Доктор “Пі” розповів свою правду. Інтерв’ю з-за грат

Пропонуємо вашій увазі ексклюзивне інтерв’ю з ув’язненим «доктором Пі» – професором Андрієм Слюсарчуком

Висловлюємо подяку його захисникові, адвокату Печерської колегії адвокатів м. Києва Андрію Денисенку – за те, що зміг переконати професора, який півтора роки уникав спілкування із пресою, відповісти на наші запитання.

Нагадуємо, що під час підготовки інтерв’ю журналістові ПІКу надійшло смс-повідомлення погрозливого змісту.

Повідомляємо, що будемо і надалі об’єктивно та неупереджено виконувати свої професійні обов’язки.

– Андрію Тихоновичу, протягом довгого часу Ви були відомою успішною людиною. Навіть прославленою. Вас називали генієм і феноменом. Вам благоволили чиновники із високих кабінетів. Раптом це все обірвалося у найнеприємніший спосіб. Як Ви самі вважаєте – в чому причина такого різкого повороту Вашої долі? 

– Передусім, хочу сказати, що рушійним фактором тих обставин, які склалися в моєму житті, стала ні що інше, як людська заздрість. Спробую пояснити. Українська нейрохірургія сьогодні – це елітна каста лікарів, які мають між собою тісні зв’язки та чужаків до себе не пускають. А я увірвався в їхній бомонд – без будь-якої згоди, черги та родинних зв’язків. І, безперечно, це викликало в багатьох із них заздрість й агресію по відношенню до мене. А крім того, я замахнувся на такі проекти, які до того в Україні навіть не розглядалися. Наприклад, Інститут мозку. Уявіть собі, як я зачепив цю так звану нейрохірургічну еліту. Вони просто пищали від того, що з’явився якийсь Слюсарчук, який увірвався до їхнього світу та претендує на такі унікальні обставини, і головне, що влада його підтримує. Це і спричинило ось таку агресію у «нейрохірургічній кухні». А ті, хто заправляє на цій кухні, якраз сьогодні проявляються через їхні так звані судово-медичні експертизи – абсолютно абсурдні, безапеляційні та замовні.

«Я  НЕ ДУМАВ, ЩО ЦЕ ТАК ДАЛЕКО ЗАЙДЕ»

– Прізвища замовників можете назвати?

– Скажемо так, «основоположником»  такого цькування я вважаю Миколу Єфремовича Поліщука, з яким у мене склалися жахливі стосунки з самого початку. До того ж він має родинні зв’язки із СБУ, і я думаю, що скористався ними. Але Поліщук нічого б не зробив, якби російська сторона не знищила сліди моєї освіти.

– Справа в тому, що існує ще одна ситуація, яку я не дуже хотів би розголошувати, але змушений це зробити. Ще живучи в Росії, я був причетний до деяких закритих розробок певних препаратів, методик і т. д. І одного разу, зрозумівши, що мої розробки та проекти мають уже якусь економічну цінність, тобто люди на них заробляють гроші, я звернувся до колишніх керівників і нагадав, що був одним із найактивніших учасників цих наукових проектів і мені хотілося б отримувати за це якісь кошти. Якщо ж цього не станеться, я використаю ці розробки самостійно. Думаю, що вже тоді вони почали готувати цю ситуацію – щоб усі документи зникли, щоб усе виглядало таким чином, аби потім підірвати мій авторитет. Далі мені дали зрозуміти, щоб я від своїх ідей відмовився, натомість – погодився на подальшу співпрацю. І мені, і моїм учням пропонували житло в Російській Федерації. Я мав дати згоду, що залишаюся там, і тоді проти мене припиняться всі спроби дискредитації. Проте я не послухався, а звернувся до Міністерства освіти та науки України, Адміністрації Президента. Про те, що певні угруповування в РФ намагаються мене дискредитувати та шантажують щодо співпраці, знали деякі люди з українських спецслужб, я навіть можу назвати прізвища. Це, зокрема, Маломуж Микола Григорович, який курирував мене, його співробітники. Мені порадили  перезахистити свій російський диплом, скласти всі кваліфікаційні іспити та бути законно влаштованим в Україні. І з того моменту жодних впливів з боку російських спецслужб на мене не буде здійснено. Але, на жаль, вийшло не так, як мені обіцяли. Змінилася влада, і це теж був важливий фактор. Із нинішньою владою в мене не склалося, я часто критикував її (можна згадати хоча б програму «Ігри розуму» на радіо «Ера»).

– І коли російська сторона заперечила факт моєї освіти та захисту моїх наукових робіт, це було дуже якісною і вдалою маніпуляцією. Ще один нюанс: коли людина захищає дисертацію відкрито, залишаються свідки та багато слідів, які не так легко приховати. Я захищався в закритому режимі, коли жодного документа, жодного сліду не залишається. Про це знають лише окрема група людей та певна організація. І коли хтось із них втручається, аби знищити докази, потім довести, що ти не верблюд, майже нереально.

– Організував цю всю спецоперацію – щодо заперечення факту моєї освіти – колишній ректор Російського медуніверситету, якого звільнили за те, що він займався шахрайством. Прізвище його Володін. На початку 2011 року в мене з ним відбулася розмова, в якій він натякав на те, що у мене складаються нехороші стосунки з Росією та що я маю щось вирішувати – в іншому випадку в мене виникнуть проблеми. Але я не думав, що це так далеко зайде і матиме такі тяжкі для мене наслідки.

«ЕКСПРЕС» БУВ ГОТОВИЙ ДО СПІВПРАЦІ… ЗА 50 ТИСЯЧ ДОЛАРІВ

– Що Ви не поділили з газетою «Експрес», яка зіграла у вашому житті фатальну роль? http://www.pic.com.ua/advokat-slyusarchuka-andrij-denysenko-vvazhaje-scho-v-diyah-redaktora-ekspresa-je-oznaky-zlochynu.html. Чому нешанобливо повелися із журналісткою? 

– Взагалі ця вся історія почалася ще з газети «2000». Там з’являлися дискредитуючі статті, але я на них не звертав особливої уваги. Влада теж не звертала уваги, до речі.

– Потім один відомий в Україні журналіст сказав, що зі мною хоче зв’язатися газета «Експрес», щоб я їм дав інтерв’ю відносно того, що відбувається навколо мене. А перед тим мені телефонувала журналістка Світлана Мартинець, і, чесно кажучи, я інтуїтивно відчув, що не треба з нею зустрічатися, що, напевно, там буде щось провокуюче. І все ж таки цей київський журналіст переконав мене, що «Експрес» налаштований позитивно, вони хочуть начебто мені допомогти. І я погодився зустрітися зі Світланою Мартинець. Під час зустрічі вона дала зрозуміти, що стосовно мене є певне замовлення. До них звернулися, і вони готові це замовлення не реалізовувати, але чомусь вирішили, що краще поговорити зі мною. Я спитав: «А навіщо? Вам мене замовили, ви можете намагатися мене дискредитувати, питань нема. Навіщо вам зі мною зустрічатися?»

– І тут я почув дуже цікаві натяки, що я можу це все зупинити та, навпаки, направити у той бік, куди мені потрібно, що «ми готові до співпраці». Я запитав ціну такого співробітництва. І почув, що моя «співпраця» з газетою «Експрес», а саме зі Світланою Мартинець та  Ігорем Починком буде коштувати у межах 50 тисяч доларів. Я, вибачаюсь, «офонарів» від таких заявок, розсміявся та жартома сказав, що документи всі поспалював, слідів немає, мовляв, що ви можете з мене взяти, крім аналізів. Тобто ніколи ніяких грошей давати не буду, бо винним ні в чому себе не вважаю і мені боятися нема чого. Вона ще пробувала пару разів телефонувати до мене, проте я кидав трубку. Якось Мартинець мені подзвонила вночі. Перша частина розмови була така: «Ми дамо вам на роздуми ще декілька днів». Я послав і кинув трубку. Через деякий час вона зателефонувала та почала погрожувати, говорити, що мені кінець, що мене розірвуть. Знаєте, я жива людина. Тож розізлився і наговорив зайвого: «Якщо ти ще раз мені подзвониш, я за допомогою гіпнозу тобі так зроблю, що твої мізки розмажуться по стіні». Нагадаю: була третя година ночі. А вона записала це на диктофон – у тому варіанті, який їх цікавив. І потім козиряла цим записом.

– Хочу ще сказати, що насправді всі матеріали, що «компрометують» мене, вони в жодному разі не збирали. Ні з якими свідками – у дитячому будинку, ще десь – Мартинець не зустрічалася. Навіть так звані свідки із дитячого будинку у своїх показах, у матеріалах кримінальної справи чітко вказують на те, що з журналістами «Експресу» вони ніколи не бачилися. Тобто факти зустрічі зі свідками, на які спиралися журналісти у своїх брехливих дописах, ніколи не мали місця. Спецслужба збирала всі матеріали, залякувала людей, якщо вони не хотіли давати неправдиві показання. Загрожували заведенням кримінальної справи. І бабусі 70–80 років, налякані цією ситуацією, говорили те, що від них вимагалося.

«НА МЕНЕ ПОВІСИЛИ ІСТОРІЮ ІНШОЇ ЛЮДИНИ»

– Давайте начистоту: що з того, що писала про Вас газета «Експрес», було правдою?

– Нічого не було та не є правдою. Наприклад, ніколи моя мама не жила в Україні. Мої батьки загинули, коли я був маленький. Тоді як газета «Експрес» написала, що моя мама жива та я її начебто «поховав», – це був такий цинізм, такого жаху я навіть уявити не міг. І підкреслюю – навіть слідством, яке було вкрай упереджене до мене, навіть слідчим Сорокою не було встановлено факту присутності Слюсарчук Наталії Тихонівни на території України. Такої особи слідство, СБУ, міліція не знайшли. Крім того, я хочу, щоб ви знали ще одну річ. Ось уявіть собі: з’являється в редакції документ, що я народився у житомирському пологовому будинку, приймала мене акушерка, скажімо, Іванова. Коли почали шукати той пологовий будинок, усі подібні заклади Житомира та житомирської області, відповіли, що в період із 1965 до 1975 року така особа у них не народжувалася. Шукають потім цю Іванову по всіх пологових будинках, шлють головним лікарям запити, чи працювала така людина. І отримують відповідь: ніколи Іванова (я прізвище змінив, безперечно) в цьому населеному пункті не жила та не працювала. Це свідчить про те, що сьогодні судять не ту особу, яку створили СБУ, МВС і всі, хто мають до цієї справи хоч якесь відношення.

– Хоча така дитина – Слюсарчук Андрій Тихонович – насправді існувала. Вона знаходилася на лікуванні в Житомирській психіатричній лікарні. Там збереглася історія хвороби. Так ось, в епікризі зазначені цікаві обставини. А саме: дитина в 1977 році перенесла важкі опіки – обличчя, шиї та руки. Якщо хтось не знає, опік на шкірі – це слід на все життя. Крім того, ця дитина страждала на ДЦП, у неї було діагностовано важке захворювання нирок. Із такою хворобою довго не живуть – вісім років від сили при хорошому лікуванні. Минуло вже 25. І в мене ніколи нирки не страждали. Крім того, в історії хвороби цієї дитини зазначена група крові – друга +. У мене – перша ˗. І слідство, і всі ті, хто «копав» цю справу, вже мали б задуматися, що група крові не змінюється. Все це означає, що на мене повісили життя та історію іншої людини.

– Окрім того, у того хлопця, який закінчив школу-інтернат для розумово відсталих дітей, дебільність була підтверджена неодноразово. Дитина погано читала та писала. А ось тепер уявіть собі, що в 1987 році вона випустилася з цієї школи-інтернату та була направлена у будинок для хронічно психічно хворих людей – настілки вона була неадаптована. А вже в 1988–89 роках є свідчення про те, що я приїжджав у Кіровоград, в Новояворівськ, у Золочів, у Донецьк, у Шахтарськ із лікувальними сеансами та утримував аудиторію в тисячу осіб. Просто нехай читач подумає: чи може це зробити розумово відстала людина, яка рік тому закінчила допоміжну школу-інтернат? Або йдеться про надзвичайні процеси, які відбулися в її мозку – чого не знає ні європейська, ні світова наука. Або це зовсім інша людина, яка жодного відношення до мене не мала. Опіків і захворювань нирок немає, на ДЦП не страждаю, розумову відсталість мені не поставиш, група крові інша. Однак слідчому Сороці все це не здалося дивним.

– Хочу ще сказати про спецтехнології, які використовувалися газетою «Експрес» для того, щоб залякати людей. Скажімо, «Експрес» писала, що я нібито був гомосексуалістом, носив якісь психотропні речовини Дмитру Табачнику – мовляв, таким чином у нас був кримінальний тандем, і тому влада мене прикривала. Це було зроблено для того, щоб відбити бажання у того ж Табачника та інших представників  влади мені допомагати. Дуже хороша, якісно продумана технологія. З мене зробили гея, наркомана, розумово відсталого децепешника та ще й убивцю. І, звичайно, владні особи, з якими я підтримував дружні стосунки, не захотіли мати із цим справу. Просто злякалися такого знайомства. Образно кажучи, вони взяли ноги в руки та втекли. І сьогодні сидять тихо, як ті миші, та бояться сказати правду.

– А ще «Експрес» писав, що у мене в кімнаті знайшли порнографію. Але збереглися ксерокопії списків усього, що в мене вилучили, це є в матеріалах кримінальної справи. Так от, там немає жодного натяку на якусь порнографію чи наркотики. Це просто брудна жахлива дискредитація. А суди, які б мали стояти на боці правосуддя, очевидно, бояться мати справу з «Експресом» і готові мене незаконно утримувати за ґратами, порушувати всі мої права, аби тільки не дай Бог про них нічого поганого не написали.

Далі буде