Безсилля світової демократії: росія топче міжнародне право, Світ мовчить

Міжнародне право – фундамент чи руїна?

Ще задовго до початку війни вся навколоправова медіаспільнота вела дискусії щодо доцільності і користі існування такого феномену як міжнародне право.

Наразі це питання  розкололо причетних на два табори: «міжнародне право мертве» і «без міжнародного права не може існувати сучасний світоустрій».

Варто розпочати з вибірковості тезису про «смерть» міжнародного права. Ті, хто просувають такий наратив, мабуть не хочуть враховувати, що майно за кордоном, шлюби з іноземцями і навіть подорожі в інші країни – це саме те «мертве» право. Звичайно, мова йде про приватне право, але це не привід спростовувати його «міжнародність».

Коли ж мова доходить саме до публічного права, багато скептиків базують свої тези на основі тих ситуацій, де воно провалилося. Але чи дійсно винне право як явище?

На мою думку, МПП має більш ніж достатньо необхідних інструментів для впровадження ефективних рішень. Візьмемо, до прикладу, позицію Білорусі у нинішній війні. Диктатор Лукашенко стверджує, що його держава не є агресором, бо білоруських військ на території України немає. Але резолюція Генеральної Асамблеї ООН 3314 (XXIX) “Визначення агресії” від 14 грудня 1974 року у статті 3 (пункт f) прирівнює надання території для агресії до самої агресії! Так як з білоруської території відбувається обстріл об’єктів в Україні, то на рівні ООН Білорусь цілком може бути визнана агресором.

Але ось тут і криється головна проблема МПП. Систему, яка покликана забезпечити мир, стабільність і розвиток, нарівні з демократичними режимами контролюють тирани і диктатори. Основний принцип міжнародного права полягає в тому, що воно працює рівно настільки, наскільки міжнародна спільнота хоче і може забезпечувати його реалізацію. Брюсселю, Гаазі, Вашингтону, західним столицям та високим кабінетам варто зрозуміти, що міжнародне право на «периферії» це не завжди ті заяви та рішення, які вони щодня бачать перед собою в документах. Гаррі Каспаров у книзі «Зима наближається» говорив про те, що коли лідери вільних країн дозволяють таким як путін стояти поряд з ними, то цим аж ніяк не перетворюють тиранів на демократів і не наближають їх інтеграцію в рамки нормального світоустрою. Навпаки, такими діями вони закріплюють думку диктаторів про те, що ті будуть залишатися непокараними не дивлячись ні на що.

Світова спільнота має в руках такий інструмент як міжнародне право. Але вона закрила очі на дії росії в Молдові, Грузії, Чечні. Вбиваючи десятки і сотні людей, окупуючи території чужих країн, росія самовпевнено продовжувала сидіти в Радбезі, а путін був бажаним і шанованим гостем повсюди. До чого це призвело на сьогодні?

Тотальна зневага рф до права. Варто лише поглянути на заяву Пєскова про те, що росія не виконуватиме рішення Міжнародного суду ООН. І це не просто зухвало, такі дії повинні мати наслідки. Так, рішення Міжнародного суду Організації Об’єднаних Націй, яке зобов’язало РФ негайно припинити вторгнення в Україну і невідкладно вивести війська, саме по собі є безпрецедентним. Але!!! Країні учасниці конфлікту озвучують рішення, а вона це ігнорує. І світова спільнота, демократична спільнота яка повинна захищати верховенство права, мовчить.

І ще раз про МПП як інструмент: стаття 27.3 Статуту ООН прямо позбавляє право голосу країну-учасницю суперечки. Отже ООН має можливість змусити росію виконати ухвалу МКС ООН, ввести миротворчі війська в Україну, допомогти нашій державі. Але на такі рішення потрібна політична воля. Міжнародне публічне право, як інструмент, вже є. Але чи вистачить духу у світової демократії його використати?

Як підсумок, мені би хотілося сказати, що міжнародне право це ні в якому разі не руїна. Так, воно вимагає реформації і трансформації (як і весь світопорядок), але без фундаменту неможливо будувати нове. І якщо зараз ми признаємо помилковість і безсилля міжнародного права, цим ми зануримо і так ослаблений і нажаханий світ у хаос, не маючи можливості побудувати нічого нового. Отож, хоча міжнародне право і всі його інституції вимагають реформ та повинні якнайшвидше отримати «друге дихання» — ми не маємо права говорити про те, що право вмерло і ніяк не може нам допомогти.

Єлизавета ДЕМЧЕНКО, студентка 3 курсу Дніпровського національного університету імені Олеся Гончара, голова студентської панелі ГО “Intermarium Support Group”