Багатоликий АНУС
Радикальний вилоносець Олег Ляшко зібрався летіти в Донецьк, прихопивши з собою городній інвентар
Працівникам аеропорту «Жуляни» не позаздриш. Замість виконання своїх безпосередніх обов’язків, запобігаючи терактам та іншим халепам у небесному просторі країни, вони змушені відволікатися на суперечки із суб’єктами, які вважають себе не менше ніж пупом землі. Не встиг забутися скандал з депутатом Колесніченко, якого не пустили на борт літака через відсутність паспорта (парламентарій водночас старанно робив контролерові «козу рогату»), як ось, на тобі – новий прищ на рівному місці. Радикальний вилоносець Олег Ляшко зібрався летіти в Донецьк, прихопивши з собою городній інвентар (знаряддя боротьби) – з метою підняти на нього «клятих ригів». Проте з оголеними вилами до літака його, звісна річ, не пустили, що спричинило в народного месника шквал емоцій і відповідний запис у Фейсбуці. За годину засмічування повітря гучним словесним мотлохом обидва опудала все-таки полетіли до «ригівського» лігвища: одне – в салоні, інше – в багажному відсіку. Належним чином запаковане.
Ця історія не вартувала б виїденого яйця, якби не додавала останніх жирних мазків до недовершеного образу вилоносного радикала. Спочатку відповімо на запитання: чи усвідомлював дорослий і цілком дієздатний (начебто) чоловік, що з вилами наперевіс його до літака ніхто не пустить? Очевидно, так (бо це зрозуміло навіть дитині). А якщо так, то ким треба бути, щоб піти на таке? Варіанти відповідей (потрібне підкреслити):
*клінічним ідіотом;
*дешевим клоуном;
*дрібним провокатором;
*пришелепкуватим недоманьяком;
*просто Ляшком (і цим усе сказане).
Важко обрати? Звернімося по допомогу до самого політика. Точніше, до його одкровень того самого дня у Фейсбусі: «Я відніму в цієї банди її базову область – і тоді настане крах Партії регіонів. Вона щезне, ніби її ніколи й не було». Як бачимо, нашому панові підходить будь-яка з означених характеристик. А, можливо, й усі разом. Яка все-таки різнобічна й багатогранна особистість! Який матьорий чєлавєчіще!
Одне незрозуміло: чому психіатри досі мовчать? Адже випадок справді унікальний. На цілу дисертацію тягне.
