Антитези Косово. Україні час визначатися з пріоритетами на Балканах

Можливо, прийшов час і Україні визнати Косово, як це зробила більшість європейських країн? Після того, що московити з нами вже скоїли, «прецедентів» нам не варто боятися.

З нагоди 25 річниці операції НАТО «Союзна Сила» проти Югославії в ЗМІ з’явилася низка коментарів щодо подій у Косово у 1998—1999 роках. Попри те, що багато з коментаторів мають вельми приблизне уявлення про косовську кризу, вони з великим апломбом поширюють про неї різноманітні байки, які почали рости як гриби відразу після закінчення бойових дій на терені. Свого часу мене потішила дивна розповідь Джеймса Рубіна, тодішнього речника Держдепу та правої руки Медлін Олбрайт, про те, як у середині червня 1999 р. він уночі та без вогнів добирався вертольотом на зустріч з лідером Визвольної Армії Косова Хашимом  Тачі у його таємній схованці десь «глибоко в горах Косово». «Дивина» такої розповіді була не тільки в тому, що вертольоти без крайньої потреби зазвичай вночі не літають. Насправді в середині червня Тачі вже жив в готелі «Деа» в Приштині через дорогу від резиденції спецпредставника Генсека ООН в Косово. Можливо, історія бойових дій в Косово та бомбардування Югославії дуже часто подаються спрощено, або й зовсім перекручено ще й тому, що сучасні коментатори сприймають за чисту монету подібні дописи «очевидців» або учасників подій.

Нині майже кожний «експерт» заявляє, що причиною бомбардування Югославії були етнічні чистки в Косово і що саме через масові репресії Косово проголосило незалежність. Насправді це зовсім не так.

За іронією долі, Косово першим відчуло на собі важку руку сербського президента Слободана Мілошевича. У березні 1989 р. він ліквідував автономію Косово, а в червні того ж року Мілошевич на Косовому полі виголосив свою сумнозвісну промову, що стала свого роду катехизисом сербського націоналізму під гаслами єдності проти «зрадників». У цьому виступі Мілошевич говорив про зовнішніх і внутрішніх ворогів та національні конфлікти, запевняв, що «серби за всю свою історію ніколи нікого не завойовували та не експлуатували» та прозоро натякав на ймовірність «збройних боїв». Ця промова стала провісницею кривавого розпаду Югославії — так само, як промова Путіна на Мюнхенській конференції 2007 р. була прелюдією до конфронтації РФ з Заходом і до її агресії проти Грузії та України. (Я не перестаю дивуватися, як сучасна риторика російської влади повторює тези сербської пропаганди кінця минулого сторіччя).

Після ліквідації Белградом косівської автономії, почалися гоніння на етнічних албанців і в 1990 р. в Косово ввели надзвичайний стан. Косівські албанці, що становили абсолютну більшість населення Краю, відповіли бойкотом сербських державних установ і створенням паралельних структур освіти й самоврядування. Підйом сербського націоналізму та репресії проти косівських албанців нажахали Словенію та Хорватію й підштовхнули їх до виходу з югославської федерації у червні 1991 р.

За їх прикладом косівські албанці у вересні 1991 р. провели свій референдум про незалежність, проте замість збройної боротьби вибрали шлях цивільної непокори. У той час, коли у Боснії та Герцеговині і в Хорватії вирували жорстокі міжетнічні війни, лідери косівських албанців закликали своїх земляків потерпіти, доки міжнародна спільнота вирішить статус краю в контексті загального врегулювання на Балканах. Міжнародні посередники, найперше США, справді обіцяли підтримати самовизначення Косово та закликали косівських лідерів не вдаватися до насильства. Проте у 1995 р. на переговорах у Дейтоні, де домовлялися про припинення збройного протистояння в колишній Югославії, сербська делегація категорично відмовилася навіть обговорювати проблему Косова. Щоб не зірвати підписання мирної угоди по Боснії та Герцеговині, США зняли питання Косово з порядку денного.

Це стало шоком для косівських албанців і підірвало позиції їхніх лідерів, які обіцяли політичну підтримку Заходу як винагороду за слухняність та ненасильство. На авансцену вийшли молоді радикали, які відчували себе ошуканими. Бо Хорватія, яка з самого початку чинила рішучий збройний опір Белграду та сербським сепаратистам перемогла й отримала все, чого прагнула, а Косово залишилося ні з чим. Тож розчаровані у стратегії громадянської непокори радикали розпочали формувати збройні загони. Вони у 1996 р. були об’єднані в Армію Визволення Косова (UÇK), яка почала нападати на поліцейські патрулі, а також на сербів та албанців, що співпрацювати з сербськими урядовими структурами в Косово.

Серби відповіли активними поліційними та армійськими операціями та репресіями. У другій половині 1998 р. сербська влада контролювала всі міста в Косово, а UÇK — більшу частину сільської місцевості. Через бойові дії в Косово з’явилося багато тимчасово переміщених осіб, тобто тих, хто перебрався з зони активних бойових дій до родичів в спокійніші місця, або в «табори біженців» на території Косово. Власне біженців з Косова в сусідніх державах було небагато, а т. зв. «табори біженців» на території краю часто насправді були тиловими базами UÇK. Тож ні про які етнічні чистки ніхто згадував: ні самі албанці, ні Секретаріат ООН у своїх щомісячних доповідях РБ ООН, ні Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, ані держави-члени.

Коли на початку літа 1998 р. ситуація у Косово загострилася, США занепокоїлися, що у конфлікт можуть бути втягнуті Албанія та колишня югославська Македонія, де також проживає багато етнічних албанців. Держсекретар США М. Олбрайт тоді заявила, що криза в Косово не є внутрішньою справою Югославії й відразу США почали докладати зусиль, щоб змусити президента Мілошевича піти на замирення з UÇK. При цьому М. Олбрайт, яка спиралася на свій попередній досвід спілкування з Мілошевичем, вважала, що груба сила — це єдине, що той розуміє. А тому у жовтні 1998 р. США пригрозили Мілошевичу бомбардуванням Югославії в разі його непоступливості. США не блефували й справді готували таку операцію, але не хотіли проводити її одноосібно й намагалися залучити до неї союзників по НАТО. На той час деякі члени альянсу, зокрема Греція та Італія, були проти військової операції, бо не бачили в ній потреби. Але погроза спрацювала й Мілошевич погодився припинити військові операції проти UÇK і частково відвести війська та дав згоду на розгортання в Косово Верифікаційної Місії спостерігачів під прапором ОБСЄ (КВМ ОБСЄ). Як наслідок, на певний час сутички між сербськими силами безпеки та UÇK майже припинилися, але з нового року косівські албанці відновили напади. Так, 15 січня 1999 р. у косівському селі Рачак після сутички між сербськими силами безпеки та UÇK спостерігачі знайшли 45 тіл загиблих. Керівник КВМ ОБСЄ Вільям Волкер у той самий день назвав це злочином проти людства і звинуватив Югославію в стратах цивільних. У наступні дні бої в селі продовжилися, а тому неупередженої експертизи щодо знайдених тіл загиблих вчасно провести не вдалося. Звичайно, інцидент в Рачаку отримав широкий розголос, при цьому ЗМІ подавали його як злочин югославських сил безпеки. А відмова Белграда допустити до розслідування міжнародних експертів лише підсилила таку підозру. США використали розстріл в Рачаку для того, щоб отримати згоду союзників по НАТО на застосування сили проти Югославії, якщо та не погодиться на їхні умови. Тепер у Вашингтоні вважали, що згоди Белграда на припинення вогню буде недостатньо і прийшов час змусити Югославію погодитись на дипломатичне розв’язання проблеми Косово. З цією метою на початку лютого 1999 р. у французькому Рамбуйє була скликана конференція за участю представників Югославії, Косово та членів Контактної групи по Балканах.

У Рамбуйє делегаціям Косово та Сербії було запропоновано підписати «Тимчасову угоду про мир та самоврядування Косово». Згідно з нею Косово мало отримати широку автономію у складі Сербії. Проте лідер UÇK Хашим Тачі категорично відмовився підписуватися під цим та наполягав на визнанні незалежности Косово. Організатори конференції вирішили взяти паузу, щоб домогтися його згоди та, як з’ясувалося потім, «допрацювати» угоду. Коли сторони повернулися до Рамбуйє в середині березня, їм вручили вже інший, модифікований документ. У новому тексті на додаток до широкої автономії Косово зазначалося, що рішення про майбутній статус краю буде ухвалене з огляду на «волю народу». Зважаючи на те, що близько 90 % жителів Косово — це етнічні албанці, результат був би передбачуваним. До того ж додаток про військову присутність, який передбачав розміщення в Косово контингенту НАТО, в останню мить доповнили пунктами про безперешкодне право пересування військ Альянсу по всій території Югославії та про їх повний імунітет перед югославським законодавством. Югославська делегація заявила, що вважає цей додаток недійсним, бо його взагалі не обговорювали. У відповідь співголови конференції пояснили, що подальших переговорів не буде, а сторони запрошені лише для підписання угоди. Звичайно, що косівські албанці слухняно підписали такий документ, а югославська делегація очікувано відмовилася. Це була пастка для Мілошевича, яку в Вашингтоні не дуже й маскували. Адже ті, хто готував цей текст, добре пам’ятали, як серби у 1914 р. відкинули значно скромніший ультиматум Австро-Угорщини. Генрі Кіссінджер у червні 1999 р. зокрема зауважив, що вимога до Югославії погодитись на присутність НАТО на всій своїй території була провокацією для виправдання початку бомбардувань. І справді, через відмову Белграда підписати текст угоди 24 березня НАТО почало операцію «Союзна сила». У відповідь Мілошевич вдався до масових депортацій етнічних албанців з Косово з метою створити гуманітарну кризу в регіоні та змусити НАТО припинити бомбардування. Дехто тоді називав це югославською ППО. За два місяці в Албанію та в нинішню Північну Македонію було депортовано близько 800 тис. осіб. (Потім цю тактику Мілошевича використали росіяни в Сирії, щоб спровокувати потоки біженців в Європу.)

Розповіді сучасних «експертів» про події 25-річної давнини інколи нагадують міфи древньої Греції у редакції М. Куна — настільки вони далекі і від реальності, і від оригіналів. Бомбити Югославію НАТО почало не через етнічні чистки, бо їх до березня 1999 р. не було. Навпаки, саме після початку бомбардувань югославська влада вдалася до масових депортацій косівських албанців.

Ба більше, збройну операцію НАТО варто розглядати в контексті всіх збройних конфліктів в колишній Югославії, де конфронтація в Косово стала завершальним акордом розпаду (формальне розлучення Сербії та Чорногорії було безконфліктним). Сербів покарали не за інцидент в Рачаку і не за Косово в цілому. Колективний Захід довго зволікав й удавав, що не розуміє справжньої ролі Сербії у війнах у Хорватії і в Боснії та Герцеговині. Мілошевич був головним палієм конфліктів в колишній Югославії, але спритно ховався за спинами своїх проксі в Сербській Країні та в Републіці Српскій. Проте Захід вважав, що домовлятися про врегулювання треба саме з ним. У Косово Мілошевичу вже не було за кого ховатися, а Захід нарешті усвідомив, що того не зупинять ні вмовляння, ні санкції, лише збройна сила. От у 1999 р. Мілошевичу й прилетіло у відповідь і за промову на Косовому полі, і за зруйнований вщент Вуковар, і за «алею снайперів» в Сараєво. Якби Захід зважився на операцію, подібну «Союзній силі», ще під час облоги Вуковара, то може не було б і ні облоги Сараєво, ні Сребрениці, ні Рачака. На жаль, Захід зазвичай довго запрягає, коли має справу з воєнними злочинцями. Так було з Мілошевичем, так нині відбувається з Путіним.

А щодо Косово, то все відбулося, як і передбачалося в останній версії запропонованої в Рамбуйє угоди. Статус Косово був визначений «з огляду на волю народу», коли у 2008 р. влада Косово проголосила незалежність від Сербії, а у 2010 р. Міжнародний суд ООН підтвердив законність такого рішення. Варто зазначити, що на той момент Косово вже перебувало під міжнародним управлінням у відповідності з резполюцією 1244 (1998) РБ ООН.  Справді, випадок Косова — це sui generis, бо саме з Косово почався розпад Югославії, а проголошення незалежності краю завершило процес її дезінтеграції. Сербія з цим і досі не хоче погодитись, хоча абсолютна більшість сербів, навіть старшого покоління, не хоче жити поряд з косівськими албанцями і там ніколи не була. Але все одно вони наполягають, що «Косово jе Србіjе» (бо там Косово Поле, на якому серби зазнали нищівної поразки від турок у 1389) і колиска Сербської православної церкви (бо там з кінця XIV ст. до кінця XVIII ст. знаходився престол глави Сербської Православної Церкви). Українцям такі «аргументи» до болю знайомі, бо так само як серби про Косово, московити кажуть, що «Крим наш», Україна — це Росія та «каноніческая територія русской церкві». І взагалі, за словами Кирила Гундяєва, сказаними на Володимирській гірці ще у червні 2013 р., «русская православная церковь как мать оберегала ізбранную князем Владіміром духовную домінанту». (Те, що «мать», як і посада, на якій він працює, була наново створена полковником Карповим за наказом Сталіна у 1944, Гундяєва не дуже турбує.)

Нині РФ посилається на «косовський прецедент» для виправдання своїх зазіхань на чужі території, але при цьому вважає незалежність Косово незаконною. Натомість косовари солідарні з Україною, бо на власному досвіді знають, як сусіди можуть прийти у твій дім та зруйнувати його. Можливо, прийшов час і Україні визнати Косово, як це зробила більшість європейських країн? Після того, що московити з нами вже скоїли, «прецедентів» нам не варто боятися. Оглядатися на Сербію теж не має сенсу, бо вона й надалі залишиться в російському фарватері доки її очолюватиме Александар Вучич, міністр інформації за часів Мілошевича. При ньому сербські ЗМІ стали рупором радикального сербського націоналізму, а редакторів незалежних газет звинувачували в росповсюдженні дезінформації за те, що ті називали загиблих в Косово албанців «людьми», а не «терористами».

Україні час визначатися з пріоритетами на Балканах і, якщо не можна всидіти на двох стільцях, то треба вибирати міцний, а не табуретку без ніжки.

Олександр МАЦУКА, дипломат, співробітник Секретаріату ООН відповідальний за Балкани в 1995—2009 рр.