Авіатроща і терористичний напад
«Політика і Культура» продовжує обговорення проблем боротьби з тероризмом в Україні. І у контексті Глобальної контртерористичної стратегії ООН, і на виконання Указу № 53/2019 Президента України
До чого тут кожен із нас
Як давно ви стояли перед політичною картою світу і уважно приглядалися? Спробуємо вгадати: останнім часом це могло трапитися двічі. Якщо ви затятий мандрівник чи, принаймні, подорожуєте у справах на далекі відстані, то після чергової катастрофи Boeing 737 MAX 8 у Ефіопії, а також одразу після повідомлень про теракт у Новій Зеландії. Чи такі вже й далекі географічно ці події від того місця, де Україна? Судячи з відстані на згаданій вище наочній пласкій моделі світу – то це Бог знає де!
Однак такі на перший погляд дві різні трагічні події таки примушують нас на мить замислитися, де у сучасному світі більша ймовірність опинитися.
На початку березня Указом Президента України затверджено нову «Концепцію боротьби з тероризмом в Україні». Зауважимо, що попередній документ, прийнятий навесні 2013 року, не мав у своїй назві згадки про нашу державу. За цією, здавалося б, незначною різницею – досвід воюючої країни, людські втрати і нові жорсткі виклики.
Документ фактично констатує, що ймовірність поширення тероризму в Україні набула загрозливого характеру. У більшості випадків його природа і потенційні наслідки ускладняються збройною агресією Росії. Але поміж рядків «сифонить» те, що, попри значний досвід збройного протистояння із ворогом на відкритій лінії фронту, в антитерористичній боротьбі держава, а точніше, її спеціальні органи, далекі від належного рівня. Для небайдужого громадянина судити про це можна хоча б по замовних вбивствах журналістів, політиків чи військових.
Влада відчуває тут свою слабкість. Тож логічно, що першим принципом Концепції і йдеться про пріоритетність захисту життя і прав фізичних осіб, які наражаються на небезпеку внаслідок терористичної діяльності. Йдеться про кожного з нас. Бо за іншими подіями загрози терористичної безпеки випали із суспільного порядку денного. Із перекваліфікацією з АТО в ООС зникли згадки про діяльність Антитерористичного центру про СБУ, метушлива політика відтіснила антитерористичну безпеку, яка мала б стати одним із чинників суспільної консолідації на зразок того, як це сталося в Державі Ізраїль. Там протидія тероризмові стала загальнонародною справою. Звісно, не варто забувати про те, що до цього ізраїльтян примушували несприятливі геополітичні умови й фактичне перебування у ворожому середовищі, у зв’язку з чим підвищена увага до підозрілих осіб чи дій стала, фактично, складовою повсякденного життя в цій країні.
Україна також перебуває в ситуації «гібридного» протистояння із сусідньою державою. Існують і умови для формування схожої моделі поведінки серед населення щодо реагування на терористичні загрози. Утім повідомлення про ситуацію на східному фронті нині фактично стали тлом; про них якщо й згадують у ЗМІ, то побіжно. Ажіотаж перших місяців, на жаль, стих. Із публічної площини також випало системне висвітлення українського досвіду боротьби з тероризмом на сході країни. Натомість це приводить до дещо карикатурно-гротескного сприйняття такої діяльності як протидії задумам Савченко і Ко. Понад те, публічний дискурс нині монополізований виборчим процесом, тож будь-що – і безпекова тематика в тому числі – сприймається передусім крізь його призму. І до жовтневих виборів до парламенту можливе хіба послаблення цієї тенденції.
Документ у порівнянні із попереднім демонструє те, що державні органи – а точніше, ті експерти, хто розробляв його положення – врахували трагічний досвід України і всі зміни, що відбулися у світі – від гібридних інформаційних атак (а простіше – медіатероризму) до активізації діяльності приватних військових формувань на зразок «ЧВК Вагнера», тобто узаконеного іншою державою терористичного угруповання. Для авторів цих рядків, які опікуються питаннями інформаційної безпеки та інформаційних операцій, є обнадійливим те, що в документі йдеться про вдосконалення законодавства у сфері інформаційної безпеки держави, зокрема в частині підвищення рівня захищеності населення від негативних інформаційно-психологічних впливів. Важливість цього положення полягає хоча б у тому, що інструментарій інформаційно-психологічного впливу активно застосовується Російською Федерацією і за межами України. І якщо ймовірність захоплення України воєнною силою лишається на відносно низькому рівні, то тривожні процеси останніх років у країнах Європи – від сплеску популізму до засилля фейків та дезінформації – прямо свідчать про потужний вплив інформаційних озброєнь на сучасний порядок денний.
Переваги Концепції, втім, дещо затьмарюються під вагою очевидного питання: чи буде написане втілюватися? Схоже, це добре усвідомлюють і автори документу, бо декларують, що для забезпечення об’єктивного оцінювання повноти реалізації його положень та отриманих результатів мають бути розроблені зрозумілі для суспільства критерії. А отже, громадський контроль засвідчить рівень довіри населення до суб’єктів боротьби з тероризмом, спроможність загальнодержавної антитерористичної системи ефективно протидіяти загрозам.
Сергій Даниленко, завідувач кафедри міжнародних комунікацій та комунікативних технологій Інституту міжнародних відносин КНУ імені Тараса Шевченка,
Олег Павлюк, магістр ІМВ
