратури. Але цей спеціальний військовий правоохоронний орган чомусь мовчить про те, що ним зроблено не тільки для того, щоб фіксувати докази збройної агресії Росії на території України, але й належно розслідувати ті факти, які покладені в основу обвинувачень українських військових слідчим комітетом РФ. Ці офіційні об’єктивні розслідування і прийняті по цим розслідуванням юридичні рішення повинні були стати в разі виявлення порушень правил ведення війни – підставою для юридичної відповідальності цих осіб, а в разі спростування таких фактів – засобом юридичного захисту військовослужбовців, якщо питання про їх відповідальність колись буде поставлено.

Хоча ще у серпні 2014 року, коли була законодавчо відновлена в Україні діяльності військової прокуратури, письмово зверталась увага керівництва Генеральної прокуратури України на те, що цей напрям в умовах ведення бойових дій стає однією з основних функцій військової прокуратури на Сході України, цього, на жаль, не відбулось. І свій власний історичний досвід був проігнорований, і належні висновки з російсько-грузинської війни 2008 року не зроблені. Призначена Головним військовим прокурором особа, яка є сугубо цивільною, що ніколи до цього не працювала з військовими органами держави, не має ні відповідних знань ні досвіду, або не звернула уваги на цей важливий напрям діяльності військової прокуратури, або в силу своїх здібностей та відсутності досвіду просто не зрозуміла, про що саме йшлося у спрямованій до Генеральної прокуратури письмовій аналітичній записці. Але факт залишається фактом – в самі гарячі і напружені часи, протягом 2014-2015 років, орган, якій в силу свого специфічного призначення був зобов’язаний виконувати цю роботу в зоні АТО, цього не робив. Події під Зеленопіллям, Славянськом, Савур-Могилою, Іловайськом, Дебальцево та багатьма іншими місцями масової загибелі українських військовослужбовців під час бойового застосування військ належним чином процесуально не зафіксовані, докази російської агресії на території України, в тому числі факти застосування заборонених засобів ведення війни, обстріли території України з території РФ, або не фіксувались зовсім, або фіксували епізодично, звинувачення українських посадових осіб в порушеннях правил ведення війни не розслідувались взагалі.

Лише у вересні 2015 року, більше, ніж через рік, коли бойові дії вже перейшли в стан позиційної війни, після повторного письмового звернення до Президента України по цьому та іншим недолікам в роботі військової прокуратури, було офіційно створено в складі Головної військової прокуратури Управління по розслідуванню злочинів проти миру, людяності та міжнародної безпеки. Судячи з назви, саме воно мало би організувати цю роботу. Але й тут, на жаль, керівництво Головної військової прокуратури обмежилось лише гарною назвою, не наповнивши її належним змістом.

Фіксацією порушень норм і правил ведення війни, порушень норм міжнародного гуманітарного права і розслідуванням цих фактів продовжували займатись не ті, кому держава за рахунок платників податків гроші за це платить, тобто, військові прокурори, а волонтери за власний рахунок або за рахунок грантів міжнародних організацій. Саме міжнародними і українськими волонтерськими організаціями, а не військовими прокурорами зібрані докази ведення Росією у серпні-грудні 2014 року артилерійських обстрілів зі своєї території військ України і української території, злочинів проти мирного населення, знущань на військовополоненими та ін.

Тому і вийшло, що доповідь про порушення норм міжнародного гуманітарного права на Сході України до Міжнародного кримінального Суду в Гаазі була підготовлена і надана у квітні 2016 року не державою Україна, а волонтерами на чолі з депутатом польського Сейму Малгожатою Госевською. Генеральна прокуратура України «пристроїлась» до цього процесу лише в грудні 2016 року після того, як прокурором цього Суду в річному звіті дії РФ в Україні були кваліфіковані, як міжнародний збройний конфлікт. Лише тоді керівництво Генеральної прокуратури України оговталось і до Суду були офіційним державним органом надані додаткові матеріали до волонтерських матеріалів пані Госевської. Це просто сором для України.

А як же з розслідуваннями інкримінованих російськими слідчими українським військовим посадовим особам фактів «злочинів проти мира і людяності, правил ведення бойових дій»? Так само ніяк!!! Повна тиша з боку української військової прокуратури замість того, щоб оперативно відреагувати, провести розслідування та надати належну юридичну оцінку, про яку голосно і аргументовано повідомити в ЗМІ. Тим самим можна було би заспокоїти тих офіцерів і генералів, які, я впевнений, необґрунтовано обвинувачені російським слідчим комітетом у вчиненні тяжких злочинів.

Але для цього треба ретельно працювати саме в зоні АТО. Для цього там повинні бути зібрані самі досвідчені і професійно підготовані військові юристи, які повинні розуміти важливість поставленого перед ними завдання і володіти методикою цих розслідувань. Сама же військова прокуратура сил АТО мала стати найбільш кількісно і якісно укомплектованим підрозділом.

Насправді військовим прокурором сил АТО було призначено так само сугубо цивільну особу, яка також не має ні відповідних знань, ні досвіду. І комплектування військової прокуратури в зоні АТО, на жаль, розцінюється зараз, як «заслання», що не сприяє належній роботі цього органу. Більше того, керівника військової прокуратури сил АТО, що внаслідок подій, які набули широкого розголосу у ЗМІ, став одіозною фігурою, на тривалий час залучили розслідувати інші кримінальні провадження, які не мають жодного відношення до функцій військової прокуратури і слідство по ним зосереджено в м. Києві, а не в зоні АТО. Складається враження, що керівництво Генеральної прокуратури України так до кінця не розуміє функцій і призначення військової прокуратури, використовує цей орган для зовсім інших цілей, безпосередньо не пов’язаних з обороноздатністю держави під час ведення бойових дій.

Розуміючи небезпеку ситуації, намагається щось робити керівництво Міноборони та Генштабу своїми дорученнями Військовій службі правопорядку провести відповідні розслідування. Але усім зрозуміло, що цей орган не є правоохоронним, незважаючи на назву, і не має законних повноважень для надання юридичної оцінки дій військових посадових осіб, яка могла би бути прийнята до уваги на міжнародній арені в разі необхідності. Якщо дійде до розборок в міжнародних організаціях, усі ці висновки ВСП будуть відкинуті як такі, що зроблені одним з підрозділів Збройних Сил, до яких належать і звинувачені посадові особи, а не незалежним уповноваженим правоохоронним органом.

Офіційні звернення керівництва Міноборони та Генштабу до Головного військового прокурора залишаються без належного реагування. Він дуже зайнятий і орієнтує своїх підлеглих не на те, щоб вони виконували свої спеціальні військово-юридичні обов’язки, насамперед в зоні АТО, а на те, щоб вони завзято і наполегливо виловлювали дрібних хабарників глибоко в тилу, та й ще цивільних, що не мають жодного відношення до ЗСУ – митників, державних виконавців, поліції, викладачів, державних службовців, піарясь на цьому в ЗМІ.

Боротьба з корупцією – це також корисна справа. Але це було би зрозумілим, доцільним і корисним, якби військова прокуратура виконала спочатку свої безпосередні обов’язки, для чого вона і була відновлена у 2014 році. Вона, на жаль, більшу половину свого часу і зусиль спрямовує на те, щоб підміняти в Україні інші правоохоронні органі у питаннях загальної, а не військово-юридичної юрисдикції. Тільки за результатами 2016 року більше половини усіх направлених до суду військовими прокурорами обвинувальних актів стосувались правопорушень не її виключної, а чужої підслідності. А своя робота стоїть на місці, від чого страждає загальна справа – обороноздатність країни. Складається враження, що і керівництво військової прокуратури не повністю розуміє справжнє призначення і функції цього органу, захопилось конкуруванням з іншими правоохоронними органами у справах явно не своєї підслідності.

І виходить, що українські офіцери залишились юридично беззахисними перед нахабним, але юридично більш підготовленим російським слідчим комітетом. Непрофесіоналізм і недалекоглядність керівництва Генеральної прокуратури України та її підрозділу – військової прокуратури, вже завдає шкоди авторитету України, боєздатності українських Збройних Сил і може завдати ще більше шкоди значній кількості українських військовослужбовців, якщо зараз не повернути військову прокуратуру до виконання тих особливих завдань, які може виконати лише вона, але до цього часу належно не виконує. І це цілком в силах спільноти України, а особливо такої потужної організації, як військова спільнота, що безпосередньо зацікавлена в цьому.

Джерело: Анатолій Маркевич resonance.in.ua