Автокефалія як право на власну релігійну традицію та відмова від релігійної ідеології

Політичне православ’я претендує на деприватизацію релігії, на експорт відповідних релігійно-моральних норм за огорожу церкви, на те, щоб проникнути до всіх сфер суспільства і визначати життєві правила не лише релігійних, а й нерелігійних людей.

Надання автокефального статусу українському православ’ю не може не враховувати релігійні настрої православного індивіда, має на меті не лише підвищення світового статусу українського православ’я, а й передбачає важливим наслідком збільшення православних віруючих з автентичною індивідуальною релігійністю, які здатні до здійснення релігієвибору, заснованому на відповідних світоглядних цінностях, етнічній релігійній ментальності. [1]

Автор –  Ганна Кулагіна-Стадніченко,  кандидат філософських наук, докторант, старший науковий співробітник Відділення релігієзнавства Інституту філософії імені Г. С. Сковороди НАН України

Реалізація автентичної індивідуальної релігійності православного віруючого неможлива без звернення до релігійної традиції, яка сьогодні сприймається зразком високої духовності українського етносу та, з іншого боку, виступає гарантом суспільно-політичної стабільності України.

В українській філософії феномен релігійної традиції розглядався не лише у церковній площині, а й поставав важливим елементом народної культури, був духовним привілеєм високоосвіченої людини, що надто актуалізувало етичну домінанту цього феномену (Г. Сковорода, П. Юркевич). Цей ракурс став визначальним для осмислення релігійної традиції українськими видатними діячами Церкви, богословами (П. Могила, І. Огієнко, В. Липківський, А. Річинський, С. Ярмусь та інші).[2]

Однак за радянських часів релігійна традиція викривлено сприймалась «пережитком минулого», який має бути подоланим всією соціальною дійсністю, а відтак ця проблема або не піднімалась взагалі, або розглядалась складовою частиною релігійного комплексу, не претендуючи на самостійний об’єкт наукового дослідження.

Після здобуття Україною  незалежності, з 90-х років минулого століття релігійна традиція поступово стає однією з головних тем соціальної філософії, релігієзнавства, соціології, соціальної психології, соціальної культурології, розглядається у парадигмі соціальних відносин. Сьогодні при вивченні релігійної традиції враховується досвід всесвітньо знаних дослідників, зокрема, теорія соціальної дії М. Вебера, соціальної інтеграції Е. Дюркгейма, структурної цілісності Т. Парсонса, культурної ланки Б. Малиновського.

В українському академічному релігієзнавстві склався погляд на релігійну традицію, яка визначається певними елементами релігійно-духовної спадщини, що передаються і зберігаються протягом тривалого часу в діяльності Церкви або її окремих інститутів. Тут релігійна традиція виступає одним із видів релігійно-духовної наступності, орієнтує як на збереження попередніх надбань, так і на їх відтворення, розвиток; проявляється у вигляді усталених стереотипізованих норм поведінки віруючих, формах відзначення релігійних свят, обрядів, дотриманні звичаїв, наслідуванні певним ідеям, тощо.[3] Українське релігієзнавство активно послуговується досягненнями натуралістичної школи, виокремлює успадковані поколіннями віруючих природоморфні риси релігійних вірувань давніх українці.

Взаємообумовленість розвитку соціальних відносин та релігійної традиції дозволяє висновувати про те, що соціальні зміни, конфлікти викликають суттєву трансформацію релігійної традиції, надто активізують її інтеграційно-дезінтеграційну функцію.

Інтеграція віруючих навколо конкретної релігійної традиції може  відбуватися за рахунок протиставлення конфесій чи соціальних груп, що сповідують інші релігійні традиції.  Таке протиставлення обумовлюється, зокрема, й порівняльно-звинувачувальним богослов’ям, що властиве кожній релігійній системі, постає складовою частиною релігійної доктрини. Більше того, тут слід згадати точку зору відомого американського соціолога-теоретика Толкотта Парсонса щодо повної дисфункціональності релігійної традиції у певних соціально-історичних ситуаціях. Приміром, коли йдеться про перешкоди при запровадженні сучасних технологій, методів організації праці у сфері економіки країни, посилення економічного застою, тощо.[4]

Окрім міжрелігійних конфліктів, за посередництва релігійної традиції може виникати конфлікт із світськими організаціями. До того ж, цей конфлікт буде нести подвійне навантаження: як факт соціальної дезінтеграції та внутрішньо групового єднання. Чим більше відторгнення від зовнішнього світу, тим міцніше внутрішньо групове єднання. Ворожість до «чужих» створює відчуття спільності, спонукає шукати підтримку лише у своїх. Виявляється, що соціальний конфлікт та соціальна інтеграція можуть розглядатись у взаємозв’язку, виступати як дві сторони єдиного процесу суспільного розвитку.

Аналіз релігійної традиції як соціального феномену активізується у другій половині ХІХ століття. Внаслідок прогресуючої диференціації соціального устрою виникає питання щодо проникнення релігійних компонентів, зокрема, – релігійної традиції, до різних суспільних сфер: економічної, політичної, сімейної, тощо. Це дозволило розглядати релігійну традицію не лише невід’ємною частиною соціального буття, а й використовувати її у якості ідеології.

Критиком феномену релігійної ідеології, а саме інтеграції релігійної традиції у процес політичного моделювання, сприйняття її ідеологічним забезпеченням суспільно-політичних процесів державотворення виступав Георг Вільгельм Фрідріх Гегель. Він  вважав, що політичну модель держави не можна будувати на особливостях релігійної традиції, слід чітко відрізняти останню від державної ідеології. Вказуючи на соціальну значущість релігійної традиції, Гегель не вбачає у ній засіб обґрунтування «істинного» соціального буття. Філософ визначає релігійну традицію як необхідну морально-поведінкову модель, що активно функціонує на рівні побутової свідомості і не потребує державно-ідеологічного оформлення.

Наразі ситуація у сфері міжправославного діалогу в Україні засвідчує нову актуалізацію дискурсу «релігійна ідеологія». З огляду на сучасний етап українського державотворення важливо не лише осмислити феномен релігійної ідеології, а й з’ясувати особливості функціонування його варіативу у вигляді «православної ідеології», яка є неоднорідним явищем за своєю суттю, оскільки виходить із різних форм релігійної традиції народів. Передбачаємо, що автентичність індивідуальної релігійності православного віруючого відображатиме сконструйовані релігійною ідеологією матриці взаємовідносин з іншим, подеколи «чужим» світом.

Загалом, будучи окремим випадком, різновидом, поняття «ідеологія», релігійна ідеологія претендує на роль духовного моноліту суспільства. Дійсно, будь-яка ідеологія покликана об’єднувати людей заради спільного життя та спільних дій навколо певних, взаємопов’язаних між собою ідей, уявлень та переконань, міфів, передань, тощо. Так само, як і релігія, ідеологія виходить із «сконструйованої», тобто частково відрефлексованої,  не до кінця пізнаної та осмисленої, реальності, орієнтована на задоволення практичних інтересів, потреб людини, має на меті контроль та управління діяльністю індивідів шляхом маніпулювання людською свідомістю. У будь-якій ідеології з необхідністю присутній потужний ірраціональний компонент.

Спільних властивостей так багато, що з’являється спокуса не лише вважати ідеологію органічно властивою релігії, а й ототожнити обидва явища. Однак дослідники засвідчують відсутність релігійних джерел ідеології.

Так, сучасна напруженість між православними Церквами Київського і Московського спрямування обумовлена не стільки відмінностями їх релігійних традицій, скільки експлуатацією релігійної ідеології, що знаходиться в активній стадії свого обгрунтування та практичного втілення богословами та інтелектуалами від російського православ’я. Україна не може не зважати на цей конфліктоген, що отримує наукову підтримку академічних установ Росії.

Для прикладу, словник-довідник з політології, московського видавничого центру «Гардарики», який спеціалізується на літературі для вищих навчальних закладах тлумачить релігійну ідеологію як відносно цілісну систему ідейних уявлень, що використовує релігійну догматику та найзагальніші уявлення про релігійне походження світу для обґрунтування значущих інтересів влади й висування політичних вимог [5] (тут і далі курсив мій. – Авт.).

Російськими науковцями релігійна ідеологія вмотивовується суспільною потребою у ній, реалізується через виконання своїх пізнавальної, ціннісної (аксіологічної), мобілізуючої, регулюючої, прогностичної функцій.

Приміром, у написаному згідно з Державним освітнім стандартом Росії підручнику «Теорія політики» визначається, що релігійна ідеологія дає віруючому цілісний, завершений світогляд, який стосується, зокрема, його політичних поглядів і поведінки: «У релігійній свідомості все незрозуміле та непідвладне розуму компенсується вірою. Внаслідок цього, для релігійного сприйняття немає невирішених проблем, у тому числі й у сфері політики, немає питань без відповідей на них. Якщо вірянину буде щось незрозумілим у реальних подіях, то на це нададуть своє авторитетне судження релігійні лідери».[6]

Автор російського підручника з політології, дехто Б. А. Ісаєв, виокремлює  «мобілізуючу функцію релігійної ідеології, коли здійснюється конкурентна боротьба з представниками інших релігій»[7] та у цьому контексті зважає на регулюючу її функцію. Тут  зауважимо, що йдеться про тенденцію, коли російське православ’я не лише претендує на «всезагальний регулятор суспільного та особистого життя»,[8] а й бере на себе роль арбітра у світоглядних виборах індивіда, заперечує релігійну свободу, а разом з тим – атеїстичне бачення світу, тоталітаризується, узурпує політичну владу з її повною на те згодою та заступництвом, перетворюється на частину політичного впливу російської держави. «У цьому розумінні, – пише Ісаєв, – цілком справедлива не позбавлена цинізму фраза Вольтера про те, що неможливо керувати навіть маленьким селищем, якщо воно заселене безбожниками. Релігія поєднує людей у спільноти, закликає дотримуватись моральних і політичних вимог».[9]

Як релігійно-політична ідеологія, російське православ’я виконує  й прогностичну функцію, тобто «моделює майбутнє суспільство, до якого закликає прагнути своїх послідовників», оскільки «має свій проект ідеального суспільно-політичного ладу на землі».[10] Отже, висновує автор російського підручника з політології, «релігія часто скеровує, розвиває, впорядковує політичний розвиток суспільства».[11]

Ціннісна (аксіологічна) функція релігійної ідеології обґрунтовується тим, що кожна релігія спирається на свою систему цінностей – зокрема,  політичних, допомагає віруючому прийняти та засвоїти політичні, а разом із ними – етичні та соціальні ідеали. Таким чином, до релігійних цінностей, – «входять уявлення про найдосконаліший суспільно-політичний устрій, вищу справедливість і про ті політичні партії та організації, що сприяють втіленню цих ідеалів у життя».[12] Це означає маріонетковість православної ідеології РПЦ, її узалежнення не лише від позиції влади, а й від диктатури певних політичних структур (або ж, – окремих політиків), які допомагають російському православ’ю зберегти консервативні, а, загалом, – антиісторичні, фундаменталістські, позиції.

Автор російського підручника наголошує, що визнання певних ідеологічних цінностей не лише сприяє засвоєнню індивідом норм та правил поведінки, а й формує його релігійні вподобання.

Відтак, можемо казати про формування автентичної релігійності православного віруючого московського патріархату на цілком конкретних установках російського політикуму з врахуванням специфічної релігійної ідеології, що традиційно відображає ментально властиві російському етносу чинники маніпулятивних взаємовідносин РПЦ та держави.

Українське православ’я формувалось в інших суспільно-політичних взаємовідносинах із владою, соціумом, іншими релігійними системами. Важливо зрозуміти, від якої органічно не властивої йому ідеологічної спадщини РПЦ воно відмовляється, на яких, відмінних від останнього, світоглядних орієнтирах можливе становлення автентичної індивідуальної релігійності українського православного віруючого.

Зазначене вище оформимо у вигляді таких висновків:

1. За час свого існування, вчення про релігійну ідеологію зазнало численних метаморфоз, однак завжди залишалось на вістрі уваги суспільства, нині надто актуалізувалося з огляду на сучасний етап українського державотворення.

Вважаємо, що сьогодні релігійна ідеологія перетворилась на деструктивний, а, подекуди, й небезпечний світоглядний концепт, оскільки в якості системи релігійних ідей вона не скерована на пошук божественної, або ж богословської істини, а захищає інтереси певних груп людей, соціальних класів, політичних партій, чи-то – окремих політиків. Прикриваючись ім’ям Бога, релігійна ідеологія політизується, представляє приватні цілі окремої соціальної групи (особи) у вигляді спільних вподобань великої групи віруючих індивідів. Засобом релігійної ідеології виступає маніпуляція суспільною та індивідуальною свідомістю.

На наш погляд, головним деструктивом релігійної ідеології, як зумовленого системою суспільно-економічних відносин соціально-класового явища[13] є конфліктне сприйняття світу, чітка поляризація останнього за смисловою віссю «друг – ворог», «свій-чужий». Такий підхід уможливив появу російського феномену «політичного православ’я», де чітко артикулюється ідея створеності православних росіян задля війни.[14] Так, ще у 2004 році сумнозвісний священик Всеволод Чаплін в інтерв’ю радіо «Ехо Москви» озвучив радикальні принципи побудови православної цивілізації, згідно з якими християнство матиме майбутнє у Європі, якщо воно знову навчить людей вмирати та вбивати. У 2007 році та сама особа сформулювала доктрину «атомного православ’я», а саме: «Для православних віруючих набагато гірше згубити власну душу внаслідок нашестя атеїстів та іновірців на російську землю, ніж загинути у всесвітній ядерній катастрофі».[15]  У 2011 році священик Іоанн Охлобистін заявив: «У нас не залишається іншого виходу, як знищити весь прогнилий світ з його вадами та байдужістю і накласти на себе руки у надії, що з тих чудом вцілілих людських істот з’явиться, нарешті, нове, краще людство».[16]   Тоді ж той самий священик виступив з «Доктриною-77», згідно з якою «росіяни можуть зорганізуватися лише у двох випадках – у храмі для молитви і на полі бою для битви з ворогом».[17] Риторика «священої війни» проти неправославного, неросійського, а відтак, – гріховного світу стала головним постулатом московського політичного православ’я.

2. Ідеологічний симбіоз православ’я та держави небезпечний тоталітарною моделлю державного устрою, за умов якого релігійна ідеологія обслуговує соціально-політичні запити, виступає міфічною побудовою, специфічною соціальною дійсністю, існування якої передбачає «не-знання», своєрідний «пізнавальний вакуум», відсутність чи неможливість застосуванням критичного потенціалу з боку суб’єктів цієї дійсності. З огляду на це, будь-яка ідеологія є анти-мисленням. У тоталітарній державі православна ідеологія трансформується у державну релігію з особливими догматами, священними книгами, апостолами, боголюдьми, літургією, тощо. У цьому випадку держава стає ідеократичною системою, у межах якої священнослужитель, який може тлумачити ідеологічні максими, виступає чиновником і політичним лідером водночас. М. Бердяєв називав такі суспільні моделі «зворотними теократіями». Сакралізація влади історично постає складовою частиною релігійної традиції московського православ’я, що на нинішньому етапі набуває крайніх, заполітизованих проявів.
3. Українському православ’ю невластива сувора диктатура релігійної ідеології, відсутність релігійної свободи, свободи думки, світоглядної свободи. Натомість пафос російської православної ідеології полягає у її протиставленні культурі, як такій галузі людської автономії, де відсутня влада «системи приписів», однак домінує вільне й осмислене рішення індивіда, суб’єкта дії. Протягом тривалого часу культура зберігає й накопичує власне, не завжди трагічне, чи негативне, знання про Бога. Проте православна ідеологія не визнає права на взаємовідносини з Богом поза межами її самої. Це уможливлює казати про поза-культурність, без-культурність, навіть анти-культурність релігійної ідеології, оскільки будь-яка ідеологія означає примат загального над одиничним, «ідеологічної структури» – над сприймаючим суб’єктом, «системи уявлень» – над живою особистістю.[18]
4. Розрахована на масове сприйняття безособистісність релігійної ідеології спрямована проти автентичності, індивідуальності, протилежна  богослов’ю, яке за фактом свого існування завжди персоналістично. Загалом, ідеологія та християнство – несумісні за визначенням. Бог – завжди далекий від будь-якої «метушні існування», а разом з тим – надто близький до кожної живої істоти, не може бути ідеологізований. Де Дух Господній – там особистісна свобода, Логос, сенс, співмірність, мир. Натомість, жорсткий ідеологічний, пафосно-невротичний «порядок» релігійної ідеології закономірно породжує «революцію свідомості». Результат останньої цілком прогнозований: альтернативою релігійній ідеології стає віра, що приводить до Церкви Живого Особистісного Бога.

Таким чином, зауважимо на дезорганізуючому й шкідливому впливі релігійної ідеології та її варіанту – російського політичного православ’я на розвиток автентичної релігійності православного віруючого в Україні, для якого маркером православності завжди виступатиме заснована на толерантних взаємовідносинах власна релігійна традиція.

Ганна Кулагіна-Стадніченко 

[1] Зазначимо принагідно, що автентичність  (від грец. αὐθεντικός — справжній: 1) достовірність, відповідність тексту, оригіналові; 2) точне (адекватне) розкриття, тлумачення дійсного змісту)  визначає сприйняття індивідом власної релігійності як цінності, важливим критерієм чого є відповідність моральних уявлень особистості  тим, що заявлені у віровченні. Автентична індивідуальна релігійність викликана потребою встановити зв’язок із священним, надприродним,  постає значущим джерелом  смислів, ресурсом для подолання життєвих криз, улікування травмуючих ситуацій, вирішення конфліктів та, водночас, невід’ємна від особистісної свободи віруючого.

Автентична індивідуальна релігійність православного віруючого може бути замкненою та відкритою. Перша з них тяжіє до ізоляціонізму, відокремленості від іншого та інших, акцентуацією на собі. Друга визначає прагнення православного індивіда до з’єднання з іншим суб’єктом віри при збереженні власної ідентичності (приналежності). Усвідомлення автентичності є передумовою розвитку  своєрідності як окремого православного віруючого, так і певного віросповідного напряму, або – конфесії, а також – національної культури, чи-то інших культурних форм. У значенні «відповідність власній природі»  термін «автентичність» широко вживається у сучасній філософській антропології, філософії культури, означає таке буття особистості, що характеризується єдністю сутності та існування //  Філософський Енциклопедичний Словник / За ред. В. І. Шинкарука та ін. – Національна Академія наук України, Інститут філософії імені Г. С. Сковороди. – К.: Абрис, 2002. – С. 7 -8.

Представниками екзистенційного напряму в філософії М. Гайдегером та Ж. – П. Сартром автентичність пов’язується з проблемою самовизначення особистості, здатністю бути автором свого життя, володіти власним буттям. Для М. Гайдеггера автентичність виступає не лише синонімом усвідомленого способу життя, а й засобом успадкування традицій у відносинах між індивідом та минулими поколіннями, прагненням бути відданим, правдивим щодо предків. Можна чинити автентично всупереч обставинам долі, якщо свідомо, вільно  обирати самостійний варіант дій. Ще один представник екзистенціальної філософії Ж. – П. Сартр вважав, що автентичність являє собою моральне поняття, передбачає відповідальність за ризик бути собою, сповідувати власну ідентичність. Дещо інше розуміння автентичності запропонував Ж. Дерріда, який надав йому сенс відповідності, пов’язав з поняттям істинності. Ж. Дерріда  розуміє автентичність як «зв’язок між тим, що говориться, і тим, що мається на увазі, оскільки істина привілейованим способом  прив’язана  до діалогу із світом» // Хайдеггер М. Бытие и время / М. Хайдеггер. – М.: Академический проект, 2011. – С. 418; Деррида Ж. Голос и феномен и другие работы по теории знака Гуссерля / Ж. Деррида. – СПб.: Алетейя, 1999. – С. 148; Федан Е.В.

[2] Анатолій Колодний. Релігійне життя України в особах його діячів і дослідників. – К.: Інтерсервіс, 2017. – 740 с.

[3] Релігієзнавчий словник / За ред. професорів А. Колодного і Б. Лобовика. – К.: Четверта хвиля, 1996. – С. 340.

[4] Парсонс Т. Система современных обществ. – М., 1998.-  С. 70

[5] Михаил Вершинин, Михаил Василик. Политология. Словарь-справочник. – М.: «Гардарики», 2000. – Електронний ресурс: Национальная политическая энциклопедия. Режим доступу: http://politike.ru/slovari/politologija-slovar-spravochnik.html

[6] Исаев Б. А. Теория политики: Учебное пособие. – СПб.: Питер, 2008. – С. 368. – Електронний ресурс. Режим доступу: http://politics.ellib.org.ua/pages-3285.html

[7] Там само.

[8] Там само.

[9] Там само.

[10] Там само.

[11] Там само.

[12] Там само.

[13] Релігієзнавчий словник / За ред. професорів А. Колодного і Б. Лобовика. – К.: Четверта хвиля, 1996. – С. 125.

[14] Російський релігієзнавець Борис Кнорре у своєму інтерв’ю «Політичне православ’я, як ідеологія, що виправдовує війну з усім світом», справедливо помічає: «Політичне православ’я уявляє собою не релігію, а релігійну ідеологію, яка радикально відрізняється від релігії походження аж до прямих суперечностей між ними. Релігійні ідеології вільно обходяться з догматикою, священними текстами, схильні розширено тлумачити поняття «релігійна приналежність….

Політичне православ’я претендує на деприватизацію релігії, на експорт відповідних релігійно-моральних норм за огорожу церкви, на те, щоб проникнути до всіх сфер суспільства і визначати життєві правила не лише релігійних, а й нерелігійних людей. А це передбачає лобіювання відповідних законів, тотальну переробку Конституції держави…

Політичне православ’я відрізняється від фундаменталізму, якому властиве прагнення до інкапсуляції власного соціального простору, повернення до джерел саме у межах національного проекту, а політичне православ’я ставить набагато більші, глобальніші завдання» // Інтерв’ю Наталії Зотової з релігіє знавцем, доцентом Вищої школи економіки Борисом Кнорре: «Политическое православие как идеология, оправдывающая войну со всем миром» / Електронний ресурс:Ерусалимский портал «Символ веры». Режим доступу: http://simvol-veri.ru/xp/politicheskoe-pravoslavie-kak-ideologiya-opravdivayushaya-voienu-so-vsem-mirom.html,

Передруковано «Новою газетою» під назвою «Соблазн ощущать вебя героем «священной битвы» слишком велик» 20 січня 2016 року, що наступного дня з’явилось на порталі РІСУ. – Режим доступу: https://risu.org.ua/ua/index/monitoring/society_digest/62248/

[15] Там само.

[16] Там само.

[17] Там само.

[18] Там само.