Анексія Криму: чи правильною була позиція України в цьому конфлікті?

У геополітиці немає простих рішень

Одразу після аплодисментів під час виступу Путіна із заявою про приєднання Криму до РФ лунають постріли біля фотограмметричного центру у Сімферополі. Є поранені й убитий… Держдума поспішає розглянути прохання статусу Придністров’я. Дивно, чому досі така квола реакція на захист східного регіону України… Проте всьому своя черга. По факту всіх цих подій пересічних українців хвилює одне запитання: чому технічний уряд не діяв жорсткіше? Усім нам зараз хочеться відмотати час назад і щось змінити, наприклад тоді, як з’явилися перші «зелені чоловічки», чи як тільки-но в Криму оголосили референдум…

І що цікаво, хочеться цього навіть політикам… Яценюк на кілька тижнів запізнився із заявою, що через російських військових конфлікт перейшов у воєнну стадію. Ляшко не перестає трясти кулачками у раді та на ток-шоу: «Я ж вас попереджав!». Гриценко висуває до Турчинова публічні претензії через його бездіяльність. «Удар» закликає розірвати дипломатичні відносини з Росією. Одним словом, переходимо до розбору польотів і звинувачень, не розібравшись із проблемою.

Якби ж справді можна було змінити ситуацію… Мабуть, ніколи не народиться той політик, який би не пошкодував про прийняті рішення. І це не тільки є нормою, у геополітичних іграх узагалі немає правильних і неправильних, хороших і поганих рішень. Проте ситуація на цьому полі завжди може кардинально змінитися та зовсім не так, як того очікують деякі гравці. Тепер – кілька слів для найбільш зневірених українців і політиків, або просто для прихильників теорії: «Шеф, усьо пропало!».

Щось пішло не так?

У всесвітній мережі гуляє анекдот про циклічність кримської епопеї. 1783 рік – Росія воює за Крим, 1853-1856 роки – Росія воює за Крим, 1941-1944 – Росія воює за Крим, 2014 – … Тут другу дату поки не ставимо, як і слово «воює», але мимоволі назріває питання: щось пішло не так? Невже одного разу замало? Наче все робили за інструкцією з асиміляції корінних народів: і місцеве населення голодом морили, і виселяли, і росіян скільки завезли… А той, чорт його забирай, Крим все ще так погано клеїться до Росії!

Не треба так переживати, товариш Путін, усе і цього разу буде за інструкцією. І в цьому – ключова проблема, бо знову вас підкачає образ завойовника! Дуже добре, що тепер, у 2014 році, Турчинов і Яценюк не пішли за Ляшком і Гриценком, а дозволили світові побачити те, що для завойованих Росією народів давно є очевидним. А саме – нахабну політику Кремля зі звільнення підконтрольних територій від «нацпредателей» (цей термін увів особисто Путін). Він пишається тим, як вдалося без єдиного пострілу взяти півострів? Але менталітет завойовників це ніяк не змінює! Бажання начепити на анексію подобу демократичності тільки глибше розколупає гній кримського нариву. Чеченці й дагестанці, військові підрозділи яких зараз знаходяться в Криму, починаючи від 18 березня офіційно отримали від Путіна команду «фас». Тепер можна вже не спарювати шеврони і, звісно, так, сміливіше стріляти! Адже вони не якісь там мирні українські прикордонники…

Тим часом Аксьонов та Константинов готові вводити російське законодавство, щоб «віджати» в кримчан майна та землі по максимуму. Але кров усе-таки буде… Будуть жертви від погромів, які здійснюватиме ошаліла від вседозволеності місцева самооборона і «зелені чоловічки», а згодом – уже офіційніше – силовики («Беркут» тепер очевидно гордо зватиметься ОМОНом). Будуть і невдало завуальовані, але все одно репресій проти українців, татар, євреїв, їх мови і церкви… Будуть сльози людей, яких виселятимуть із (відносно чесним трудом у межах українського законодавства) нажитих будинків, для звільнення території під наступну резиденцію Путіна. Буде банальна кров розбитих кулаків просто за те, що ти заговорив українською на вулиці Севастополя. І нарешті, будуть тисячі біженців, тільки не вигаданих російськими новинами, а цілком реальних.

Санкції вимагають жертви

Усі ці всі факти швидко змиють з Путіна маску миротворця та покажуть обличчя (як уже сказав Віце-президент США Джо Байден) банального захоплювача землі. На жаль, аргумент крові досі лишається найбільш доступним для розуміння світовою спільнотою. Про те, що Майдан закінчиться пролитою кров’ю, знали й розуміли всі, хто хоч трохи вивчав феномен революцій (мирні кольорові революцій пострадянських держав тут не виняток). І кров ця була потрібна для трьох результатів: максимальної консолідації майданівців, знищення морального духу силовиків (у 1993 році у Москві теж працював снайпер, який стріляв у військових, примушуючи їх здати позиції з оборони Білого дому) і для жорсткої реакції ЄС і НАТО. Останньої, щоправда, Янукович чекати взагалі не став.

Тепер же настала черга кримської крові. Цинічненько, правда? Ну, що поробиш, тільки ця червона рідина людського тіла, на жаль, підпитує санкції Заходу, максимально збільшуючи їхній розмір (ну, і фінансова вигода, звісно, але це не зовсім наш варіант). Найгірше, що кров уже проливається: вбиті татарин і український військовий. Перекласти провину на українську сторону в даному випадку не вдасться. Путін прийняв рішення, що Крим тепер російська земля – отже, він і відповідатиме за все, що відбувається.

Королівську мишоловку розкрито

А що ми там маємо з українським рішенням? Так, ми обрали позицію «не стріляємо!» і «заходьте, будь ласка». І так, ми цим самим підклали Путіну не просто шмат сиру, а здоровенну свиню у мишоловку, яка захлопуючись, скине з нього корону вседержателя земель руських. Може, краще було одразу стріляти, а потім розбиратися, як радив пан Ляшко? Хтось справді думає, що Кремль не розписав усі можливі варіанти розвитку подій?

Що ж, відмотаємо час на кілька тижнів назад для спроби змоделювати альтернативну історію. Україна робить перший постріл у Криму… Люди гинуть з обох боків, але путінські ЗМІ цинічно кричать про кров на українських руках. Наша армія не має навіть половини тієї готовності, що є зараз. Російські війська швидко захоплюють Крим і вводять військовий стан… І ми знову повертаємось до теперішньої ситуації. Такі вони – основи глобальної політики та її рішень: те, що ми вибрали безкровну війну – не означає, що ми вибрали війну без крові. Звісно, це вже цинізм з боку української влади, проте Турчинова з Яценюком офіційно не звинуватять у чиїхось смертях…

Поганий приклад… застерігає

Виграє Україна в цій ситуації ще й у тому, що неспокійний зараз Схід України побачить свою долю в рамках РФ. Ми ж усі мало цікавимось, приміром, життям південних осетинців? Якось не складається… Жителі Донбасу не в курсі, що ціни на газ в осетинців стали втричі меншими, а російська другою державною мовою замість грузинської (росіян правда там живе в дев’ять разів менше за грузинів, але кого це хвилює). Ніби мрія всього життя! Ось тільки населення Південної Осетії буквально за кілька років скоротилося майже вдвічі. Мабуть, крім газу та російської мови, з усім іншим не склалося…

Тепер жителі Донбасу можуть зблизька подивитися, яким чином реалізується «покращення» від Путіна. Це буде набагато кращим превентивним заходом від сепаратизму за всі вмовляння і розмальовки гарного життя в ЄС. Європа то поки далеко і більшість українців там ніколи не бувала (особливо східних), а путінські грабіжники он де – під самісіньким носом! А отже, консолідація українців у той час, коли перспектива повноправного членства у ЄС як ніколи близька, тільки зростатиме. На цьому тлі прощання з Кримом раптом стало виглядати дико перспективним! Там і до НАТО рукою подати…

А так було можна?

Не тільки Донбас може прозріти від планів Путіна. Аксьонов із Константиновим наразі надто спішать із цими своїми карточками на хліб (у пенсіонерів неприємні спогади вже спливають). Кремль дуже швидко запевнив, що кримські хлопці до 2016 року служитимуть на півострові, а вже потім… Хто перший відправить сина служити в Чечню? Ставай у чергу! Це, до речі, не найгірша доля в російській армії, де кількість самогубств виходить за межі навіть військової логіки. Звісно, дехто із кримчан хотів померти в Росії. А як про це поетично розказували кримські бабусі родом із Самари! У них може ця мрія і здійсниться, а ось для молодих хлопців, які підуть в армію у 2016-му… Чесно, не хотілось би.

Крім того, мабуть, немає такого кримчанина, якого би не напружила заява про створення незалежної держави на території півострова. Існувала вона правда не довго, але кримчани, хронічно ображені на Київ, що забирає їхні гроші, аж на добу зрозуміли, що вони, виявляється, могли просто проголосувати за свою незалежність замість того, щоб у повний місяць перетворюватися на суб’єкта РФ. Щастя було таким недовгим… Але навіть доби вистачило, аби зрозуміти, що запитання на референдумі могли бути трохи інакшими, а серед них – і про повну незалежність чи то від Києва, чи то від Москви…

Історична справедливість не приваблює?

Усілякі «могло», «було», «раптом» і «якби» домовленості Аксьонова з Путіним від 18 березня не відміняє. Настрій українців континентальних через це поки не надто патріотичний і навіть усвідомлення того, що ми зайняли єдину, і тут неправильно сказати правильну (вибачайте за тавтологію), а просто єдину можливу позицію, не втішає. Немає в українців і злорадства від того, як радіють поверненню хрущовського дарунка росіяни. До речі, надії, що вони прозріють, як це згодом обов’язково зроблять кримчани чи східняки, теж немає. Звісно, не кожен пересічний росіянин усвідомлює, що історична справедливість – це відповідальність за депортації і голодомори, за підтримку антинародної ідеології і повага до спільно нажитого як у Російській імперії, так і в Союзі.

Рішення про завоювання півострова Єкатериною ІІ, за офіційною версією російських популістів, мало б виглядати як наказ відібрати до царської армії хлопців чисто арій… вибачте, російської крові (щоб без «нацпредателей» там!), самій заскочити на коня і… погнати в Крим! Бо пройде ж 200 років і кляті малороси теж якісь права пред’являтимуть… мовляв ми завжди і всюди разом воювали. Мабуть, ті хлопці з Криму, котрі в 2016 році підуть завойовувати для Росії нові території (імперії завжди потрібна війна – чергова Чечня, Придністров’я – на вибір), теж будуть думати, що з ними там щось потім розділять. Наївні. Вони ж тепер навіки – брати з росіянами.

Братство – це круто

Братами бути завжди вигідно. Скільки разів ми бачили, як один син 20 років живе з матір’ю, доглядає хату, землю… Другий син знать їх не знає. Як мати помирає, приїжджає брат і говорить: ми ж рідні, ділимо хату та землю порівну, а не хочеш – я сильніший і все одно свою частку заберу! Добрими сусідами бути набагато важче: це ж треба і власність сусіда поважати, його особисте життя. Тому братство і є вибором Росії!

Що цікаво, радість росіян при цьому є звичайним знущанням. Добре розуміючи, в якому лайні живуть, вони, як і належить «добрим» братам, радіють тепер, що розділять своє «існування» з Кримом. Мешканцям півострова позаздрити справді важко. Росія імовірно продасть третину землі (як і планувалося за Януковича) китайцям, третину відведуть під військові бази, ще третину – на вілли олігархам і нову резиденцію Путіна. А чому ж радіти, запитають вони? Брати-росіяни мають у цьому місці пояснити, що є Росія – це батьківщина, яку і вони, як і кримчани, все одно люблять, а є держава – де вона взялась, ніхто вже не знає, позбутися її неможливо, а жерти ця примхлива тваринка хоче мільярдами рублів! Тепер і ви будете помагати підгодовувати, а то континентальна Росія не справляється…

Сталін помер у ліжечку…

То що ж у сухому залишку? Десь за порогом маячить страшне обличчя війни… А ми назавжди поховали ідею про український Крим? Як казав мудрий Соломон: усе проходить, і це також пройде. На жаль, коли задіяно так багато факторів, серед яких психічне здоров’я людини з ядерною боєголовкою, пророкувати щось важко. Путіна активно порівнюють зі Сталіним і Гітлером. Доля першого справді незавидна, а другий, до речі, спокійно помер у своєму ліжечку. Зачекаємо чи щось зробимо?

Врешті, якщо апетит у ВВП розігрався не на жарт і ми матимемо геополітичну катастрофу в центрі Європи, ймовірність того, що Крим не втримається суб’єктом РФ, дуже висока. Біженці й ідотський пошук «нацпредателей» можуть привести до Росії не тільки санкції, а ще й миротворчі війська. Незважаючи на всю складність прийняття подібних рішень, результат може бути блискавичним. Цікаво, як більшість росіян, котрі позитивно оцінюють введення своїх військ на територію України, зустрінуть міжнародних миротворців на БТРах? Звісно, «мир» і «БРТ» – це взаємознищуючі речі, але поки у світі існують такі нестабільні геоманіяки, як РФ, буде існувати такий гібрид, як міжнародні миротворчі сили.

Бог помагає?

Росія сьогодні все ще виглядає дуже сильною, позаду неї такий невизначений союзник, як Китай (недарма в таких червоненьких курточках пропутіністи в Москві на марші ходять!). Чекати, поки суб’єкти РФ посипляться гронами, як стиглі виноградини, можна роками. Держдума, сенатори – все під контролем, жодного голосу «проти». Але… і це пройде? Може, навіть за іншим сценарієм, ніж з миротворчим контингентом? А так з розмаху, як в Україні? Ні, тут Соломон точно набрехав… Чи все-таки?

Пригадуймо, що було місяць-два тому. Закони, яким позаздрить Північна Корея, жоден політик не хоче йти з провладної партії, переслідування журналістів, арешти активістів, надії нема, влада непоборна… При цьому весь світ продовжував повторювати, що правда буде за українським народом. І весь світ сьогодні визнав цю нашу правду. А тепер уже зовсім серйозно про день сьогоднішній. Бо бідні кримчани й так у глибокому зомбошоці перебувають, і тут ще українці їх поховали заживо, криваві зачистки обіцяють… При цьому будь-кому, хто моніторить зарубіжну пресу, зрозуміло: так само, як поразку Януковича, кращі політологи пророкують наближення кінця режиму в Росії. Звісно, йому дають трохи більше часу, та й змінних у цьому рівнянні багацько. Але, як лукаво сказав нещодавно Патріарх Київський Філарет: «Ми перестали молитися за владу і вона впала… І потім не кажіть, що Бог не помагає!».

Крим не пробачить ні карток на хліб, ні антисемізму, ні розбоїв, але Крим запам’ятає, якщо українська влада намагатиметься звести кількість жертв до мінімуму, якщо підтримає своїх військових, пенсіонерів, усіх, хто захоче жити в Україні. І коли прийде можливість вибирати (по-справжньому, а не на путінському референдумі), кримчани можуть радикальненько змінити своє ставлення до «братів». Нехай континентальні українці відрізняються від жителів півострова. Може, ми навіть не брати, проте завжди намагалися бути гарними сусідами. Сьогодні ми не радіємо разом із вами й не злорадствуємо разом із росіянами. Все, що ми можемо, – лишатись тими, хто протягне вам руку. Хотілось би, щоб і Європа з Америкою, не чекали, поки «почнуть різати», як про те просять кримські татари. Однак будемо об’єктивними…

Що ж, таким простим і беззубим має бути геополітичний вибір України. Він не легкий, і справді може повернутися проти нас, але інколи потрібно просто обрати єдино можливий варіант.