Без України не буде імперії, без імперії – імператора. Українці колись обиратимуть Путіна?

Один прискіпливий критик, реагуючи на публікацію про «вуха» російських спецслужб, які (вуха) все частіше стирчать із внутрішньоукраїнських резонансних подій, написав: «З якого це дива притягнута ні сіло ні впало тема волевиявлення. Адже вибори, загальновідомо, відбуваються у чітко визначені законами строки. Не актуально!»

Відповідаю. Свого часу більшовики замінили після слова «дайош» знак запитання на знак оклику, поширивши у такий спосіб сферу вживання від приватної до загальнодержавної. Після цього і строки, і закони, за великим рахунком, перестали щось визначати. «Дайош!» – і все!

Нещодавно їхні блідо-червоні нащадки виступали під гаслом: «Дайош референдум (всенародний вибір) щодо вступу до Митного союзу!»

У темі опинився й гарант, заявивши, що і асоціацію з Європейським Союзом, і вступ до союзу Митного обовʼязково проведуть через плебісцити.

Для чого? Для показушної демократії, для санкціонування визначеної владою політики – без обговорення, без аналізу, без порад, сумнівів, прозорості – масовим «так»?

Адже відомо, що плебісцити-референдуми є лише ознакою свободи, якої зрікаються у ту саму хвилину, коли віддають свій голос.

Не пасла задніх й опозиція. «Дайош!» вибори – чергові, позачергові, строкові, дострокові – мера, Київради, Верховної Ради, президента…

Програючи з гідною подиву послідовністю вибори за виборами, проте, вперто та наполегливо кличуть на нові. Невже революційний невроз підштовхує невідкладно проголосувати за подальше покращення?

 

У красивій обгортці….

 

Ризикуючи наразитися на нищівну критику, не втримаюсь, однак, щоб не навести цитату з «творів» найодіознішої особи минулого століття: «Мистецтво пропаганди полягає в тому, щоб, на рівні розуміння тих верств, серед яких працює уява, серед широких мас, які веде інстинкт, пропаганда у належній психологічній формі знаходила шляхи до їх серця» (Адольф Гітлер).

Тим, хто дуже обурився, нагадаю, що і Гітлер, і Муссоліні стали главами держав за результатами законних виборів, які згодом вони перетворили на державні перевороти.

І згадав я про це саме з огляду на наступні вибори. Щоправда, нині видається, не так скоро, до того ж – у Росії.

Обиратимуть нового (?!?) президента. А для того щоб результати можна було прогнозувати з високою ймовірністю (начебто зараз є сумніви!), підготовча робота, так виглядає, вже розпочалася. І, насамперед, на найважливішій ділянці – інформаційно-пропагандистській.

Обиратимуть нового президента? Чуже, занесене з сучасного загниваючого Заходу слівце, та й поняття, легше, видається, трансформуватиметься у «исконно-русское – Царь-батюшка» чи у міцно вбите у голівоньки російські ще Петром І, запозичене або через віконце з Європи, або з християнської Візантії, або з Риму – джерела російської державності, величне слово – імператор.

Та щоб державу очолив імператор, держава має бути… Вірно, імперією.

Відзначимо, що за період існування радянської імперії дещо з багатств імперії Російської було втрачено – Фінляндія, Польща… І навіть «світова система соціалізму» (не до ночі згадана!) не компенсувала втрат.

А чверть століття тому – країни Балтії…

Далі й сама імперія сконала, відтак Україна, інші, як заведено було говорити свого часу, пострадянські суверенні держави від імперії відкололися, довелося згуртовувати їх різними СНД, ОДКБ, ЄврАзЕСами тощо.

Усі пручалися чи не пручалися по-різному. І лише Україна, за мудрим і точним висловом одного з її президентів – не Росія, твердо стояла на своєму.

А без України, погодьмося, яка ж то імперія? Так, євразійське непорозуміння.

Про шалений політичний, фінансово-економічний, торговельний, культурний, науково-технічний, інформаційний тиск на Україну ми з вами знаємо не з чужих слів. І в «ПіКу» про це також неодноразово писалося.

А от про внутрішньоросійський тиск на росіян, тиск з антиукраїнською складовою, думаю, знаємо менше.

 

…з отруйним начинням…

 

Чому «братній» народ, країна-сусідка стали жупелом, незмінною «страшилкою» імперської пропаганди?

Памʼятаємо, були часи, коли російські журналісти, російські опозиціонери, просто освічені росіяни з певними заздрощами говорили про демократію та свободу в Україні. Про плюралізм думок, про існування парламентської опозиції, про свободу слова…

У порівнянні з російськими реаліями… Ну, скажімо, у сусідів фактично діє одна партія – партія влади. Про подібне явище відомий французький психолог Серж Московічі писав: «Ставши державою в державі, вона неминуче навʼязує сіру одноманітність, конформізм, корисний для підтримки балансу сил на свою користь. Вона замикає свободи у вузькі рамки. Монополія поліції та засобів масової комунікації гарантує, що ці свободи не вийдуть за встановлені обмеження» (Див. С. Московічі «Век толп», М., 1998).

В Україні – по-іншому. І це дратувало. Особливу ненависть викликали партії з сильною національною ідеологічною складовою. І вже готовий ярлик – «бандерівці», тобто кровожери. Які ж ну ніяк не підпадали під це визначення – все одно «мазепинці». У кожному разі – вороги.

У сусідів, відомо, нещодавно мали місце погроми на національному чи релігійному ґрунті, влаштовані нацистами. В Україні становлення громадянського суспільства відбувалося та відбувається через несприйняття ксенофобії, міжрелігійної ворожнечі. Більше, ієрархи всіх Церков і релігійних організацій спільно висловлюють свою точку зору щодо найважливіших питань життя країни. Наприклад, з питань євроінтеграції.

Хіба «Русский мир» та його владні покровителі не сприймають це як ворожу діяльність? І не затаврують неправильно віруючих сусідів?!

І – про найболючіше та найделікатніше. Особисто я завжди утримувався від будь-яких коментарів подій, повʼязаних із людськими жертвами. Гріх, думаю.

Проте вже підзабуті вибухи житлових будинків у Москві та нещодавні теракти у Волгограді мимоволі підштовхують до роздумів: кому вигідно?

Був такий французький учений Лебон, чиї праці без жодних сумнівів переписували у свої «твори» Гітлер і Муссоліні, уважно читали Теодор Рузвельт і Барту, Пуанкаре, Клемансо – аж до Шарля де Голля. Лебон стверджував, зокрема, що для зміцнення влади вкрай необхідні: велика перемога, велике чудо, великий злочин, велика надія…

Великий злочин відбувся. І влада невідкладно використала його – для «наведення порядку» в країні. А принагідно з укритих пилом шухляд повитягувалися забуті провокаційні байки і про підготовку терористів, підривників, снайперів… Вгадали – де?

Трохи конфузно вийшло з великими перемогами. Памʼятаємо, українська гімнастка виграла «золото», а за інерцією увімкнули… російський гімн. На мить! Наче – познущатися. А ще… Тут не відмовлю собі у задоволенні процитувати епіграму мого друга-письменника, поета, перекладача. Хай вибачить, без його відому: «Надії Росії здаватись великою спаскудив Повєткін… Розбитою пикою».

Як нас любити після всього цього!

 

…безкоштовною доставкою

 

Уже згадуваний Лебон зазначав, що якими б не були ідеї, прищеплювані масам, вони можуть стати панівними лише за умов їх викладення у примітивній формі та впровадження у свідомість у вигляді образів.

«ПіК» неодноразово писав, які образи українців, подій в Україні створюють державні російські телеканали…

Примітивно, але, на жаль, не безрезультатно мав можливість переконатися у цьому, отримуючи відгуки російських знайомих, людей освічених, не радикальних, можливо, трохи байдужих.

На тлі такої страшної, такої неспокійної, анархічної України Росія, очевидно, мала справляти враження ну якщо не Едему, то хоча б в основному благополучної, стабільної, модно тепер казати, країни з мудрим вождем на чолі.

А от Україна, як виходить із російської пропаганди, такого вождя не має. Не випадково ж на мітингу правлячої партії у Києві під проводом глави партії та уряду скандували: «Пу-тін! Пу-тін!»

Не має, і тому в Україні трапляються Майдани, і богослужіння правлять українською, і Леніна не шанують…

А ще – ще в Росії вимолюють грошенят позичити. Мільярдами доларів.

Услужлива пропаганда тишком-нишком нашіптує: без України не буде імперії, без імперії – імператора. Відтак треба братів «рятувати», до себе – як би делікатніше сказати – пригортати. Нехай вони й погані, але ж – брати.

До того ж як врятуємо, то й про борги не треба буде непокоїтися. Віддадуть (чи – синонім – заберемо: газогонами, оборонкою, металургією, хімією…).

Та й утримувати колоніальну адміністрацію дешевше, ніж президента, уряд, посольства, Верховну Раду та цілу партію.

Розпатякують, що кредит – оновлене кріпацтво, зробимо це кріпацтво реальністю!

Та, головне, ось вони – велике чудо та велика надія: знову станемо імперією – від Курил до Карпат, від Кольського півострова до Кримського… Великою РФ – Імперією Реставрованого Феодалізму!

А там уже й імператора можна обирати. «Дайош» для всіх! І на цілком законних виборах.

Аве, Цезарю?